Меценат і філантроп, чиї слова та вчинки залишили слід у людських душах – таким став для тих, хто його пам’ятає, Петро Яцик. Канадієць українського походження, який, за меткою назвою однойменної книжки Михайла Слабошпицького, «відмовився бути бідним».
Первісток заможної селянської родини Дмитра та Марії Яциків, народжений 7 липня 1921 року в с. Верхнє Синьовидне на Львівщині, уже в 14 років змушений був стати вдома за старшого, піклуватися про матір, двох сестер і чотирьох братів. Йому радили стати адвокатом, «щоб боронити правду в світі», та йшла війна, і його першою освітою стала молочарська.
Співпраця з УПА в роки Другої світової спонукала 1944-го виїхати на Захід.
Вивчаючи в Баварії мови й політекономію, виводить для себе два правила життя. Перше йому «підказав» Гете: «Людина, яка будує своє життя, спираючись на плоди праці своїх рук і голови, ніколи не розчарується». Друге сформулював самотужки: «Якщо хтось виробляє те, що потрібне людям, і робить це краще і більше за інших, його прибутки будуть більшими, і він матиме більше поваги від людей». Тоді ж задля самодисципліни запровадив для себе установку: «Коли бачиш, що щось не є добре, зроби так, щоб було добре». І підсумував: «Не нарікай, роби добру роботу, а винагорода прийде».
Невдовзі з 7 доларами в кишені він приїжджає до Канади, де не цурається жодної праці. Почав із миття посуду в ресторані, водночас шукаючи кращої роботи. За якийсь час разом із друзями відкрив у Торонто українську книгарню, що давала прибуток і поширювала науку та культуру в українській громаді; це було важливо для Петра.
Із часом зайнявся будівництвом. Приватна будівельна фірма стала справою його життя, зробила найбагатшою людиною Канади і найзаможнішим на той час українцем світу. А до життєвих правил Петра Яцика додалось іще одне: важливо співпрацювати для спільного добра. До цього потім він закликав українську молодь.
Найбільший український жертводавець другої половини ХХ ст., Петро Яцик іще на межі 1950–60-х рр. почав направляти значні суми на реалізацію освітніх, наукових і культурних проєктів української діаспори, сподіваючись на піднесення ролі України в світі й добробуту в українському домі.
Розуміючи, що світ не знає української, він організовує переклад англійською творів українських істориків, дає мільйони доларів на заснування Центру досліджень історії України, видання англійською «Історії України-Руси» М.Грушевського та низки монографій. А ще жертвує величезні кошти на укладення і видання «Енциклопедії українознавства». Дивовижно, але добрий десяток років Петро Дмитрович ходив колядувати на Різдво, передаючи всі зібрані кошти до фонду «Енциклопедії українознавства»!
Прагнучи зробити ще більше, він стає одним зі спонсорів Інституту українських студій Гарвардського університету (США), засновує Освітню фундацію ім. Петра Яцика, Український лекторій при Лондонському університеті, документаційний центр у бібліотеці при Торонтському університеті, фонд Яцика при Канадському інституті українських студій в Едмонтоні. Завдяки йому відкривають спеціальний український відділ в Інституті ім. Гаррімана при Колумбійському університеті.
Понад 16 млн доларів пожертвував Петро Яцик на українські проєкти. Під егідою ним же заснованої «Ліги українських меценатів» організував у 2000 р. Міжнародний конкурс знавців української мови, який тепер носить його ім’я і щороку відбувається за участі українців із усього світу. Його мета напрочуд шляхетна: сприяти утвердженню статусу української мови як державної, піднесення її престижу, виховання в молодого покоління українців поваги до мови свого народу.
У відкритому листі до українських школярів (1997 р.) меценат ділився своєю філософією життя: «Мале зроблене завжди вагоміше за балаканину про найбільші подвиги». Зазначав: українці часто задовольняються пересічними досягненнями, через що нерідко прирікають себе «на роль робочої сили в чужих руках, під чужим керівництвом». Наголошував на значущості особистої ініціативи, відповідальності, гарної освіти, на готовності найбільше вимагати від самих себе, а ведучи бізнес – бути чесними в ньому. Казав, треба завжди пам’ятати, що успіху досягнули за допомогою інших людей, і ділитися зі світом своїми надбаннями, жертвуючи на добродійні цілі.
…Сам він, попри мільйонні статки, був дуже скромною, невибагливою в побуті людиною. Не мав потреби в літаках і яхтах, «палацах», ексклюзивних годинниках і «крутих» автівках. Найважливіше, казав, – скільки людина віддала іншим. І не тільки грошей, а й добра, любові, тепла. Адже «убогий духом не може бути багатим, незважаючи на те, скільки грошей він має».
Підготувала Ольга ГОЙДЕНКО.
