Наталія Багмут: “Єднаймося у рідній пісні задля України”

Немає такого дня, немає такої хвилини, щоби моє серце не було з Україною. Ще на початку, коли шість років тому почала працювати тут на радіо, вести свою програму з українськими артистами, щоп’ятниці мала прямі ефіри, то завжди так жартувала вдома зі своїми: «Ну, пока, я поїхала в Україну». (Усміхається). Тобто поїхала на радіо — як на зустріч із Україною. Живу в Сакраменто із сім’єю доньки, зять мій — українець, до Америки приїхав майже тридцять років тому. У них четверо дітей, моїх онуків. Ще двоє — у сина, він також зі своєю сім’єю живе в Америці. В нашому домі заборонено англійською розмовляти. Зять — освічений чоловік, працює в каліфорнійському суді, і то він забороняє своїм дітям говорити вдома англійською. Володіють нею бездоганно, добре в школі навчаються і пів дня перебувають в англомовному просторі. То, каже, якщо і в сім’ї говоритимуть англійською, українську мову забудуть. Отож у нас таке правило діє. Тато тільки глянув, почувши від когось англійське слово, всім усе зрозуміло.

Він, як і ми всі, дуже переживає за Україну. Щодня моніторимо інформацію про те, що там відбувається.

… Україна — це болюча рана для всіх, хто виїхав сюди. Дуже багато в Америці українців. Ви не уявляєте, як вони всі хочуть повернутися додому. Звісно, не всі повернуться. Люди важко звикають до тутешнього життя. Це складно: ось так ураз виїхати, залишити все вдома, забути, не повернутися… У мене теж в Україні залишилася батьківська хата, квартира в Броварах. І зараз теж душею і серцем там. Десять років я вже тут, із них шість — живу постійно. А раніше часто прилітала додому, на літо, їздила в своє рідне село Лосинівка на Чернігівщину. Ситуація тоді була зовсім іншою…

Українців приймають в Америці з відкритими серцями. Американські родини беруть їх до себе. Немає до України негативного ставлення. Красномовний такий факт: після 24 лютого тільки у Сакраменто приїхало близько 20 тисяч наших співгромадян, і їх усіх розмістили. Багато людей добиралися через Мексику, йшли через кордон, бо гуманітарний коридор тоді відкрили. Й українська діаспора, церква українська чергували там два місяці. Поставили намет, зустрічали людей. Розподіляли, кому куди їхати, й автобусами розвозили. Допомагали, підтримували всіляко. Якщо людина приїздить до Америки, прийде до церкви, то там їй одразу підготують усі необхідні документи, англійською мовою, розкажуть, куди треба звернутися, що треба отримати. Допоможуть знайти апартаменти. Ти не приїздиш сюди отак, що сідаєш на лавочці біля вокзалу і не знаєш, що далі робити. А відразу йдеш в українські центри, українські церкви, і там тобі допомагають. Наша діаспора тут дуже велика і вона — небайдужа.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, в мене було оціпеніння. Не знала, як працювати в програмі «Час української пісні», у якій до того лунали веселі, життєрадісні пісні про Україну. І десь із тиждень в ефір не виходила. Ми всі в шоці були, плакали, мовчали. А вже через тиждень я провела радіофестиваль української патріотичної пісні. Відкривши такий-от мистецький фронт із Америки. І до мене стільки пісень почали надсилати, буквально вже в ті хвилини, коли ще в ефірі були. Бо люди теж не знали, що робити. А коли почули поклик, дізналися про фестиваль патріотичної пісні на підтримку України, який насправді став неймовірною подією, дуже багато артистів відгукнулося. Вони писали нові пісні, брали й раніше створені. Це був такий неймовірний рух. Ми говорили про те, що ведемо свій мистецький фронт на американській землі за Україну. Але нас чують, дивляться й американці, Україна чує і бачить нашу роботу. І хоч тепер фестиваль уже має назву «Співай рідною!», зміст його не змінився. Адже всі артисти, котрі беруть участь в ефірах, дають мені інтерв’ю, — це українці, які люблять свою землю, які їздять Америкою на підтримку рідної країни, донатять, збирають на концертах різну допомогу і відправляють до України. А про тих, які їдуть сюди заради самих себе, забувши про Україну, не хочу знати й чути. Та, слава Богу, таких тут не зустрічала.

Ми створили ще при радіо ETNO FM українську хвилю — «Вишиванка», де цілодобово звучать українські пісні, без обмежень. Якщо на FM-радіо в нас різні ефіри, там можуть бути українці, молдавани, грузини, вірмени, то «Вишиванка» — суто український продукт, радіо для українців у всьому світі. І ці всі пісні, про які говоримо, патріотичні, лунають там постійно. В будь-яку хвилину вмикаєш радіо і слухаєш «Вишиванку». Так і роблю, коли сідаю в машину. Навіть не почуваюся в Америці. Тільки за вікном — Америка, а в машині в мене — Україна.

Сьогодні аналізую український пісенний простір і бачу, що відсотків сімдесят — це ті пісні, які болять у серці моєму, які болять у серцях виконавців, і люди їх слухають зі сльозами на очах. Але є відсотків із тридцять артистів, які просто співають, танцюють, радіють, ніби нічого й не сталося. Маю дуже багато друзів у Фейсбуці, співаків, бо всі підписуються на мене, поширюють свої виступи. І такі пісні бувають, що в мене просто серце рветься — як таке можна співати? І загалом — так «відриватися», так одягатися в цей час, коли на фронті гинуть наші захисники та захисниці?! Цього не можу зрозуміти. Можливо, люди думають, що життя одне, молодість одна, кохання… Але ж і в тих, котрі на фронті гинуть, теж життя одне. От в Америці такої радості серед української молоді, котра сюди приїздить, не побачиш. Уже третій рік живуть тут люди, котрі втекли від війни в Україні, і я не бачила десь такої шаленої радості серед них, мовляв, нам тут класно, ми в Америці, нам пощастило. Ні, такого немає. Вони все одно живуть Україною і в них болять серця за українську землю. Вони дивляться на Україну та мріють колись туди повернутися. А навіть якщо, може, хтось уже й не хоче, та все одно переживають. Допомагають. Концертів дуже багато. І ці українці, котрі приїхали до Америки після 24 лютого 2022 року, і ті, які тут давно живуть, — то саме вони донатять. Може, хтось і каже про них, як про втікачів, але тут працюють, заробляють гроші, і саме вони йдуть на концерти українських артистів. Зазвичай американці ходять на українські концерти дуже рідко; в них своя музика, свої артисти. А українці збираються в зали на виступи українців. Кругом. Отак Оксана Білозір проїхала з туром Америкою, Анатолій Матвійчук. Я їм у тому допомагала. Днями Козак Сіромаха виступав у нас в Сакраменто, в Сан-Франциско. І збираються лише українці. Які несуть свої зароблені гроші й донатять на Україну.

Якщо вони й виїхали, в чому, може, їх і звинувачують, — жінки з дітьми чи й чоловіками, котрі мають по троє і більше діток, або з інвалідністю, в будь-якому разі продовжують допомагати Україні.

Моєю великою гордістю у професійному плані, звісно, є програма «Час української пісні». До речі, вона вже кілька разів перемагала в різних рейтингах тут як одна з кращих пісенних програм в Америці.

А ще, окрім того, я викладаю музику, за фахом піаністка. Навчаю українських дітей виконувати українську музику і співати українські пісні. Серед моїх учнів є двоє дівчаток-близнючок із Запоріжжя, вони говорять російською. Вчу їх співати українською. І дещо їм уже вдається. Є ще дівчинка, в котрої тато з Донецька, а мама — з білорусі. Вона дуже хоче грати музику українську. І коли я приходжу на заняття, починає виконувати «Ніч яка місячна». Бо знає, що це — моя улюблена. А ще дівчинка дуже хоче українською навчитися говорити…

Там, де я, — там українська мова, там — українська пісня. Вдячна Богові, що поставив мене на це місце і дав мені цю роботу. Дуже втомлююся, особливо, коли фестивалі йдуть, сплю по 3–4 години, бо виставляю пісні в ефір, яких приходить дуже багато. І все одно дуже щаслива, що Америка слухає українську пісню. Що люди з України, зокрема і з моєї Лосинівки, діляться своєю творчістю, рідна школа присилає пісні у виконанні своїх учнів, котрі дуже гарно співають. Ну хіба це не щастя?! Коли даєш можливість, аби світ почув цих прекрасних, талановитих дітей, ці колективи.

Нас єднає пісня. І це ключовий момент, це для мене щастя.