Спочатку її почуття нагадували слабкий ранковий вітерець, який лише пестить хвилею голівки квітів та перебирає листя дерев. Торкнеться – і відпустить, несміливо відступить. Це ще не було любов’ю, але тим приглушеним голосом серця, першими акордами мелодії, що звучала в ній усе життя. Берегла Лікерія ті перші зернини кохання у своєму серці. Життя без них було б подібне на сад без сонця, квіти без води.
Отак просто й так життєво увійшов в її сни Лукіян, на вісім літ молодший односелець, якого бачила кілька разів на танцях, а більше – за роботою. Вона теж любила квіти, але його пристрасть до них була відома і за межами села. Звідусюди привозив щепи, пагінці, насіння, вимінював, купував такі квіти, яких і не знали, як називаються. Був у селі на всі руки майстер. Ще зовсім молодим парубком зажив слави чудового столяра. Робив меблі, вікна, двері до осель. На ліжках, які витісував з особливим старанням, родилися в селі здорові діти.
Мав Лукіян таку, як тепер кажуть, добру ауру, що все в його руках жило. Жартував, що і в душі вирощує квіти чеснот, тож зможе тут, у цьому світі, прикрасити своє віконце невеликим горщиком з олеандром. Цю квітку наприкінці 30-х років ніхто й не бачив в селі Лановецького району. А Лукіян привіз звідкись щепку, яка прийнялася та вибуяла в деревце з пишними рожевими квітами. Але Лікерії тих квітів не ніс – бо сік, казав, отруйний в олеандра. Цією квіткою можна лише милуватися та не ламати.
Любив її, Лікерію, Лікору, як потім кликали вже старшою, більше за всі квіти світу. Кілька разів заводив розмову, але вона, знаючи, що старша за нього, відкидала всілякі думки про взаємини. Та вже настала пора, коли дівку, ще й таку вродливу, час віддавати заміж. Тоді родина була заможною, тож батьки придивились відповідну пару.
Прийшли сватачі, Лікерія не знала, що їй робити. Але Лукіян вирішив, що не віддасть її нікому: зайшов до хати, вхопив Лікору за руку, впав перед батьками навколішки й побожився, що їх донька довіку з ним, Лукіяном, буде щасливою… Лікерія бігом винесла сватачам гарбуза і втекла з хати. З тих пір вони були разом…
Мати Лукіяна не признала невістки, бо її син – і гарний, і путній, і роботящий – міг знайти собі до пари молодшу дівку. Тому дали молодятам стару хату-мазанку з голими стінами, з яких навіть цвяшки від портретів повитягали. Трохи перебувши в приймах, Лікора з Лукіяном вибралися за село на хутір, з якого зробили справжню оазу. Помірками назвали хутірець, бо почали відміряти своє спільне життя, знайшли свою міру до речей і обставин. Там він власноруч спорудив ткацький верстат, на якому Лікора ткала рядна на півсела. Там мав і столярний станок, і багато всякого реманенту, який зробив його незамінним у селі столяром-будівельником. Там, на новому ліжку, витесаному Лукіяном, дав Бог діток, наросла господарка. Звідти й забрали його на війну…
Лукіян навіть у фронтових листах-трикутничках висилав своїй дружині засушені квіти. Тільки пахли вони махоркою і порохом… Його олеандр став справжнім деревом, квітував, наче сакура. Вже двічі цвів без господаря. Особливе південне дерево, яке привезли Лукіяну заїжджі чумаки (так і назвали його Чумаком), вже вибилось пагонами вище хати.
Найменша дочка пішла сама, тримаючись за поділ матері, бо забавляти дітей часу не було. В господарстві був молодий жеребець Гнідко, якого потім забрали партизани, залишивши Лисого з простріленою ногою. Та Лікора його виходила і, зіщуливши вуха, кінь щодня дякував господині, кладучи голову їй на плече. І мала Галя ходила за тим конем-нянькою, який опускав голову і водив дитину, що трималася за гриву. Доглядала Лікора двох паралізованих батьків та дітей. Коли велися бої неподалік хутора, брала дітей на руки, сідала на призьбі й молилася в небо. Видно, була та молитва животворящою, бо кулі свистіли, літали роєм, та ні одна не зачепила ні людей, ні худобу на подвір’ї. Лише залишались у стінах німими свідками.
З тих пір так і навчилася вранці молитися до відкритого неба. А вже ввечері клала на себе хреста перед іконами, змовляючи Отченаш.
Та, кажуть: за велику любов треба платити. І життя забрало в Лікори не десятину – а половину їх серця. Похоронка обірвала всі квіти, відібрала всі кольори, залишила пусткою повну хату Помірок.
Вдови та жінки з села, чоловіки яких безвісти на війні пропали, ходили до діда-віщуна через три села, аби той роздивився своїм особливим зором, чи живі їх половини. Лікора почула від діда, що живий її Лукіян. І відтоді чекала його. Чекала до кінця життя.
Любов – особливий вид енергії, який при скеруванні на будь-який об’єкт змушує його розквітати. Лікора направила цю енергію на своїх дітей, на садок, який ще пам’ятав чоловічі руки, на дрібну худобину, яка не давала вмерти з голоду. Вся земля коло Помірок пахла і в чорні воєнні роки, й опісля багато самотніх десятиліть не кров’ю та потом, а різнотрав’ям, хлібом і квітами. Пахла життям.
Після війни сватались до Лікори. Кликали заміж і з дітьми, і з лежачими батьками. Тільки не пішла. Залишилась на своєму хуторі – до старості вродлива, в чистій біленькій хустині, вірна Лукіяну. Високим сильним голосом виспівала без ліку пісень полю та старій липі разом з іволгою, яка поселилася в садку. Ніколи не закривала хати – і ніколи її не обікрали й не образили люди. Була, як і хата, відкритою до світу. Часто перебирала трикутнички фронтових листів, зрошуючи сухі сторінки пам’яттю. Аж доки через роки син не спалив їх. Сказав, що вона їх знає напам’ять і досить плакати над ними. Коли згоріли засушені в листах незабудки – засох і старий олеандр. Скільки не відсаджувала щепок – не прийнялися…
Моменти їх спільності не тривали довго в часі, але зафіксувалися в пам’яті й живили її до останку. Вже десь у 80-ті запросили дітей у Калінінград (колишній Кенігсберг) на відкриття музею війни, де розмістили фотографії та нагороди Лукіяна. Так діти попрощалися з батьком.
З таких історій пишуть книги. Думала і я створити життєпис своїх родичів, бо історія ця – справжня. Наша пам’ять, наче пелюстки квітів, що зникають у землі, опадаючи, та з весною відроджуються знову.
А ми поминали мого діда Лукіяна, який загинув у Другій світовій – в котлі боїв під Кенігсбергом.
Зоряна ЗАМКОВА.
