З Тетяною Василівною востаннє зустрічалися 15 років тому. І як приємно було знову почути її знайомий молодий, енергійний голос у телефонній трубці, коли запрошувала на цю порадницьку гостину.
16 листопада в Україні відзначається День працівників телебачення, радіо та зв’язку, і хто, як не людина, котра 50 років віддала телебаченню, може розповісти про його становлення та розвиток крізь призму власного досвіду.
Відколи на українських телеекранах з’явилася ця красива всім — зовнішністю, голосом, душею — телеведуча, вона стала, без перебільшення, кумиром мільйонів. Її пам’ятають люди різного віку: як диктора, як ведучу молодіжних передач, улюбленої багатьма «Лінії долі», або ж «Тетяниного полудня» чи передачі «Віра. Надія. Любов», а також концертів, тематичних вечорів тощо.
«Я — сьогоднішня!» — каже моя гостя, котра й досі занурена в телевізійно-викладацький процес, котра знає, як людина може зробити своє життя наповненим, цікавим, по-весняному яскравим і тоді, коли вже «літа на зиму повернули».
З легендою українського телебачення, народною артисткою України, володаркою загальнонаціональної премії «Людина року»,
академіком Української Телевізійної Академії, професором кафедри журналістики Національного університету біоресурсів та природокористування України Тетяною Цимбал на порадницькій гостині говорили зокрема
ПРО ШЛЯХ У ПРОФЕСІЮ
Найголовнішим було зрозуміти, що то за магія відбувається в будинку на Хрещатику, 26, і чи варто мріяти про роботу там. Уперше мене привела туди відома на той час журналістка радіо Оленочка Пляшник. І коли назустріч нам вийшов чоловік й заговорив — переді мною наче матеріалізувався знайомий голос: красивий, низький, з яскравим тембральним забарвленням. Це ж наш Левітан — Андрій Євенко, диктор українського радіо! Наче загіпнотизована, пішла за ним до студії, де ми спілкувалися. А потім Олена каже, що він так значимо кивнув головою на знак згоди. Тобто я пройшла своєрідний кастинг.
Усе було цікаве і значиме для мене! Тоді ж не було ліцензійних, чужих проектів, все народжувалося в отих коридорах, кабінетах — у головах операторів-постановників, режисерів, редакторів, ведучих. Ми все робили самі.
То дуже цікава пора телебачення. Звісно, була цензура, не мали таких технологій, як тепер. Але ж! Наживо, скажімо, видавали вистави, як це робили свого часу телережисери Вадим Чубасов, Віктор Кисін.
Мої перші програми були молодіжні, конкурсні. Відеозапис тривав близько 10 годин; якщо траплялася якась «накладка», доводилося починати все спочатку. І весь цей час мусила стояти, на високих підборах. (Отож тепер, окрім кросівок, нічого не можу взути. (Сміється). Де й сили бралися, терпіння. Молодість! Та й дуже любила ці імпровізаційні програми. А щоб новини читати, це треба було дослужитися. Моїми партнерами в інформації були Сашко Сафонов, Толя Васянюк, Ваня Вовк. Із Сашком Сафоновим ми ще й багато концертів провели. Моя ж любов на все життя — інтерв’ю. Портретні інтерв’ю — унікальний шанс поспілкуватися з людьми, котрі визначають культуру, науку, мистецтво твого часу. Після багатьох таких зустрічей, буває, контакти тривають усе життя. Актор Георгій Тараторкін, коли потім приїздив до Києва, телефонував: «Приходьте, у мене зустріч з глядачами, і мені потрібні ваші очі!».
ПРО СЛАВУ І ВИЗНАННЯ
Найголовніше на цьому не зациклюватися, а просто жити, працювати. Коли отримала звання заслуженої артистки (до мене його мала тільки Ольга Даниленко, перший диктор нашого телебачення), трішки була здивована: всі ж працювали, і раптом нагороджують мене. Колега навіть поцікавився тоді: «Таню, чому ви так поводитеся, ніби соромитеся?! Ви заслужили!». Якось оформляла візу у Великобританію, а це непросто, мені порадили принести всі свої нагороди — раптом допоможе. Як почала їх збирати, з’ясувалося, що від кожного уряду, президента щось та маю. І подумала: невже постійно була, так би мовити, з лінією партії?! Але ж ні! Ніколи не дбала про кар’єру, не була на керівних посадах. Перепрошую за нескромність, мабуть, просто добре працювала. Розповім про надзвичайно дорогий мені випадок. Якось перед прямим ефіром на Новому каналі зателефонували з охорони й сказали, що на мене чекає жінка. А я ж ні з ким не домовлялася. Часу не мала, та вискочила на кілька секунд. Але жінка вже пішла, лишивши для мене розкішний букет півоній. От просто захотіла подарувати квіти, що зацвіли в її саду. Знаєте, то велика втіха, найбільше визнання і впевненість, що недарма ти працюєш, і що можеш спокійно дивитися людям у вічі.
ПРО СУЧАСНЕ ТЕЛЕБАЧЕННЯ
Телебачення — дуже дорога іграшка, там нічого не роблять просто так. Йде бій за свідомість споживача — телеглядача. Адже в корі головного мозку значно більше центрів тривоги, ніж задоволення. Така особливість людської психіки. Ви йдете вулицею, все чудово, сяє сонечко, думаєте про щось своє, ось зустрінетесь з коханою людиною, вип’єте чашечку кави… І раптом — крик, різкий звук гальм, і ви відразу туди: а що там? Ось на цьому й побудована ця телеісторія; ось тому й «убили, повісили, підірвали» у наших новинах. Це, звісно, недобре. Й шкідливо для здоров’я нації, тим паче у такий скрутний для неї час. Американці й досі переживають наслідки в’єтнамської війни, й досі є суїциди. А ми вже входимо у такий період, й невідомо, як війна позначиться на житті тих, хто з неї повернувся. Адже люди, котрі пережили війну, прожили інше життя, ніж їх ровесники. Суспільству треба це розуміти й допомагати їм, зокрема й психологічно.
А щодо телебачення, якщо раніше там була цензура ідеологічна, то зараз — грошова. І в кого більше грошей, той може запросити кращого журналіста, і має більше можливостей технологічних. Тому ось тут питання журналістської етики постає дуже гостро і взагалі — просто людської совісті. А як себе поводять іноді запрошені на ефір? Хартією європейських телерадіомовників вироблені правила цього спілкування; існує табу на заклики до будь-якого насилля, тим паче повалення існуючого державного ладу, до фізичного знищення людей. Це неприпустимо! Не можна бути агресивним в ефірі до свого візаві. Має вестися толерантна, доказова розмова: доведи, аргументуй, а не спілкуйся в стилі «сам дурень». І тоді глядачеві цікаво стежити за ходом думок, за емоціями. Інакше ефір викликає або відразу, або завдяки величезним можливостям телебачення у тиражуванні така поведінка типізується і стає нормою у нашому повсякденному житті.
ПРО ЗРІЛІСТЬ
Геронтологи, соціологи, психологи, інші науковці в результаті досліджень дійшли висновку, що, по-перше, людина стала жити довше. (Згадаймо записки молодого Пушкіна: «В комнату вошел старик лет тридцяти…»). Але не за рахунок тривалої старості, а завдяки продовженню зрілості. Якщо поділити людське життя традиційно на етапи: дитинство, юність, зрілість і старість, то оцей період зрілості став значно довшим. Ну, погляньмо на сучасних «бабусь» — вони їздять за кордон, вивчають мову, сідають за кермо, ходять у театри — ведуть активне особисте, суспільне життя. І цей активний період подовжився на 20–25 років! Згадую, як у 90-ті, коли мусили шукати засобів для виживання, моя знайома влаштувалася в представництво якоїсь іноземної кампанії, успішно тут працювала, згодом запросили до штаб-квартири. Якось вітаючи її з днем народження, колеги поцікавилися, про що вона мріє. «Аби мені було 20 років!» — відповіла. Реакція англійців, голландців була для неї дивною: «А ми мріємо, щоб нам було вже по 60, коли не треба буде робити кар’єру, заробляти гроші, коли виростуть діти, з’явиться вільний час для себе». Це чудовий період насправді: коли вже все зроблено, але ще є час повноцінно пожити.
ПОРАДА
Найперше — здійснення того, про що ми всі думаємо і чого бажаємо, — аби закінчилася війна. Хочу побажати усім мамам бачити за столом у своїй оселі своїх дітей. Хочу побажати всім людям гармонії із самими собою. Нічого не трапиться, якщо відкладете якусь справу і зробите щось для себе приємне. Любіть себе! Тоді й усі навколо любитимуть вас.
Повну версію Порадницької гостини з Тетяною Цимбал можна прочитати у свіжому номері «Порадниці» від 14 листопада 2019 року.
Відеоверсію порадницької гостини можна переглянути на нашому ютуб-каналі за пізніше вказаним тут посиланням.
Автор і керівник проекту
Тетяна ВЛАСЮК,
головний редактор газети «Порадниця».
