Є чудові актори, з іменем яких пов’язана ціла епоха. В’ячеслава Тихонова люблять і сьогодні. Мужні, шляхетні риси обличчя, велична постава, гідність, з якою він тримався, дали можливість зіграти йому головні ролі у кращих режисерів. Стрункий, гарний, високий, чарівний, він як ніхто вмів у кадрі мовчати. І в це мовчання колись закохалася вся країна.
ВІН АКТОРОМ НЕ НАРОДИВСЯ
Слава Тихонов народився у підмосковному місті Павловський Посад 8 лютого 1928 року у двоповерховому дерев’яному будинку. Батько його був механіком на ткацькій фабриці, а мати — вихователькою у дитячому садку. Вони мріяли, що у їхнього сина буде чоловіча професія, він стане інженером або агрономом. Коли Слава оголосив про те, що хоче стати актором, вони дружно чинили опір. Заступилася бабуся: «От ви йому зараз забороните, а він вам цього ніколи не пробачить».
У дитинстві Слава ріс безстрашним хлопцем, міг постояти за себе. У хлопців із робітничого містечка інтереси тоді були нехитрими: вони ганяли голубів, лазили в сусідські сади за яблуками, курили, найсміливіші наколювали татуювання з іменами коханих. Оскільки у Слави дівчини не було, йому зробили на руці наколку у вигляді власного імені. Він тоді ще не міг знати, як заважатиме йому це татуювання, а народна слава йтиме з ним по життю нога в ногу.
Головною розвагою хлопців були походи в кінотеатр. У той час не було телебачення, і єдиним вікном у світ прекрасного були чудові фільми, які там показували, з великими акторами Миколою Крючковим, Марком Бернесом… Хлопці не пропускали жодної картини і дивилися їх із захватом по кілька разів. Очевидно, тоді Слава й заразився мрією стати актором.
Війна застала хлопця у 13-річному віці. Довелося піти в ремісниче училище і працювати біля верстата токарем. Одного разу металева стружка потрапила в очі, і Слава втратив зір. Після того як лікар вийняв стружку за допомогою намагніченого предмета, зір повернувся. Після закінчення війни, коли постало питання «ким бути», хлопець подав документи до Всесоюзного державного інституту кінематографії на акторський факультет. Але його не прийняли. За дивовижним збігом той самий професор Борис Бібіков, який допоміг Фросі Бурлаковій вступити до ВДІКу у відомому фільмі «Приходьте завтра», запропонував усе-таки зарахувати Тихонова на курс. Тут, у ВДІКу, в нього почалося нове життя і прийшло кохання.
ДВІ ДАЛЕКІ ЗІРКИ
Нонна Мордюкова і В’ячеслав Тихонов познайомилися після закінчення війни у 1945 році на зйомках культового фільму В’ячеслава Герасимова «Молода гвардія». Там були зайняті майже всі студенти 3-го курсу ВДІКу. Нонні тоді було 19 років, Славі — трохи більше 17-ти. Тихонов грав підпільника Володю Осьмухіна, а красуня Мордюкова — одну з головних ролей — Уляну Громову. У цей час і почався їхній роман. Однокурсники були шоковані — це ж лід і полум’я! Вибухова, темпераментна козачка і стриманий інтелігент. Відчайдушна Нонна любила гучні компанії, танці, застілля, пісні. До неї часто приїжджали друзі з Кубані, навіть із собаками, а Нонна всіх приймала.
Після закінчення інституту Тихонова й Мордюкову прийняли до трупи Театру-студії кіноактора. У режисерів Нонна була нарозхват. А В’ячеслав на той час знявся лише у двох прохідних картинах. Це потім назвуть його еталоном чоловічої краси. А тоді керівництво вважало, що позитивний герой у радянському кіно повинен мати інший вигляд. Роль Матвія Морозова у фільмі «Справа була в Пенькові» Тихонов зіграв лише завдяки наполегливості режисера Станіслава Ростоцького. Худрада студії вирішила, що актор не типовий для сільської ролі й затвердила іншого. Але Ростоцький узяв усю відповідальність на себе, викликавши в останній момент на зйомки Тихонова. «І обличчя, і фактура, уся порода, стать, якась внутрішня глибина і стриманий, дуже чіткий аристократизм приносили йому невдачу», — згадує кінорежисер Світлана Дружиніна. Так Станіслав Ростоцький запалив нову зірку кіно — В’ячеслава Тихонова.
Нонна і В’ячеслав жили тоді в студентському гуртожитку. Там у 1950 році й народився син Володя. Вдень у них були репетиції, а ввечері — спектаклі. Сина залишати було ні з ким. Допомагали родичі Нонни, які ночували на підлозі.
Одного разу хлопчик захворів, і до них прийшла медсестра. Вона запитала: «Як звуть пацієнта?» «Володя Мордюков», — відповіла Нонна. «Який Мордюков?» — розгнівався В’ячеслав — «Тихонов!» І лише тоді вони розписалися. Синові виповнився вже рік.
Пізніше подружжя перебралося до прохідної кімнати комуналки, де й провело 13 років шлюбу. Усі ці роки вони здавалися щасливою парою. Але характери в них були дуже різні. Нонна гомінка, весела, словом, душа компанії. В’ячеслав замкнутий і мовчазний, він ніколи не підвищував голос, не тиснув і не вимагав. Часто брав вудочки і їхав на річку, проводив час у тиші й спокої. І лише близькі люди знали, яка прірва лежить між чоловіком і дружиною. Незабаром вони розлучилися. Сам Тихонов ніколи не пояснював причину розлучення і припиняв усілякі спроби почати розмову на цю тему. Колишнє подружжя багато років не спілкувалося, але в останні роки попросили одне в одного пробачення. Перед смертю Нонна Мордюкова зізналася, що єдиним коханим чоловіком був лише Слава.
Про трагічну долю свого сина обоє намагалися не згадувати. Володимир був дуже схожий на батька, теж став актором, знявся у 15-ти фільмах, двічі одружився. Його першою дружиною була спортсменка, комсомолка й красуня Наталя Варлей. Володі не стало, коли йому було лише 42 роки. Цей біль Тихонов носив у собі. Він страждав, його мучило те, що він недодав синові батьківської любові й у чомусь упустив його. Адже в нього давно вже була інша родина.
ДРУГИЙ ШЛЮБ
Він одружився вдруге наприкінці 60-х. З Тамарою вони познайомилися на озвучуванні французького фільму «Чоловік і жінка». В’ячеслав Васильович озвучував головного героя. Тамара була професійним перекладачем з французької і допомагала у роботі. Тихонову тоді було 40 років, Тамарі — 24. Вона була повною протилежністю Мордюкової — стримана й інтелігентна, але дуже ревнива. Вони не любили застілля, часто читали або просто розмовляли. У подружжя народилася донька Ганна, про яку Тихонов говорив завжди з гордістю й радістю. Вона теж обрала акторську професію, вони навіть знімалися разом, граючи батька й доньку. Він намагався допомагати доньці у творчих справах. Щоб знятися в її картині «Очима вовка» навіть відпустив бороду. Донька й дружина згадують В’ячеслава Васильовича як турботливу, душевну, вразливу людину.
Дачу на Ніколиній Горі Тихонов збудував схожою на будиночок Штірліца, так само з червоної цегли. Вони часто збиралися там усією родиною і жартували, влаштовували розіграші, співали пісні з кінофільмів, розповідали цікаві історії. Тихонов каже: «Я вже прожив одне недобре сімейне життя, і тому тепер для мене головне — дім, родина».
«ВІЙНА І МИР» В’ЯЧЕСЛАВА ТИХОНОВА
У 1965 році вийшла на екран кіноепопея Сергія Бондарчука «Війна і мир». Одну з головних ролей, князя Андрія Болконського, зіграв В’ячеслав Тихонов. Спочатку Сергій Бондарчук хотів запросити на роль князя Інокентія Смоктуновського. Але той поїхав у Ленінград зніматися в «Гамлеті». Кандидатуру Тихонова запропонувала тодішній міністр культури Катерина Фурцева, викликавши Бондарчука «на бесіду». Коли все-таки Тихонова затвердили на роль, він відчув страх — чи зможе передати образ аристократа, що живе складним духовним життям? Окрім того, непорозуміння у роботі призводили до непростих стосунків з режисером. Якось Бондарчук, поглянувши на руки Тихонова, сказав: «Як же ти будеш князя з такою лопатою грати?» В’ячеслав Васильович відповів: «Сергію Федоровичу, у мене інших немає. От що є, те є». Боротьба характерів тривала всі 4 роки, поки йшли зйомки.
Цей фільм став подією для світового кіно — поїздки на кінофестивалі, прем’єрний показ у Парижі, премія «Оскар» за кращий іноземний фільм. Але в душі у Тихонова не було свята. Після виходу кіноепопеї актор зазнав багато критики. Він вважав картину своєю невдачею, почав сумніватися в собі й навіть хотів піти з кіно. Цього зробити, на щастя, не дозволив Тихонову його друг Станіслав Ростоцький. Він переконав актора зіграти роль учителя історії Іллю Семеновича Мельникова у фільмі «Доживемо до понеділка».
МИТІ СЛАВИ
Будь-який актор багато віддав би, щоб створити образ, про який складатимуть легенди. Тільки не Тихонов. Роль у «Сімнадцяти миттєвостях весни» принесла акторові приголомшливу славу. Фільм був настільки популярним, що на час трансляції життя на вулицях завмирало. Цікаво, що Тихонов категорично не хотів зніматися в сазі про радянського розвідника і дуже переживав, коли його затвердили на роль Штірліца. «Та хай йому грець! Таня Ліознова, моя однокурсниця, вона дуже хороша людина. Але вона попросила мене якогось чи то фашиста, чи то розвідника зіграти! Уяви, 12 серій я повинен ходити в гестапівській формі! Я її ненавиджу, розумієш?» — говорив В’ячеслав Васильович режисеру Сергію Соловйову.
Свою найвідомішу роль актор згадував неохоче. Особливо йому не подобалося, коли до нього фамільярно зверталися і називали Штірліцем. Тоді в його голосі звучало роздратування, що було великою рідкістю. А сам фільм Тихонов завжди дивився із задоволенням. Особливо йому подобалася лірична сцена побачення Максима Ісаєва із дружиною. Подібна історія відбувалася в реальності. Її розповів В’ячеславу Васильовичу його друг, легендарний розвідник-нелегал Конан Молодий. «Його розповідь вразила, і коли ми знімали «Сімнадцять миттєвостей…», його вже не було в живих. Він емоційно запам’ятався мені. Емоційна пам’ять — найбільш довговічна і вдячна. Ми запам’ятовуємо те, що нас колись вразило», — згадував в одному з інтерв’ю В’ячеслав Тихонов. Він запропонував вставити цей епізод у картину. «Ну, так, щоб усі жінки перед екраном ридали», — сказала режисер Тетяна Ліознова. І, дійсно, плакали!
Історія мужнього розвідника настільки вразила генсека Брежнєва, що він розпорядився нагородити Максима Максимовича Ісаєва. Зрозуміло, Ісаєва не знайшли, оскільки збірний образ радянського розвідника створив письменник Юліан Семенов. Однак нагороди знайшли своїх героїв пізніше, коли Андропов став генсеком. Він розпорядився нагородити всіх учасників фільму.
Анекдоти про Штірліца Тихонов не любив, вони викликали в нього шалене роздратування. Але він не мав нічого проти цього жанру, особливо у виконанні його майстрів. Одного разу в Домі кіно відзначали день народження актора, на який прийшли Юрій Нікулін і Георгій Бурков. Замість тостів вони почали розповідати анекдоти. Тихонов сміявся до сліз, стукаючи кулаками об стіл.
КАРТИНА ПРО ВІРНІСТЬ І ГІДНІСТЬ
Одного разу В’ячеславу Васильовичу підкинули маленьке собача, яке залишилося жити в нього на дачі. Він назвав його Степанкою на честь головного героя, який разом з ним знімався у, мабуть, найзворушливішому фільмі «Білий Бім Чорне вухо». Картину знімав режисер Станіслав Ростоцький у 1977 році за однойменною повістю Гавриїла Троєпольського. Глядачі у буквальному сенсі слова ридали перед телевізором, і мало хто насмілювався переглянути фільм двічі. Настільки достовірною і щемною вийшла історія. Недарма кінострічка увійшла в номінацію «Кращий фільм іноземною мовою» престижної кінопремії «Оскар».
Найважче на знімальному майданчику виявилося налагодити стосунки з англійським сетером Стівом, якого взяли напрокат у хазяїна для зйомок фільму. Пес дуже сумував за ним, а в кадрі потрібно було зображувати відданість зовсім чужій людині. Тоді Тихонов подумав, чого йому не вистачає? Можливо, волі, він увесь час на повідку. Незабаром Стів уже настільки прив’язався до актора, що міг розшукувати його по всій студії.
САМОТНЯ ДУША
Потім ще були «Вони захищали Батьківщину», «Фронт без флангів», «ТАСС уповноважений заявити…», «Європейська історія», «Біси», «Стомлені сонцем», «Твір до Дня Перемоги» і багато інших чудових, різнопланових фільмів і хороших, душевних ролей. Його останньою появою в кіно стала роль Бога у фільмі Ельдара Рязанова «Андерсен. Життя без любові».
В останні роки Тихонов усамітнився на своїй дачі неподалік від Москви-ріки. Тамара хворіла і жила у місті. Єдиною радістю були онуки-двійнята, з якими часто приїжджала до нього донька Ганна. Це подовжувало йому життя. А ще доброта і відсутність заздрощів. Відійшли в інший світ його друзі: Станіслав Ростоцький, Юрій Нікулін, Микола Крючков. За два роки до смерті самого актора не стало ще одного його друга — Степанки. Народний артист СРСР В’ячеслав Тихонов помер 4 грудня 2009 року, трохи не доживши до 82 років. Збулося пророцтво знаменитої Ванги, з якою він зустрічався в молодості: «Буде довге життя, слава до небес, яку принесе військова форма, і самотня душа».
Підготувала Валентина ГАРКАВА.
