Цю жінку я чекала на порадницьку гостину з особливою радістю, уже знаючи, яка то й справді розкіш — спілкуватися з нею, чути її думки, бачити таку красиву зовні й красиву душею людину. Вона ж бо справжня і щира в усьому — у житті, у професії. За що ж так люблять Наталю Сумську? — поцікавилася я найперше у своєї гості.
ПРО ВДЯЧНІСТЬ, ЛЮБОВ І ПІДТРИМКУ
Я, звісно, безмежно вдячна за щирість, любов, теплі слова. Вони мене надихають. Який актор відмовиться від такої потужної емоційної підтримки!? Ми також люди, зі своїми радощами і болями, і нам потрібно чимось живити свою душу. Та найбільше нині болить ситуація в країні і думається про те, чим можу віддячити нашим захисникам. Звичайно ж, як актрисі хотілося б мати більше вистав, концертів для воїнів. Це мене надихає найбільше. Притуляюся до них, наче до сонця, як до того джерела щирості, правди і сумління. Більше, на жаль, ніде подібного не знаходжу. Така хвиля нас накриває, що мусимо виборсуватися, держачись за руки. Мені безмежно приємно, що люди доторкнуться до вашої газети, а я передам їм через неї трішки свого тепла. Адже найдорожче у нас — люди. Люди, котрі показали себе у цій війні — брехливій, гидотній. Люди, котрі своїм високим сумлінням перемагають. І хочеться вірити, що ось так, гуртом задавимо того монстра. Скільки вже століть потерпаємо і ніяк не можемо перемогти. Оце ж і тепер виборюємо свою незалежність.
Мене вражають наші воїни, волонтери. Українці піднялися всією громадою. Я називаю те, що коїться в нашій державі, вітчизняною війною. Ви кажете про людей. Відкрилися по-різному, на жаль. Якщо відверто, з багатьма не говоритиму найближчі хтозна-скільки років. А тим, котрі розкрилися несподівано красиво, вклоняюся доземно, дякую за силу, небайдужість. Ось щойно по радіо почула, як журналістка дякувала своєму гостеві за мужність, а він заперечив: «Ні-ні, мужність — це там, на війні, а ми всі — на підмозі». Тому хочеться бути корисним найперше там, бо в іншому сенсу просто немає. У нас мрія має бути одна на всіх. Але хтось собі обрав долю втікача. Це його право і його вибір. Та, як на мене, раз батьківська земля тут, батьківщина, наша історія, то безглуздо шукати щастя деінде. Треба тут проживати своє життя. Так, я розумію, що маємо дуже багато проблем. Але повинні виборювати свою країну, бо іншої не буде.
ПРО РОЛІ І РІДНИЙ ТЕАТР
Ніколи не мріяла про якусь конкретну роль, але та, котра потрапляє до рук, стає мною облюблена, зроблена з душею. А як інакше? Навіщо ж тоді працювати, та й з чим виходити на сцену? Тобі ж були виділені час і місце для створення ролі. Дивовижне приміщення нашого Національного театру імені Франка — де ще таке можна знайти!? Люди онде орендують, а мені Господь подарував щастя працювати в цьому унікальному, розкішному залі. Недарма ж усі гастролери мріють зіграти саме у франківському театрі. А це — мій рідний дім. То сюди треба з радістю йти, з відповідальністю, на всі сто відсотків кожну репетицію відпрацьовувати і до прем’єри, а ще раніше — до прогонів, приходити з великим напрацьованим творчим багажем. Дуже хвилююча мить, коли народжується вистава… Я не знаю, що попереду буде в моєму житті, зокрема й акторському. Для мене найголовніше, ще раз наголошую, аби люди жили, щоб в Україні був син і була мати. А я вже долучуся зі своїми виставами, намагатимуся порадувати своїх співвітчизників.
ПРО ПУБЛІЧНІСТЬ
Дивлячись де бувати. На модних вечірках? Коли в країні війна? Мені соромно туди ходити. А взагалі-то, думаю, я достатньо буваю на публіці, хоча б у своїй роботі — в тих виставах, де граю, мене бачать тисячі людей. Оце — головне. Звісно, на телебаченні є багато програм, ток-шоу, куди запрошують акторів, аби ті висловили якусь свою фахову думку стосовно тієї чи іншої проблеми. Мені здається, в людських проблемах і бідах актори щонайменше можуть якийсь коментар дати. На таких програмах мають бути соціологи, психологи, працівники соціальних служб, але чомусь кличуть і акторів. Мені трішечки це дивно, і я не бачу себе там. Прийти, посидіти, аби твоє обличчя зайвий раз по телевізору показали?!
ПРО КОХАННЯ
Кохання — то праця. Бо людина, котра живе поруч із тобою, напевне ж варта, аби плекав себе для того, щодня налаштовувався на таку працю. Від матері ж, від жінки, дружини багато чого в домі залежить, важливо, аби вносила зранку оту настроєву хвилю, яка потім допомагала б і їй, і рідним прожити гарний день. І так — все життя: допомагати, підтримувати одне одного… Багато хто чомусь думає, що пристрасть — це коли десь у животі бринить. Ні. Пристрасть найперше — в душі. Коли не можеш жити без когось, цікавишся, де твоя дорога людина, як почувається, чим живе. Тоді й на серці тепліє, як почуєш її.
…А байдужості як такої взагалі не має бути в сім’ї. Хоча буває. Люди якось умощуються в цьому світі, пристосовуються і знаходять власний алгоритм сімейного життя. Не можу нав’язувати свій приклад іншій сім’ї. Але коли бачу, що в жінки очі горять — чи то в акторській, чи будь-якій іншій родині, значить, вона зможе влаштувати і своє сімейне щастя.
ПРО МАЙБУТНЄ УКРАЇНИ
Така країна в кожного з нас у думках вже є. Ми про неї багато говорили й говоримо, вона вже була намальована, виплакана й вистраждана, і тому ось-ось має з’явитися. Всі — в чеканні. Люди готові, працюють над тим, воюють за це. Мабуть, варто ще побажати всім віри і сил дочекатися такої країни… А ще — миру та здоров’я… Тоді і решта матиме сенс. Як казали старші люди — додасться. Бажання жити хочеться мати, спроможність створювати цей настрій до життя, жінкам найперше, бо вони є берегинями, мусять бути мудрішими, тоді й чоловіки будуть щасливіші поряд із ними.
Січень, 2016 рік.
Повну версію порадницької гостини з Наталею Сумською можна прочитати в книжці “Порадницька гостина. Історії життя та успіху. 2006 – 2016”.
Автор і ведуча проекту «Порадницька гостина»
Тетяна Власюк.