Звичайний зимовий вечір. У сільській хаті зібралося кілька сімейних пар — погрітися та погомоніти. Не обійшлося без пляшки, точніше — двох. Самогону. Олена та Віктор сиділи весь вечір поруч, а Тетяна сама. Її чоловік із кимось уже півгодини говорив на веранді.
Господиня хати, Ірина, не втрималася та жартома запитала в Тетяни: «З ким це твій Степан весь вечір ляси точить? По роботі чи, може, з коханкою?»
Дехто з гостей усміхнувся на цей банальний жарт. За кілька секунд Тетяна спокійним твердим голосом відповіла: «Угу, з коханкою. І я про це знаю».
Усі розгубилися й притихли. Ніхто навіть не знав, що відповісти на це відверте та водночас врівноважене зізнання. У голосі Тетяни не було болю, тремтіння, лише констатація цього не вельми прийнятного для суспільства факту.
Першою ожила Олена: «Ти не жартуєш?»
— Нічого не зробиш. Знайшов молодшу. Степан — чоловік видний. Розходитися не бачу толку… Його вистачає на двох. Тому так… — відповіла Тетяна й навіть усміхнулася.
Не дивно, що після цих слів ніхто не хотів обговорювати почуте. Інтриги ніякої — жінка знає про коханку.
Коли ж Степан повернувся до столу, то гості на нього увесь вечір зиркали скоса: «Невже таке можливо? Такого й у фільмах не показують».
Ясно, що після цього випадку сільські щебетухи почали шушукатися. «Степан завів молоду коханку, а дружина про то знає, ще й добро дає. Я би так не змогла», — такими словами передавали естафету одна одній.
А чоловікам-то що? Тільки й жартували: «Ото фартонуло Степану з жінками. І ховатися не треба».
А Степан бігав собі від коханки до дружини, від дружини до коханки…
Що в цей час відчували обидві? Страждали чи приймали це як належне?
Дивовижно, проте Тетяна так і не розлучилася. «Мені нормально. Гроші дає, усім необхідним забезпечує. По хазяйству допомагає. Я його люблю. І він мене. Знаю», — говорила Тетяна отим щебетухам, які хотіли спровокувати її на відверті розмови.
А деякі навіть жартома робили ставки: «З ким же Степан залишиться — з дружиною чи коханкою?»
Історія, про яку можна розповідати тисячі анекдотів. Однак ніхто по-справжньому не знає, що ж відбувається у серцях цієї трійці.
Час усе розставляє на свої місця. Так трапилося і в цій історії. Через п’ять років Степан серйозно захворів. Привабливий та життєрадісний чоловік перетворився на справжнього страждальника. Коханка не витримала — здалася, відпустила «помирати додому».
— Моя, моя… Який же я дурень! Який же я… — шепотів Степан дружині, яка сиділа біля нього й обтирала виснажене хворобою тіло. І в його голосі не було театральності.
— Мовчи…
— Я люблю тебе.
— І я люблю. Завжди любитиму, — казала Тетяна з ніжністю.
Степан одужав. Зрештою в селі довго хворіти й не прийнято. І знову наповнився отою чоловічою силою, до якої злітаються жінки, як мухи на варення.
І знову зима, і знову осінь, знову літо.
— Ну що, Степане, ожив? Попереду — нові коханки-цяцянки? — якось запитав у чоловіка товариш.
— О, ні. Тетянка — найпрекрасніша у світі, — тільки й зміг вичавити із себе Степан.
Наталія АНТОНЮК.
