Один із кращих акторів, завдяки мужній, колоритній зовнішності та яскравому типажу в кіно він часто грав українців, у тому числі – сотників і гетьманів. І глядачки не могли не закохатися в його героїв, бо вони були справжніми. Щиро вболівав за Україну й українське кіно. І невтомно працював на знімальному майданчику, наче поспішаючи встигнути з власним творчим внеском. Понад 120 кінострічок нараховує фільмографія народного артиста України, члена-кореспондента Академії мистецтв, доцента Національного университету культури і мистецтв Леся Сердюка, якому 14 жовтня могло б виповнитися 80 років.
ІМЕНЕМ КУРБАСА
Наприкінці 1920-х Лесь Курбас запросив працювати до «Березолю» актора київського театру ім. Садовського Єлісея Сердюка. По приїзді до Харкова той швидко став серед своїх Лесем, обзавівся новими друзями (Курбаса ж просто обожнював), а згодом зустрів свою долю – молоду красуню, співачку міської опери Анастасію Левицьку. 1940 року на Покрову подружжя Сердюків дочекалося поповнення. Сина хотіли назвати на честь Курбаса, три роки як знищеного на Соловках, та про офіційну реєстрацію дитини з таким іменем тоді не могло бути й мови. Тож записали його Олександром, але кликали тільки Лесем.
В АТМОСФЕРІ ГРИМЕРКИ
Більшість часу малий Лесь проводив у батьківській гримерці харківського театру. Дарма що до кімнати заходили поспілкуватися з Сердюком-старшим відомі народні артисти, як-от Мар’ян Крушельницький, Іван Мар’яненко, Данило Антонович, – для Леся вони тоді були просто цікавими дідусями, які часом розповідали щось кумедне.
А ще тут можна було взяти до рук, наче справжні – хвала талантам бутафора! – шаблю чи пістолет. Не цурався й материного театру, де семирічним уперше й вийшов на сцену в опері «Пікова дама» із чорною панчохою на голові, перетворившись на негреня!
ПОШУКИ СЕБЕ
Враження на все життя зберіг від своєї з’яви на телеекрані в юнацькому віці, коли з батьком в одній з телепередач читали в ролях шевченкових «Гайдамаків». «…І я вперше тоді побачив себе на плівці. Це було жахливо! В мене була зачіска дуже висока, брови були нижчі, ніж очі, я нічого не міг зрозуміти: якийсь я був негарний, злий і чорно-білий», – сміючись, згадував через роки.
У дитинстві був упевнений: стане тільки моряком! Та подавати документи пішов до політехнічного. А вже біля приймальної комісії передумав: виправив «ХПІ» на «ХТІ» – й вирушив до театрального. Однак моряком таки почувся, коли за кілька років зіграв свою першу роль балтійця у «Загибелі ескадри». Хоча Сердюк не відмовлявся від жодної пропозиції знятися в кіно, та кілька років його не запрошували: він так захоплювався процесом зйомок, що просто забував про роль! Тож опинившись на одному майданчику з батьком та іншими метрами кіно, дякував долі за саму можливість спілкування й обміну думками з такими людьми, згадуючи слова Ейнштейна: коли ти обмінюєшся з кимось яблуками, у вас залишається по одному яблуку, якщо ж обмінюєтеся думками, то в кожного стає вже по дві думки.
Однокурсникам запам’ятався симпатичним, компанійським і дуже добрим хлопцем, який не раз позичав їм гроші, не нагадуючи про борг. І хоч батько дуже любив сина, та ніколи не виділяв його серед студентів, тож своїми досягненнями Лесь-молодший завдячував лише власній праці й таланту. Полюбили його й у Харківському театрі, куди потрапив за розподілом, але там йому стало затісно. Першу значну роль отримав у фільмі «Хліб і сіль» Григорія Кохана за романом Михайла Стельмаха. Потім було ще кілька кінострічок – і, нарешті, «Вавилон ХХ» Івана Миколайчука, де він зіграв Данька…
НЕЗАБУТНЯ ДРУЖБА
З «Укртелефільму» запрошення Миколайчука взяти участь у зйомках Лесеві тоді передала асистентка Івана. Сердюк за словом у кишеню не ліз, тут-таки поцікавившись: невже Іван став настільки знаменитим, що особисто зателефонувати не може? – й кинув слухавку. А незабаром Миколайчук набрав його, перепросивши, що справді був зайнятий. Роль Данька, залишену спершу для себе, Іван віддав Лесеві: мовляв, у тебе вийде краще. Сердюк це завжди пам’ятав і з великою вдячністю до друга не раз повторював журналістам: якби не зустрів Івана Миколайчука, то все раніше зроблене в кіно не варте доброго слова було б. І згадував, як той казав: нічого не бійся, ми все з тобою зробимо…
І хоч, далекий від фамільярності й панібратства, не вважав за можливе говорити про побутову дружбу з Миколайчуком, та перед очима Сердюка поставало тоді чимало пам’ятних митей їхньої співпраці на зйомках. І як запросив до себе додому, а там повідомив, що затверджує на роль Данька. І як, по суті, прийняв його до блискучої творчої команди на кіностудії ім. О.Довженка. І як одного разу наснилося Сердюку, що плаче в Івана на плечі, а той каже: «Нічого, старий, все буде добре…» А ще, зізнавався Лесь молодший, хоч би де перебував, та звідусіль телефонував батькові й Івану, думка яких завжди була для нього важливою.
ЯК ТЕБЕ НЕ ЛЮБИТИ, КИЄВЕ…
На кінопробах у Києві він потрапив в один номер з Олександром Збруєвим, який приїхав на гастролі з «Ленкомом». Слово за слово – і Збруєв порадив «хильнути для хоробрості 150 г коньяку» й піти спробувати щастя в столичному Театрі ім. Лесі Українки. Сердюк так і зробив, обмежившись, щоправда, 100 грамами – й успішно витримав вступне випробування. Тоді його дуже підтримала жартами Ада Роговцева, з якою так хотів зіграти в одній виставі, як згодом і з Богданом Ступкою…
Тоді на нього чекали 4 роки незабутньої праці в столичному театрі, водночас пам’ятні спілкуванням із поетами Миколою Вінграновським та Іваном Драчем. Звідси він потрапить на кіностудію ім. О.Довженка, в чому допоможе його друг і чоловік Ади Роговцевої, Кость Степанков, попросивши за Леся тодішнього директора студії Василя Цвіркунова (чоловіка Ліни Костенко) – і той одразу скаже Сердюку писати заяву. Степанков же на розпитування друга лише сміятиметься: мовляв, особливо й не просив, просто сказав: якщо не візьмете Сердюка, стану у вас в кабінеті на коліна, почну плакати, а потім усю землю з квіткових горщиків з’їм, і квіти у вас не ростимуть. Тож Аду Роговцеву Лесь Сердюк називав своєю «театральною мамою», а Костя Степанкова – «кіношним татом». І стосунки з ними склалися так само теплі, як і з Миколайчуком, до якого за потреби можна було звернутися будь-якої години дня й ночі. А потім Ада Миколаївна, надумавши охреститися, іще й записала Сердюка своїм хрещеним батьком, дарма що той був трохи молодшим за неї, – але то вже інша історія!
ДО ЩАСТЯ ДОВГИЙ ШЛЯХ
У старшому віці Сердюк не приховував: одружувався 6 разів, до чого була певною мірою причетна й тривала «любов» його до оковитої, та всіх своїх дружин пам’ятає і поважає. Пив, аби хоч ненадовго забути про все лихе й безпросвітне, з чого не бачив виходу. Був час, коли опинився на краю прірви, хоч на роботі це майже не позначилося, бо зніматися він був завжди готовий. Перебравшись до Києва, одружився з акторкою Іриною Буніною, народилася донька Анастасія. Але згодом цей шлюб розпався, а донька з батьком до кінця його днів практично не спілкувалася. Не склалися його стосунки і з сином Лесем, і це боліло Сердюку, та розумів: у тому, що так склалося, є його провина.
Оповідаючи про колишніх дружин, завжди згадував і Людмилу, яка вийшла вранці в Дніпрі скупатися, та так і не повернулася: стався інсульт, і вона не випливла. Після того актор геть відпустив гальма. Врятувало його тоді, повернувши життя на краще, диво, яке звали Асею. Колись вони навчалися в одному харківському виші, а через 20 років на мистецьких заходах шляхи перетнулися – й наче іскра між ними проскочила. Відтоді телефонували одне одному. На той час Ася мешкала в Донецьку, працювала режисером в тамтешній опері. Рано вийшовши заміж за шахтаря, швидко овдовіла, залишившись із маленькою донькою на руках, сама підняла її, давши чудову освіту…
Їй і зателефонував одного вечора геть п’яний Сердюк, вирвавшись зі своєї кімнатки, де зібралося за п’яним застіллям із двадцятеро «однодумців». Хотів пожартувати, сказавши: мабуть, йому вже кінець незабаром, та вона ще може встигнути на похорон! Поклав слухавку й повернувся до компанії. А за якихось 4 години, прилетівши з Донецька, до кімнати увійшла Ася…
Вона врятувала тоді його душу, патетично казав Лесь Сердюк. Так розпочався їх «аерофлотський» роман: як тільки була вільна хвилина, летіли – то вона в Київ, то він у Донецьк. Та обом було вже за 40, а Сердюк не міг уявити свого життя без кіно. Тож переїхати довелося Асі. «Вичистила авгієві конюшні, взяла моє прізвище і стала моєю улюбленою дружиною Асенькою», – зі щасливим усміхом згадував ті часи актор. Щоправда, оковита остаточно відпустила його лише за 2 роки, після того як у засвіти пішли його батько й Іван Миколайчук…
Відтоді Лесь не раз казав: дружини акторів – це великомучениці; вони переживають усі муки, які терзають їхніх чоловіків. Щороку 5 жовтня вони святкували день, коли офіційно побралися, який Сердюк жартома називав «Днем печатки». Анна ж зізнавалася: «…Він – моя доля, моє серце, моя любов, моя радість».
Великою втіхою для Сердюка стало й спілкування з малим онуком дружини, Женею, якому щедро вділяв недоданої власним дітям любові, – і це зробило ще більш повним пізнє щастя Леся.
СТИХІЯ ЗЙОМОК
1980-ті порадували званням «заслуженого» та зйомками в «Легенді про княгиню Ольгу» Юрія Іллєнка. Це запрошення стало несподіванкою для актора, та він настільки блискуче зіграв князя-воїна і політика Святослава, що режисерові здавалося: Іван Кавалерідзе робив пам’ятник князеві з Сердюка. «Лесь – це фантастичний концертний рояль, на якому можна зіграти все, що завгодно, аби ти був Ріхтер або Слободяник», – казав Іллєнко, невдовзі запросивши актора на зовсім іншу роль у «Солом’яних дзвонах», згодом відзначену призом як кращу чоловічу на ХХVI Міжнародному кінофестивалі у Карлових Варах. Тоді він привіз приз до батька, і Сердюк-старший, який до 97 років викладав акторську майстерність у театральному інституті, сказав: син таки вийшов у люди!
Потім була роль в «Подарунку на іменини» Леоніда Осики і його ж-таки «Гетьманські клейноди», де Лесь став сотником Журбою, прибічником Івана Виговського, який рятує від негідників клейноди Хмельницького. 1996 року Лесь Сердюк став народним артистом України. За часів Незалежності дуже переймався плачевним становищем українського кіно і казав, що не може пробачити можновладцям, які призвели до того. Режисеру Сергію Дудці якось зізнався: «…Як то важко. Треба вийти по хліб, а думаєш: може, в цей час зателефонують, запропонують роль». Та запрошували хіба до серіалів, а він не дуже хотів грати в них, хоч і зіграв, зокрема, в «Роксолані».
Дуже вдячний був Юрію Іллєнку за отриману роль гетьмана Самойловича у фільмі «Мазепа». Для Сердюка було суттєвим, що гетьман у фільмі вирішив розмовляти з князем Голіциним своєю рідною українською мовою. А от із партнерами по зйомках актор завжди був доброзичливим, делікатним, а молодим іще й чимало підказував, притім без найменшого гонору.
І ЗНОВУ – ЗДРАСТУЙ, ТЕАТРЕ!
Час від часу траплялися зйомки, та життя заганяло в новий глухий кут. Тож розчулився, почувши від Богдана Ступки під час зйомок російського «Тараса Бульби» в Хотинській фортеці: «Я би взяв тебе до театру!»
Не одразу зважився, бо ж 37 років не виходив на театральну сцену! Та Богдан Сильвестрович вселив надію: все вийде! Першу виставу – «Киці й коти» – спеціально для тоді 68-річного Леся Сердюка поставили на малій сцені, аби атмосфера залу нагадувала зйомки. А невдовзі актор знову відчув себе реалізованим, ділячи гримерку з самим Богданом Ступкою.
ОСЕНІ ЩЕДРІ ПЛОДИ
До останнього прощання, яке відбулося в Національному театрі ім. Франка наприкінці травня 2010-го (пішов із життя від раку легенів), Лесю Сердюку іще було відпущено майже 2 роки насиченого, плідного, цікавого життя, в якому він називав себе щасливим.
І хоч нерідко іронізував щодо своїх заслуг, та наче почав жити заново, з великою радістю навчаючи майбутніх режисерів – студентів Київського національного університету культури і мистецтв, укладаючи в них усю душу. І не раз казав: попри всі минулі гріхи, випало йому тепер незаслужене щастя; Господь простив і послав улюблену роботу в прекрасному театрі, де так чудово прийняли! Зізнавався, що подумки часто просить прощення в тих, кого вже нема. І був упевнений: це Господь уберіг його від поганих режисерів і сценаріїв, послав чудових партнерів і можливість знятися в понад 100 картинах, із яких було близько 70 «справжніх ролей».
А ще просив повісити на його могилі кирзові чоботи, бо півжиття свого в кіно провів у них, граючи шахтарів, робітників, селян. І хоч ті чоботи завжди були однаковими, та він сам щоразу грав, як уперше.
Підготувала Ольга ГОЙДЕНКО.
