«Будемо жити!» Багато років тому він промовив цю фразу з великого екрана вустами свого героя, а з часом і самому, в реальному житті не раз доводилося на неї опиратися, черпати силу і мужність у тих, кого зіграв у кіно. А таких робіт — помітних та знакових у радянському та вітчизняному кінематографі — актор має з півсотні.
«Хіба цікаво спостерігати, як людина падає? Та ні, навіть сумно на таке дивитися. Цікаво — як вона піднімається. Ось і мене хвилює, як особистість зростає, піднімається, як вона йде до своєї професії, до дружби, любові, якогось подвигу. Таке приваблює і в реальному житті, і в художній літературі, і в кіно, бо чиєсь життя при цьому може надихнути інших», — переконаний герой моєї порадницької гостини.
Як нам, українцям, нині жити, що є вічним і що є швидкоминучим, якими ліками сьогодні лікувати наше суспільство і чим здобути бажаний мир, — і про це зокрема говорили ми з відомим актором, народним артистом України Володимиром Талашком.
ПРО ПАТРІОТИЗМ
Слава Богу, що багато чого такого, що викликає мій подив і захоплення. Хоч немало вже бачив, читав, багато знаю про мораль і про душу людську. Дивуюся, що сьогодні ще є такі сильні почуття, патріотизм, є люди, котрі попри те, що їх знову й знову обманюють, готові з величезним ризиком для життя й надалі захищати свою землю. Дивуюся і з того тішуся, що є люди, котрим за віком уже час з онуками бавитися, а вони добровільно йдуть на фронт, підставляючи голови під кулі.
Є віра і надія, що люди сьогодні захищають нашу Україну не за гроші. І нехай буде тричі соромно тим, від кого залежить перемога у цій війні, за те, що псують цю перемогу і цей світ. Бо, як висловлювався Іван Миколайчук, що казати, коли вже нічого казати. Уже ж зрозуміло: хто ворог, хто друг. «Не бійся ворогів — у гіршому випадку вони можуть тебе вбити. Не бійся друзів — у гіршому випадку вони можуть тебе зрадити. Бійся байдужих — вони не вбивають і не зраджують, але з їх мовчазної згоди на землі існують зрада, брехня і вбивство», — писав Омар Хайям.
ПРО КІНО І ДРУГОСОРТНІСТЬ
Я не хочу зніматися у будь-чому, наприклад, у тих же телевізійних підробках. Є театр, є кіно і є телебачення. Ну, не можна кіно знімати у форматі телебачення, акторам читати текст свого героя на протилежній стіні кімнати. Не можна так обдурювати людей. Не можна бути неправдивим на екрані.
Принципово не знімаюся в тому, аби не давати підстав таким, як Олег Табаков, заявляти, що ми, українці, другорядні. Дай Боже здоров’я Аді Миколаївні Роговцевій, котра підхопилася на той його виступ, зібрала хороших артистів, і зі сцени Театру імені Франка вони дали гідну відповідь. Але цього сьогодні замало. Треба щось робити. Ми такими й будемо, якщо зніматимемося у третіх ролях, у продукції чужих, а не вітчизняних студій. Був час, коли ми грали головні ролі, і фільми знімали на наших кіностудіях, наші режисери, такі, як Микола Мащенко, Григорій Кохан, Тимофій Левчук. Нам закидають другорядність, бо колись погодилися шию свою тримати в ярмі — і народ у цілому, і митці зокрема.
ПРО КУЛЬТУРУ І БЕЗДУХОВНІСТЬ
Хворі люди, хворе суспільство, хвора влада. Треба лікувати. Якийсь народний лікар сказав, що за все життя людині потрібні одні ліки — любов і турбота. «А якщо не допоможе?» — перепитували. «Подвоюйте дозу». За роки незалежності багато в державі зроблено хорошого. Але майже нічого — в культурі. І хвороба бездуховності забирає дедалі більше жертв. Нам треба рятувати від неї дітей. Слава Богу, що є ще такі митці, котрі намагаються робити все, аби додати від себе ліків проти тієї хвороби.
Я досі шкодую за нашим Театром-студією кіноактора, створеним при Кіностудії імені Довженка ще у 1979 році. Його теж знищила ота сірість, вседозволеність, що сиділа вже за часів незалежності у Міністерстві культури. А в тому ж театрі працювали Кость Степанков, Маргарита Криницина, Раїса Недашківська, Коля Олялін, Микола Олійник, Тоня Лефтій, Віктор Мірошниченко, Сергій Підгорний, Саша Белина і багато інших. Скільки вони могли б ще грати, а ті спектаклі записати б і тепер показувати людям по телевізору, а не якийсь непотріб.
ПРО СПРАВЖНЄ
В Україні часто можна почути таке: не треба нам допомагати, краще не заважайте. А нам сьогодні багато хто і що заважає. Та й самим треба навчитися нікому ні в чому не заважати. Не повчати, не намагатися у чужій хаті лад дати, а спочатку у своїй прибрати. Люди мають бути наповненими — справжнім, духовним, а не як ото сучасні продукти — з усілякими ароматизаторами, поліпшувачами смаку. Шекспір сказав, що душа людини — це як світильник, він має світити, а не тліти, коптіти. Ми ж якось дозуємо, відстежуємо, що їдять наші діти, намагаємося купити їм кращу їжу, вбрання… А тим, що читають, дивляться, пишуть, цікавимося? Ні. А де ліки від цього? Ними можуть стати тільки культура, тільки духовність.
Григорій Сковорода казав: «Світ мене ловив, та не спіймав». То, може, і в цьому й істина: нам треба рухатися, не можна залишатися в темряві, треба виходити туди, де світло?!
Лютий, 2016 рік.
Повну версію порадницької гостини з Володимиром Талашком можна прочитати в книжці “Порадницька гостина. Історії життя та успіху. 2006 – 2016”.
Автор і ведуча проекту «Порадницька гостина»
Тетяна Власюк.
