Час лікує. Тому не дивно, що через 32 роки, коли менш ніж за 100 км від столиці України вибухнув ядерний реактор на Чорнобильській АЕС, відчуття трагедії, катастрофи світового масштабу притупилося. Але забувати про неї ми не вправі. Бо вона назавжди змінила життя країни на до Чорнобиля і після.
У кожної української родини свій чорнобильський спогад, свій слід, своя реконструкція болю. У родині письменника, журналіста, колишнього головного редактора журналу «Україна» Анатолія Григоровича Михайленка аварія на ЧАЕС залишила два сліди. Один – сповнений трагедії і болю, другий – щасливий і життєствердний. Саме аварія на Чорнобильській АЕС вкоротила віку письменникові, який був першим з українських і зарубіжних журналістів, хто на власні очі побачив масштаб катастрофи, пройшов крізь жерло тодішніх московських цензорів, які не дозволили оперативно написати правду про Чорнобиль, набув хворобу, яку лікарі визнали наслідком відряджень у Чорнобильську зону. А через кілька днів після вибуху на ЧАЕС народився перший онук Анатолія Михайленка – теж Анатолій…
«Я написав повість про Чорнобиль, щоб онук Толя – моє відображення і моє продовження, колись почитав і зрозумів, у яку лиху для всіх годину він ступив у цей світ і як ми боролися за його право на сонце, квіти, птахів і зірки у нічному небі. Але муру брехні я не пробив», – казав письменник про ті трагічні дні. Він мав на увазі зокрема і роботу цензорської групи, яка була створена у Москві й не дозволила публікацію повісті «Гіркий запах полину», як і будь-чого, що стосувалося вибуху на ЧАЕС. Потім ця повість вийшла в журналі «Україна» й окремою книжкою, таке поняття, як цензура, зникло, та повість уже не могла нікому нічого порадити, вберегти, із болем говорив автор.
У ці квітневі дні Анатолій Михайленко міг би відзначити свої 79 років. Але його вже майже 11 років немає з нами. Спогади Анатолія Григоровича про дні Чорнобильської трагедії – ексклюзивні й унікальні.
Оксана МИХАЙЛЕНКО.
ІЗ СПОГАДІВ АНАТОЛІЯ МИХАЙЛЕНКА «ЧОРНОБИЛЬ: РЕКОНСТРУКЦІЯ БОЛЮ»
У день радянської преси, 5 травня, як завжди, нас зібрали у клубі комбінату преси. Чекали секретаря ЦК із пропаганди Юрія Єльченка. Він затримувався. Редактори газет і журналів, журналісти безнадійно перепитували один одного: «Що чути?» Ніхто нічого не знав. Липка таємничість окутала душу, мов лялечку. Кожен намагався щось вивідати, але що сам знав – тримав у собі. Сподівалися на офіційного привітальника з «великої хати». Невже він лише проголосить кілька банальних фраз підручним партії? Десятки запитань висіли на наших язиках. Що там сталося? Наскільки серйозно? Як діти? Кажуть, йод треба вживати – чи так це? А про червоне вино правда? А з дітьми як? З найменшими. Коли це скінчиться?..
Де ж він, товариш Єльченко? Нарешті! Ті самі слова, що ми чули 5 травня і торік, і поза-позаторік. Побажання служити партії і народу. І хоч би натяк про те, що всім пекло, мов тисяча сонць у пустелі. Тоді я вперше зрозумів, що чекати допомоги від партії, служити якій мене щодня закликали, – марно.
Упереміш із державним оптимізмом, що його – хотіли того чи ні, насаджували мої колеги, вводячи в оману себе, всю Україну і світ, беззмінно й повсюди висіла тривога. Світ, від якого нас тепер ховали більше навіть, ніж за розвиненого соціалізму, знав більше, ніж ми тут, за якусь сотню кілометрів від четвертого блоку. Іван Мороз із Канади, в котрого я колись жив цілий тиждень, надіслав журнал «National Geographic». Серед знімків країв незнаних я зустрів статтю про Чорнобиль, побачив сфотографовану з немислимої висоти станцію з розверзлим блоком, а на картосхемі – лінії, що кілька разів оперезали планету. Чорнобильська хмарка вже кілька разів обігнула земну кулю, розпорошуючи радіацію. Тож чи можна сховатися від неї хоч десь?
Кому вірити? Тим, хто заколисує тривогу, запевняє, що мокра ганчірка – найнадійніший засіб від радіації, чи хто простежив шлях чорнобильської хмарки навколо Землі? Може, сховатися з родиною якщо не на рідній Полтавщині, то на Буковині, де живуть свати, чи в Узбекистані чи Грузії, куди запрошували знайомі колеги-письменники? Владі, від якої не діждешся правди, ми не потрібні; але мені над усе в світі потрібне оте мале життя, що вже носить моє ім’я… Мені потрібна своя земля!
Кінцем усіх розмислів стало просте, як двічі по два, відкриття: спершу я мушу побачити лихо сам, зважити, наскільки воно безпечне, чи можна його змити теплою водою і чи можна сховатися від нього, чи від нього немає схову.
Заборони на поїздку в Чорнобиль, які офіційно нічим не можна було пробити, пробивалися напрочуд легко. У нас усе навиворіт. Мій колега по журналу Дмитро Ілюшин мав знайомих серед вищого обласного пожежного керівництва, і незабаром ми мали перепустки із написом упоперек «Везде». Як потім пересвідчились, у Зоні не було закутка, куди б нас не пустили. За весь час заборонили хіба що фотографувати з вертольота. Але після знімків у «National Geographic» це вже не було відкриттям.
Отож на «Москвичі» пожежників і з перепустками їдемо з Дмитром у Чорнобиль.
Ми вступаємо в інше життя – це зрозуміло уже на виїзді з Києва: суворі міліцейські й дозиметричні пости, земля полита якоюсь сірою сумішшю, забороняючі написи вздовж дороги, яку весь час поливають водою.
Серце билося хоч і в тривожному, але й блаженному передчутті. Нарешті я все побачу! Почую або ж не почую солов’їв, які так легко спурхували із самописок колег на газетні полоси, побачу або ж не побачу журавлині ключі, які, за твердженням газет, повертаються до своїх гнізд, не знаючи, що вони опинилися в Зоні.
В Іванкові нас із Дмитром перевдягли у чорнобильську форму. На мою статуру одяг нелегко було підібрати. Тож другого разу, впізнавши нас із Дмитром, комірник сказав: «Там, у Зоні, робота надовго, то залишайте цей одяг у себе, аби щоразу не шукати потрібні розміри.
Так, не заплативши й рубля, ми стали власниками штанів, куртки і черевиків. Черевики були наче з жерсті, вони люто, мов обценьками, обхоплювали ногу. Шукали для нас кашкети-афганки (в таких воювали наші хлопці в Афганістані), але потрібного розміру не знайшли. Обіцяли пізніше, але народ у Зону плавом плив, афганки розбирали в кліп ока, так я її і не приміряв. Великий Радянський Союз вів тоді дві неоголошені війни – в Афганістані проти афганців і в Чорнобилі проти нас, проти свого народу, й обидві брехливі, безчесні, в яких людське життя нічого не важило.
Після поїздки в обнові жерстяні черевики я запакував у целофан і кинув на дачі в контейнер; років зо два тому наткнувся на них – і відсахнувся. Скільки берів вони тримали в собі? А ми жили поруч, садили грядки, смакували черешнями і навіть не згадували про маленький четвертий реактор, яких тисячі отак у різних подобах – від черевиків до бульдозерів – розкидані по всій Україні.
Але це буде колись, а зараз поспішаю з уступу на уступ, задихаючись обливаючись потом; здається, тіло розплавиться у гарячій липкій рідині. Щойно нас удруге перевдягли в усе біле, обличчя закутані, роти запаковано, тільки очі вдивляються у світ, якого бояться люди. Одяг і взуття тих, хто буває у вентиляційному коридорі, знищують. У цьому коридорі сходяться всі комунікації вентиляції, викидаючи насичене берами повітря у смугасту трубу. Над нашими головами – її початок, велике коло, крізь яке, мов у телескоп, видно, як у безмежній високості миготять зірки. В дитинстві для мене було дивом, коли з колодязя, якого ми чистили, вгорі над головою серед білого дня я побачив зірки. З того давнього часу денні зірки подивилися на мене вдруге. Але цього разу в душі стерпнув не подив, як тоді, давно, а страх. Страх перед таїною космосу, що відкрився через смугасту трубу. Страх через свою беззахисність перед природою, яка збунтувала перед людською зарозумілістю.
Ми підійшли до рваної рани у торцевій стіні вентиляційного коридору. Потужна вентиляція гуде так, що нічого не чути. Колега застережним рухом зупиняє нас. Ключкою дозиметра нюхає рваний отвір, хитає головою: багато… Тільки тепер я помічаю, що дозиметр, який висить у нього на шиї, перев’язаний шпагатом. Дозиметр, без якого тут не можна кроку ступити, – і шпагатина…
Парадокс ситуації я зрозумію восени, коли реактор накриють саркофагом, а я опинюся в санаторії на Чорному морі. Зі мною в кімнаті оселився голова Іванківського райвиконкому Байбіков. Ми багато розмовляли про Чорнобиль. Іванків – перевалочна база до Чорнобиля. Прифронтова смуга. Там нас перевдягали, там іноді ночували, відмившись у гарячій сауні. Я намагався вивудити з сусіда якомога більше. А він скрушно повторював: «Одного не можу зрозуміти: як сталося, що в нашому районі, що практично під атомною станцією, того дня, коли ми почули про вибух, не знайшлося жодного справного дозиметра. Жодного!» А того й не знайшлося, товаришу Байбіков, щоб ні ви, ні ваш район не знали, що відбулося…
На мигах мені пояснюють: на якусь мить можна визирнути у проломину в стіні. Я визирнув. Я побачив руїну з рештками бетону, труб, уламками конструкцій. Не встиг осмислити, куди зазираю і що бачу, як наш провідник смикнув мене назад так сильно, що я поточився.
Потім він дав сигнал Дмитрові. А коли Ілюшин почав похапки витягати фотокамеру, запаковану в кілька поліетиленових кульків, не стримався: «Назад! Ви мене в тюрму заженете своєю допитливістю».
Так Дмитрові й не вдалося зробити кадр, який, може, на ту пору був би єдиним. Радіаційне провалля розверзлого реактора можна було сфотографувати тільки з вертольота. І з космосу. А для проектування саркофага мала бути прив’язка до тверді. Тоді хтось вирішив пробити глуху стіну вентиляційного коридору, яка виходила на зруйнований дах, і через пролом розгледіти дах. І ось тепер нам можна помилуватися, як виглядає поранений реактор.
Але навіщо це нам? Ще настане час, коли я не зможу відповісти. Але тоді я знав точно, навіщо це нам. Щоб знали, в яку планетарну біду ми потрапили у гонитві за благами. І щоб знайшли мужність зупинитися. На краю. На межі.
На фото: А.Г.Михайленко (ліворуч) у Чорнобилі. 1987 р.
