Неперевершений співець кохання, красень із синіх гір волею долі зв’язав прихід і відхід з життя в одну цифру – 30. Саме 30 листопада дякуємо Богові за те, що подарував нам радість народження великого співця українського народу, а 30 червня щорічно – сумуємо. Кумир і Гордість. Людина й Майстер. Легенда і Совість. Його ім’я стало музичним пісенним брендом України і відповідає рівневі національного героя. Його багатюща творча спадщина, його величезний авторитет як людини і як художника–митця працюють не лише на сьогодення, а й на майбутнє України.
МАМИНІ Й ТАТОВІ ДІТИ
У Назарія напрочуд дивна доля. Він був пізньою дитиною: коли народився, татові виповнилося 64 роки. Кажуть, що такі діти неймовірно талановиті.
Перша батькова дружина Євдокія Дмитрівна (до заміжжя — Близнюк) мала двійко своїх дітей: Тихона та Єлизавету Близнюків. Євдокія з Назарієм Танасійовичем дали життя спільному синові Дмитру Яремчукові.
Назарієва мама Марія Даріївна від першого подружжя з Тихоном Близнюком народила сина Степана. Коли Тихон помер від тифу, малесенькому первістку Степанкові було лише чотири місяці. А ще через два місяці, як Марія залишилася самотньою, овдовів і Назарій Танасійович. Згодом Марія стала Яремчучкою, засватав він її. Після війни з фронту не повернулося багато чоловіків, вибору майже не було, тож таким незвичним стало їхнє подружжя. «Молодому» було 59, молодій — 26…
Доля подарувала їм ще трійко спільних дітей — Богданчика, Катрусю і наймолодшого Назарчика, який прийшов на білий світ в останній день листопада 1951 року. Різниця між найстаршим Дмитром, який мешкав у далекому канадському Вінніпезі, та Назарчиком становила 37 років.
Про свою сім’ю Назарій багато не говорив через існування родинної таємниці, яку впродовж десятиліть воліли не розголошувати за радянських часів. У 1940-х роках, коли на Буковині діяли різні націоналістичні угрупування, Дмитро примкнув до мельниківців, завжди сповідував лінію СКВУ (Світового Конгресу Вільних Українців). Радянської влади не сприйняв і під чужим прізвищем виїхав за океан. Працював референтом міністра шляхів і сполучень Канади. Юрист за фахом, Дмитро Яремчук, ставши на ноги, допомагав родичам, адже знав, як тяжко живе родина. Батько, Назарій Танасійович, мав чудовий голос (тенор), співав у церковному хорі. Мати, Марія Даріївна, виросла в багатодітній музичній сім’ї. Ще й досі односельці згадують її чарівне сопрано. Маленький Назарчик увібрав усе найкраще від батька й матері. Йому не було і трьох рочків, як уже вилазив на стільчик (так було краще чути) і підспівував матусі.
«Яремчуки жили бідно, ледь зводили кінці з кінцями, тому мати після 4-го класу віддала наймолодшого Назарка до Вижницької школи-інтернату. Була вона за півтора кілометра від рідної хати, проте міг прийти додому лише на вихідні», — згадує Марія Могильницька (Никоряк), котра ходила з Назарієм до школи в рідному селі.
МРІЯВ ПРО «СМЕРІЧКУ»
Після 8 класу Назарій не вступив до Львівського музучилища (адже не навчався у музичній школі). А вже після закінчення середньої школи не пройшов за конкурсом до Чернівецького університету (не вистачило лише бала). Та, як виявилося, на щастя, бо інакше не потрапив би у «Смерічку». Саме після невдалої спроби вступити на географічний факультет університету якийсь час працював сейсмологом на Західноукраїнській геологорозвідувальній станції, а згодом за направленням військкомату навчався на курсах водіїв.
«Осінь 1969 року. Я проводив на сцені Вижницького районного будинку культури репетицію. Раптом з’явився Василь Зінкевич із юнаком, який навчався на військових курсах водіїв при Будинку культури. Узагалі, стороннім бути присутніми на репетиціях «Смерічки» не дозволяв, але для хлопців-курсантів, які мали йти в армію, робив виняток. Серед них був і юний Яремчук. Василь попросив, щоби я послухав Назара. До цього він трохи співав у шкільному хорі. Голос його мені сподобався, але в нього, звісно, не було ще досвіду вокального співу», — згадує вчитель Назарія Левко Дутковський.
А ось що найбільше запам’яталося з того моменту Василю Зінкевичу: «Ти згоден перейти у «Смерічку»?» — спитав Левко. «Та я давно мріяв про це…» Дякував, а коли всі розійшлися, дуже дякував і мені. І зізнався: «Приходив не раз на репетиції, сидів на балконі. Слухав, як ти співаєш. Щоразу думав: я ж краще від тебе співаю, чому я не там?..» Такий був відвертий. Молодець!»
«НИМ НЕ ТІЛЬКИ ГОРДИЛИСЯ, НИМ ДОРОЖИЛИ»
«Назарій був найвідомішим першокурсником нашого закладу вже з перших тижнів навчання у 1970-му, — констатує Тадей Яценюк, теперішній викладач Чернівецького університету. — Ним не тільки гордилися, ним дорожили. Адже був не лише солістом вижницького самодіяльного ВІА «Смерічка», а й солістом університетського ансамблю «Черемош», який став музичним брендом вузу тих часів. Радянська влада не шкодувала грошей на розвиток художньої самодіяльності, була вона повсюдно — на заводах, фабриках, у навчальних закладах, і скрізь її заохочували. Тоді вона мала високий професійний рівень, звідти вийшли відомі музиканти й виконавці».
Хоч Назарій був більше творчий, йому однаково давалися всі предмети. «Усі роки отримував стипендію, хоч 30 «рублів», проте старався економити, щоб протягнути голодно-бідно місяць. Батько помер раніше, потім не стало й мами, ще й братам і сестричці старався допомогти», — твердить Микола Царук, одногрупник Яремчука.
СОФІЯ РОТАРУ: «ВІН БУВ НАСТІЛЬКИ ЯСКРАВИМ, НЕПИСАНОЇ ЧОЛОВІЧОЇ КРАСИ»
«Був гарячий спекотний серпень 1971 року. Я вже знала, що гратиму головну роль у музичному телефільмі «Червона рута», а партнером буде Василь Зінкевич. Назарія вперше побачила на знімальному майданчику в Яремчі. Як нині все переді мною: йшли з Зінкевичем, і я кинула погляд убік. Мабуть, не одна це відчувала: невідомий був настільки яскравим, неписаної чоловічої краси, що не могла відразу ж не спитати у Василя: «А що це за такий красивий юнак сидить отам на лавці?» «Ти би знала, як він прекрасно співає!» — ствердно промовив мій колега. «Так швидше познайом мене з ним!» — не відставала я. Боже, яка в Назарія була магнетична янгольська усмішка! Її запам’ятала назавжди. Виділявся з першого спілкування особливою скромністю, рідкісною романтичністю. А коли почула, як заспівав Левкову пісню «Незрівнянний світ краси», то сама собі сказала: «Цей парубок з великим майбутнім». Назарію тоді ще не було й двадцяти», — таким світлим спомином бачить Яремчука нині Софія Ротару.
«Йшов 1973 чи 1974 рік. Якось я сидів самотньо у львівській квартирі у препаскудному настрої та без копійки в кишені. Мою «Арніку» намагалися розігнати за нібито страшенно буржуазно-націоналістичну пісню «Чорна рілля ізорана», яку ми заспівали на телеконкурсі «Алло, ми шукаємо таланти», а мене самого відрахували з останнього курсу Львівського університету за участь у самвидавчому альманасі «Скриня». Раптом пролунав дзвінок у двері. Це був Назарій! Він зі «Смерічкою» саме був на гастролях у Львові. Посиділи, погомоніли. Він побачив мою ситуацію, усе зрозумів без слів, але нічого не сказав. Коли ж Назарій пішов, я виявив у доти порожній кишені свого піджака, що висів у передпокої, значну суму грошей. Крім Яремчука, покласти її туди не міг ніхто, — повертається в ті часи співак і композитор Віктор Морозов. — Коли вже працював із ним у «Смерічці», нагадав йому той випадок. Але Назарій зробив круглі очі та зобразив щире здивування: «Та що ти, Вітю! Які гроші? Нічого такого не пригадую». А от я, дорогий друже Назарію, постійно пригадую і ніколи не забуду цього шляхетного і безкорисливого твого вчинку. Я назавжди перед тобою в боргу…»
ІВАН ПОПОВИЧ: «НЕ ВИЗНАВАВ СПІВУ ПІД ФОНОГРАМИ»
«Він не визнавав співу під фонограми. Навіть важкохворий собі не дозволяв такої вольності. Вважав подібне великим гріхом. Не раз підмічав, як він тихенько й уважно з-за лаштунків слухав мої виступи. А потім коментував почуте та побачене: «Але ти, мадяриско, взяв «верх», я би так не зміг!», — згадує Іван Попович. — Ніжно називав мене мадяриском, на що я ніколи не ображався, на нього не можна було ображатися… Ми були не тільки гуцулами по обидва боки Карпат, а й по обидва боки теситурних голосів. Він ніколи не брав пісні, яка йому теситурно не підходили: великі верхи чи недосяжні низи. Співав тільки під свій голос».
«НАЗАРІЯ ПОПРОСИЛИ ЗАЙТИ В ПАЛАТИ І ЗАСПІВАТИ ДЛЯ ТИХ, ХТО НЕ МІГ ХОДИТИ»
Ігор Лесько (музикант ВІА «Смерічка» 1979–1988 років): «Смерічку» відрядили в 30-кілометрову зону, і Назарій з невимовним сумом в очах сказав одне слово: «Треба!..» Нам обіцяли після Чорнобиля хороші гастрольні поїздки за кордон. Але це нікого не тішило. Окрім запланованих концертів, Назарія послали в саме пекло, поблизу реактора мав він примусову вказівку комуністів піднести дух ліквідаторів. Хоча після повернення додому партійні видання приписували Яремчукові слова «Щастя — співати для героїв!», ми з роками, коли в Назарія з’явилася онкологія, почали розуміти й запитувати один в одного, чи це не Чорнобильський відголосок дав про себе знати?
За місяць «Смерічка» провела 20 концертів в Афганістані, а перед поверненням додому нам повідомили про заключний виступ у Кабулі. Він був чи не найважчим з усіх. На майданчику серед глядачів були пацієнти військового госпіталю. Яких немислимих калік там тільки не було… Проте концертом не обійшлося, Назарія попросили зайти в палати і заспівати там для тих, хто не міг ходити, хто після операцій. Й досі перед очима той хлопчина з Івано-Франківщини. Він був увесь забинтований, виднілися лише очі та рот. «Я би хотів послухати «Гай, зелений гай», — прошепотів він. Як співав Назарій і як йому тоді акомпанував на гітарі Вітя Морозов, одному Богові відомо…»
Борис Гладкий (полковник війська, діяч культури): «Я виїжджав у Афганістан і з російськими «звйоздамі» — Володимиром Винокуром, Олександром Розенбаумом, Йосифом Кобзоном. Кожен з них вимагав для себе окремі кімнати для відпочинку, які у військових умовах не завжди вдавалося знаходити. Назарій того не хотів. Казав мені: «Я буду з усіма, як усі!» Спали ми в казармах.
Інші колективи й виконавці, як були вдягнуті у польову камуфляжну форму, так і на сцену виходили. Пояснювали подібне бойовими діями. У Яремчука концертний костюм чи вишиванка — святе! Для нього що концертний зал палацу «Україна», що сцена з бомботари на сонці з 35 градусами спеки були рівнозначними. Скільки просили, скільки викликали на «біс», він стільки й співав. Нікому не відмовляв у бажанні разом сфотографуватися. Завжди був усміхнений і щасливий».
Мав Назарчик від Бога чимало талантів. Зокрема, про невідому його грань розповідає Дмитро Пожоджук (журналіст, писанкар, вишивальник, громадський діяч): «Його зваблювало мистецтво писанкарів, вивчив те ремесло настільки глибинно, що чимось вразити або здивувати було дуже складно. Назарій добре знав технологію і легенько міг і вмів розписати писанку. Його тягнуло до вишивки. Жартома казав: «Коли навчиш мене вишивати?»
ІГОР ПОКЛАД: «ВІН БУВ УВЕСЬ В ПЛАНАХ. СПІВАТИ, СПІВАТИ І СПІВАТИ… ЯКА СМЕРТЬ?!»
Хвороба у співака з’явилася нізвідки, несподівано. Назар раптово почав худнути, став погано почуватися. Спершу лікарі встановили неточний діагноз, півтора місяця лікували виразку шлунка. Коли вже визначили точніше — рак шлунка, виявилося, що запізно. Була можливість прооперуватися в інституті Олександра Шалімова. Оскільки в Назарія старший брат Дмитро жив у Канаді, вирішили поїхати до нього. Хоча навели контакти і зі спеціалістами Франції, Німеччини, Ізраїлю. Виявилося, що для цього необхідні були приблизно ті ж самі гроші. Операція коштувала 5 тис. доларів, перебування в стаціонарі 7–10 днів (залежно від стану здоров’я) — 10–17 тисяч.
Назар хотів продати два автомобілі, які мала сім’я, і ще дещо з майна, обіцяли допомогу друзі. Але Дмитро пішов назустріч і вирішив сам усе профінансувати. Канадський хірург на прізвище Хейрт, який прооперував Назарія, відмовився від гонорару, не взяв жодного цента. Він знав, що його пацієнт — популярний, улюблений співак своєї держави. Заплатили лише 8 тис. за перебування у стаціонарі. Наступного після операції дня лікар сказав, що надії на одужання немає. Залишалося якихось два місяці… До останнього подиху співак бентежився за долю рідної пісні. За 3–4 місяці записав майже 30 пісень, яких уже не зміг донести до людей на концертах.
«Лікарі знали, що залишаються лічені дні життя, а Назарій у це не вірив, — згадує Ігор Поклад. — Почав мені розповідати про плани: «Зробімо разом твій авторський концерт, я хочу співати твої пісні, на сцені нас лише двоє — ти і я… Ти мені допишеш кілька пісень, і виходимо на сцену Палацу «Україна». Потім об’їдемо всі великі міста, хочу з тобою побувати у США, Канаді, Аргентині, Бразилії, повсюдно, де живуть і працюють українці. Ти не уявляєш, яке свято зробимо людям! Обіцяю, що все буде наживо, буде оркестр, балет, я всім займуся сам, сам усе зроблю…» Я у нього просидів до двох годин. Він був увесь у планах. Співати, співати і співати… Яка смерть?! Яке «все»… Він навіть про таке думати не хотів. І почав називати ті мої пісні, які вважав, що зможе заспівати. Говорив безупинно тільки про наш спільний концерт. Я дивився на нього і промовити слова не міг, мені хотілося не плакати, а ридати. І кричати на весь світ. Просити Бога, щоб не забирав до себе Назарія…»
Віталій Білоножко: «10–15 червня (це за 15–20 днів до смерті!) Назарій пише те, від чого тоді мурашки бігали й досі бігають по тілу, від того, що не побоявся сказати відверту правду про те, що всі знали, але мовчали. А нині, через 26 років, кожен наголос, кожна буква звучить пророче, вбивчо і правдиво. Треба ж було дочекатися найстрашнішого — війни з Росією, щоб слова набули життєствердних значень. Навіть заголовок написав Назарій до своїх зболених висновків — «Доки?!» Судячи з його щоденника — був не лише громадським діячем, а й національним пророком!
Назар помирав у страшних муках. Болю не полегшувало ніщо; медики казали, що люди в такому стані відкушують собі пальці. Чернівці двічі хоронили свого улюбленця. У нього був смертельний напад 23 червня, з якого вдалося вийти. І звісно, містом поповзли чутки. 30 червня 1995 року, о 10 годині 20 хвилин, його серце зупинилося. Є у цьому щось містичне і загадкове, адже саме тоді зупинився й наручний годинник співака. 2 липня він назавжди спочив на Алеї слави нового чернівецького цвинтаря.
Антоніна Маренич: «Когось вразило те, що після похорону Назарія Яремчука я зопалу сказала: «Як багато людей було! Море! До мене стільки не прийде. Мене так не поховають». І це правда. Причина не в заздрості, а в любові народній. Нас ніколи не любили на Волині так, як любили Назарія буковинці…»
Назарій був надзвичайно вродливим. Нині він у бронзі зустрічає перехожих на фасаді свого будинку, де мешкав, на меморіальній дошці районного Будинку культури у Вижниці, де розпочинав творчий шлях, на надгробку чернівецького цвинтаря, де назавжди спочив. Парадоксально, але ніде не є подібним до себе. Рука жодного майстра не спромоглася повторити його вроду, його незабутню зовнішність…
Михайло МАСЛІЙ, письменник.
