Коли книга життя людини багато-багато сторінкова, різнобарвна, сповнена цікавих подій, щедра на зустрічі з видатними постатями, та й сама вона особистість непересічна, то, звісно, їй є про що згадувати, про що оповідати, чим поділитися. Отож напередодні ювілейного дня народження (а 1 квітня нашому гостю виповнюється 85!) запросили на порадницьку гостину давнього друга редакції, поета-пісняра, народного артиста України Вадима Крищенка. Його розповідь – про свій життєвий і творчий шлях і про тих, з ким поталанило бути поряд. Серед них – класики вітчизняної літератури, зокрема Володимир Сосюра, Павло Тичина, Максим Рильський, Андрій Малишко, золоті голоси України, її народні артисти Дмитро Гнатюк, Раїса Кириченко, Назарій Яремчук.
ПРО СЬОГОДЕННЯ
Тривожні дні переживає Україна, й сприймаю це як певне особисте випробування: коли боремося з коронавірусом, боремося з недоліками, що й досі є в нашій державі, коли бачимо, що не так все виходить, як хотілося б. Та попри все я сповнений віри, що ми це переживемо й вистоїмо. Адже, дійсно, історія багато разів випробовувала українську націю. Згадаймо роки Голодомору, згадаймо ті страшенні війни, що косили мільйони людей, згадаймо репресії. А це ж тільки те, що впадає вже в моє око, бо я, як говорив свого часу мій товариш Борис Олійник, іще довоєнного випуску чоловік. Знаєте, живе в мені віра, що Господь почує наші молитви й не покарає так жорстоко Україну, як досі карав.
А чи пишеться, запитуєте? Трішки пишеться. Звісно, події останніх тижнів дещо збили з рими і ритму життя. Мав проводити багато різних заходів, адже на моєму життєвому видноколі вже солідна дата — 85. Це, як то кажуть, і радує, і страшить. Радує, бо дещо прожив, щось зробив, створив. Та, якщо відверто, прожив, але не нажився. А страшить — бо все менше залишається попереду. Та, слава Богу, є те найвартісніше, що залишаю по собі: це мої діти і внуки, це мої книжки та пісні. Не маю статків, машини, дачі, заміського будинку, живу в звичайній маленькій двокімнатній квартирі, й то — належить дружині. На «чорний день», як кажуть, не наскладав. Зате втішно, що саме перед ювілеєм видав дві книжки: «Що на серце лягло», куди увійшли більш значимі мої поезії, і друга, як не дивно, книжка інтимної лірики «Не біймось мовить про любов». Віршів на тему кохання, стосунків, де є він і вона, дещо зібралося за довгі роки мого писання. Ідея ж їх видання виникла завдяки моїм прихильникам, які часто просили почитати щось про любов. «Ой, цей вірш дуже подобається. Перепишіть нам у зошит», — просили після моїх виступів. А навіщо переписувати в зошит, подумалося, коли можна видати книжкою, і нехай люди втішаються й такою моєю поезією.
Помолися за мене,
Бо ти вмієш робити це краще.
Очі вгору здійми,
Де лик Божий вписався в блакить.
І хоч я у гріхах,
І душа ніби зовсім пропаща,
Та, здається чомусь,
Можеш ти ще мене одмолить.
На крутому шляху
Недоречного скоїв багато.
Може, хтось і прокляв —
Заперечити це не берусь.
Але ти помолись
За спасіння моє, а не втрату,
Бо молитва твоя
Ніби Богу чутніша чомусь.
…Проживаючи кожен день, маємо щось залишити по собі. Якось раніше часто називав себе старим поетом. А мені зауважили: не кажіть так, поет не може бути старим, хоч би скільки років мав. Отож:
«Людина, котра пише вірші,
Не може зватися стара!»
На непростому життєвому шляху мене завжди рятувала творчість. То ж утіха, що доторкаєшся слова, що пов’язаний з поезією, з піснею. А побіля того хіба можна душею старіти?!
ПРО ЗУСТРІЧІ З КЛАСИКАМИ
Ой, багато мав цікавих, незабутніх зустрічей. Мабуть, першою такою стала зустріч із великим нашим поетом Володимиром Миколайовичем Сосюрою у Житомирській обласній бібліотеці. Я, дев’ятикласник, слухав із завмиранням серця, як він читав «Червону зиму», «Коли поїзд у даль загуркоче», «Так ніхто не кохав…» А коли збився на якомусь рядочку, я підказав. Побачив, поетові було приємно, що його вірші знають. Якось за багато років по тому підписував мені свою книжку й згадав той епізод, подякував. Сосюра був надламаним радянською владою. За геніальну поезію «Любіть Україну» постраждав надзвичайно. Потім намагався начебто виправдатися, писав багато патріотичних віршів, але вже не були схожі на попередні. А ще, на мою думку, нікому з наших класиків не вдалося настільки тонко сказати про кохання, як те зробив Сосюра: «Так ніхто не кохав. Через тисячі літ лиш приходить подібне кохання…»
ПРО ДМИТРА ГНАТЮКА
Дмитро Михайлович для мене другом був. Незабутній чоловік, щира людина. Ось 28 березня виповнилося б 95 років йому. Часто мандрував я з ним у складі концертної бригади. Коли поїздом їхали, нас завжди в одному купе розміщували, то мали багато часу для розмов. До речі, дуже любив анекдоти, й сам гарно розказував. Згадував, як один із вождів якогось африканського племені на знак подяки за його спів хотів подарувати дитину, ледве відкараскався. Я любив слухати про його зустрічі з Миколою Федоровичем Яковченком. Той у нього запитував: «Діма, а що таке мистецтво?» — «Талант, помножений на велику працю», — відповідає Гнатюк. «Ні, — заперечує Яковченко. — Ти бачив як комар ходить по-маленькому?!» — «Не бачив». –«А це й ще тонше діло!» (Сміється).
ПРО РАЇСУ КИРИЧЕНКО
Утішений близьким знайомством, співпрацею з цією неймовірного таланту і сили волі жінкою. Була вона великомученицею. Видалили обидві нирки, у 1998 році тут, в Україні, зробили їй операцію із пересадки нирки, й так із однією ще прожила 7 років. У цей період ми дуже здружилися. Не минало й дня, аби не зустрічалися, не спілкувалися: чи бував у неї вдома, чи по телефону. За ті роки записано було записано десяток пісень, із них 7 — мої.
Голос її ще звучав чудово, а от ноги після операцій почали відмовляти, й не могла довго стояти на сцені…
…Мала не лише талант, а й тонке природне чуття, хоч університетів, як кажуть, не закінчувала. Але народна мудрість, щире ставлення до людей — усе це було з нею. Дуже любила свою маму, рідне село, куди завжди на літо переїздила з чоловіком, жили в старенькій маминій хаті. Любила пригощати гостей власноруч приготовленими вареничками полтавськими. З нею завжди було цікаво.
…Нішу неповторної Раїси Кириченко ще ніхто не зайняв. Для мене вона — жіночий образ України, в якому поєднано красу і талант, мудрість і терпіння. Дякую Господу, що подарував мені зустріч із цією жінкою.
ПРО НАЗАРІЯ ЯРЕМЧУКА
Маю ще одну вдячність Господу — за Назарія Яремчука. Радію, що серед усіх поетів Назарій Яремчук на свої вуста найбільше взяв саме моїх пісень. Хоча наша спільна пісня народжувалася довго. Ми зустрічалися, спілкувалися, відкривали один одному душу, а твору, який би міг узяти Назарій, не було. Якось звернув увагу на мій простенький вірш «Полісяночка» і запропонував спробувати. Ще зовсім молодий музикант Геннадій Татарченко музику написав. І наче сплелися слова, мелодія, голос Назарія, й пісня полетіла в світ.
Він був настільки популярним, що коли поселявся у столичному готелі «Україна» (нинішній «Прем’єр Палац»), на нього завжди терпеливо чекала тьма прихильників! Ото поки сидимо, розмовляємо, а вони стоять — біля дверей, біля входу, аби хоч доторкнутися до нього, автограф узяти. Навіть не знаю, хто з наших артистів міг би порівнятися з його популярністю.
ПРО ЩАСТЯ МИТЦЯ
Для митця щастя ж не лише в якихось особистих речах. Величезний успіх, колосальна популярність, наповненість залу, аншлаги — це теж щастя. Для мене, скажімо, щастя, коли люди декламують мої вірші, співають моїх пісень. Коли, скажімо, сидять за столом і заводять «Наливаймо, браття, кришталеві чаші», яка вже давно вважається народною, або ж «Хай щастить вам, люди добрі» чи «Родину».
ПРО ДОЛЮ ПІСНІ
Знаєте, від того, хто першим візьме пісню на вуста, значною мірою, залежить її доля. Не раз чую: «Вадиме Дмитровичу, чому не даєте отому-то молодому виконавцю свою нову пісню?!» Та я б залюбки! І скільки так робив. Але й скільки бувало, талановитий співак, та й уже відомий, співає, а з його вуст не летить пісня. А заспівав Назарій — полетіла, чи Соня Ротару, Василь Зінкевич. Для нас, піснетворців, дуже важливо, хто першим виконає. Тому, я переконаний, перші польоти пісні мають здійснюватися популярними виконавцями. Тоді й житиме довго. На відміну від багатьох інших авторів ніколи не брав гроші за пісню. Хіба що замовлення яке, з якоїсь нагоди, і то писав за демократичну ціну. А так усе віддавав, із тим, що колись на моєму творчому вечорі її заспівають.
Втішений, що ті, хто торкався моєї пісні, згодом ставали знаменитими, зокрема Алла Кудлай, Віталій Білоножко, Павло Зібров. До речі, на цьогорічному моєму вечорі, що, дай Боже, таки відбудеться, як заплановано, 26 квітня, Павло має виконувати нашу зі Злотником нову пісню про маму.
У мене немає спонсорів, ніхто й копійки не дає. Оце люди, котрі куплять квитки, й будуть спонсорами. Але зараз вони розгублені, не знають, як жити, не те що, на концерти ходити.
ПОРАДА
Найперше читачам газети пораджу, аби читали «Порадницю». А ще треба вірити в те, що завтрашній день України буде кращим та щасливішим. І запам’ятайте: оптимісти живуть значно довше, ніж песимісти. Будьмо ними!
Повну версію порадницької гостини з Вадимом Крищенком можна прочитати у номері «Порадниці» від 26 березня цього року.
Автор та керівник проекту Тетяна ВЛАСЮК, головний редактор газети «Порадниця».
