У червні 1996 року, на п’ятий рік після проголошення незалежності нашої держави, Верховна Рада прийняла Конституцію України. 27 червня парламент вирішив розглядати проект Основного Закону на одному із засідань без перерв. 28 червня о 9:18 ранку депутати 321 голосом із необхідних 300 проголосували за Конституцію в цілому — голосування відбувалося за кожною статтею окремо та цілими розділами.
Міжнародне товариство визнало українську Конституцію – однією з найдемократичніших у світі. Конституція – Основний закон країни гарантує кожному громадянину права і свободи, зокрема – право на життя (стаття 27); право на повагу до людської гідності (28 стаття; право на недоторканність житла і особисту недоторканність і свободу (29 і 30 статті); право на вільний вибір місця проживання (33 стаття); право на мітинги і страйки (39 і 44 статті); право на суд. У цьому документі йдеться також про те, що єдина державна мова в Україні — українська, а президент не може виконувати свої обов’язки довше, ніж два терміни поспіль. Згідно з Конституцією кожен громадянин зобов’язаний виконувати закони, а також «зобов’язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом» (67 стаття).
Визначення у Конституції України людини як найвищої соціальної цінності в Україні покладає обов’язок як на державу, так і на її громадян виявляти необхідну повагу до кожної людини.
Важливою для розвитку суспільства та поступу держави на історичному шляху є стаття 11, у якій сказано «Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України».
Історичний досвід постсоціалістичних країн – Польщі, Литви, Латвії, Естонії та інших, які після здобуття незалежності, спираючись на національну консолідацію і зберігаючи національну ідентичність, досягли високого рівня економічного розвитку та стали членами Європейського Союзу. Розбудова демократичної, правової і багатої України, як і інших країн, може бути успішною тільки на основі сконсолідованої, згуртованої в державно-політичному розумінні нації, що має високий рівень національної свідомості, громадсько-територіальної спільності, духовно-культурної єдності.
Україна багато століть була у складі різних імперій – Російської та Австрійської, котрі використовували матеріальні та людські ресурси колоніального народу, не турбуючись про його національне життя та насаджуючи свою історію, мову, свої світоглядні цінності, відмінні від українських. Більше того, московські колоністи переінакшили назву нашої давньої держави Київської Русі, на свій манер – Росія (цю назву держави запровадив Петро I у 1721 році).
Княгиня Ольга, князь Святослав, літописець Нестор, Антоній Печерський, митрополит Петро Могила — всі ці діячі працювали на благо України, та й коли княжила Ольга, самої Московії ще не було. У 957 році київська княгиня, місто якої вже на той час було центром великої і могутньої держави, відвідала Константинополь, де уклала угоду з візантійським імператором Константином VII Багрянородним. Москва ж на географічній мапі з’явилася за російськими та радянськими істориками 4 квітня 1147 року. Тоді нібито вона згадувалася у літописі. Насправді у хроніці йдеться не про місто, а місцевість на мокві – болотах , а сама Москва була заснована у 1272 році.
Тільки просвіта, виховання національної свідомості і гордості за свою землю, величну культуру і одну з наймилозвучніших мов у світі зробить народ вільним від штампів і чужих впливів. Вільним, а значить достойним і багатим.
Орися ВЕЛИЧКО.
