Думаєте, на фото мама? Ні – це 42-річна бабуся. Точніше, як гонорово і принципово кажуть прикарпатські гуцули – баба. А мамою мешканка Івано-Франківщини Світлана ГАЄВСЬКА стала у 26. Тоді у неї знайшлося відразу двійко діточок і вже більшеньких. Дівчина на той час вже працювала журналісткою у телерадіокомпанії «Надвірна» й неодноразово робила репортажі з місцевого Будинку дитини.
Пригадує, що найважчим було після запису розлучатися з дітьми, які тулилися і воліли бодай торкнутися до неї. Після чергових відвідин закладу й визріло рішення, до якого вона, як зізналась, готувала себе ще з юнацьких років.
Якогось конкретного малюка Світлана на прикметі не мала, тому й звернулася до районної служби у справах дітей. На той час у закладі під статус опікунства припадали відразу сестра і брат по матері, яку позбавили батьківських прав. Майже шестилітньою Лілею і дворічним з лишком Валерієм уже два роки опікувалася держава.
– Я знала, що легко не буде, – розповідала Світлана ще раніше, як колега колезі. – Труднощі розпочалися відразу. Діти не пелюшкові, вже були зі своїми характерами, звичками та й хворобами. Але я розуміла, на що йшла. Просто мені дуже хотілося витягти їх із того будинку і дати шанс на нормальне життя та дитинство.
Не дивлячись на те, що не одружена та й не надто багата, представники відповідних служб перепон не чинили. Познайомившись із дітьми, як могла, квапила події, бо переживала, щоб їх за віком не розлучили й не перевели до іншого закладу. Всі документи вдалось оформити за три місяці. Серйозна розмова відбулась і з батьками, які спочатку не дуже радісно сприйняли новину. Проте, знаючи доньчин характер, прийняли її вибір, а пізніше вже й життя не уявляли без старших онуків, які постійно гостювали в них на свята та під час канікул. Особливо всім серцем прикипів до дідуся Валерій. Завжди «хвостиком» ходив за дідом Ярославом, який, на жаль, цьогоріч помер буквально на внукових руках.
ЧОМУ САМЕ ОПІКУНСТВО
Чому опікунство, а не всиновлення? На це жінка теж мала низку серйозних причин. Мешкає в невеличкому райцентрі і знала, що правда рано чи пізно випливе назовні й не хотіла, щоб діти дізнались про неї з чужих вуст. Тому не приховувала від них нічого, змалку привчаючи довіряти їй. По-друге, на початках, нехай і з острахом, сподівалася, що рідна мати отямиться й захоче забрати сина та доньку. Адже вона не сама відмовилась від них, їх забрали за неналежний догляд.
Навіть дивувалася, бо думала, якщо вона їх так сильно любить, то як може не любити рідна мати. Але рідна виявилась просто біологічною. Хоча й проживала в сусідньому районі, так жодного разу й не виявила бажання зустрітися з дітьми. Та й вони, підрісши, не надто прагнули бачитися з «чужою тіткою». Ліля ще деколи пригадувала її волосся, а Валерій взагалі не знав. Також з’ясувалося, що у її дітей є старша сестра, яка виховувалася в іншому дитячому закладі й по закону мала право бачитися з молодшими братом і сестрою.
Ще одним, не менш важливим фактором була державна грошова допомога. Заробітки в районного журналіста не великі, батьки допомагали тим, що вирощували у селі. Але доньку з сином треба було вчити, купувати шкільне приладдя та й одягати, щоб виглядали не гірше за ровесників. Світлана стала опікуном 2005 року. Тоді на двох дітей отримувала всього 750 гривень. Через чотири роки почали виплачувати по два неоподатковані мінімуми на кожного. Економила на собі так, що Ліля час від часу «погрожувала» спалити її старі лахи.
При цьому журналістка вмудрилася навіть відкладати дитячу допомогу на депозит, бо знала, що ці гроші знадобляться їм в майбутньому.
Роки минули і вже тепер пані Гаєвська переконана, що тоді вчинила правильно. Адже діти мали змогу щорічно відпочивати в санаторіях ще не окупованого Криму, а Ліля побувала в «Артеку». І що найголовніше, вони отримали житло, якого за інших обставин ніколи б не мали. За сприяння обласної влади та Надвірнянської міської ради вдалось купити двокімнатну квартиру в місті Надвірна. Сьогодні доньці вже 20 років, вона вивчилась на перукаря, живе вже з власною сім’єю в Івано-Франківську і є мамою двох синочків Іллюсика та Юліанчика. Валерій закінчив училище й здобув затребувану нині і модну професію коваля художніх виробів із металу. Світлана дуже шкодує, що діти не здобули вищої освіти, але з розумінням прийняла їхній вибір, як свого часу зробили її батьки. Тож статус – це просто папір, а справжня мама буде мамою за будь-яких яких обставин.
КОЛИ СТАЛА ВОВЧИЦЕЮ…
– Вірите, коли я забрала дітей з дитбудинку, – пригадує Світлана, – я стала вовчицею в плані відповідальності та їхнього захисту. Консультувалася з юристами і намагалася по максимуму вибити те, що їм належить по закону.
А сьогодні, уявляєте (сміється), за тим же законом я їм ніхто. Обоє повнолітні і я вже не маю статусу ані опікуна, ані піклувальника. Але це держава може собі дозволити перестати їм виплачувати допомогу, а я не можу перестати бути їхньою мамою. Тим паче, що вони й самі того не хочуть. Баба Свєта, як кличе її старший онук, часто забирає Іллю з Франківська та їдуть в гості до прабабусі Анни на село. А Валерій, хоча і має повне право жити самостійно, виявив бажання не відпускати маму і забрав її уже на свою власну квартиру. І вона рада, адже він і досі її маленький синочок, якому треба і приготувати щось смачненьке, і нагадати одягнути шапку, коли холодно.
А п’ять років тому Світлані всміхнулась й дуже особиста доля, бо поки діти були малі, навіть не думала про якісь стосунки. Рада, що в цієї гарної, світлої, тендітної, дуже сильної і мужньої жінки розпочалась її окрема щаслива історія, на яку вона без перебільшення заслуговує.
Вікторія ПЛАЙ.
Івано-Франківська область. Фото з домашнього архіву Світлани ГАЄВСЬКОЇ.