Життя цієї жінки можна порівняти з широкою повноводною рікою, котра величаво, невпинно несе свої води, то бурхливо звиваючись поміж крутих берегів, то стишуючись, але — ніколи не зупиняючись, не вертаючись назад, не міліючи.
Вона присвятила його людям, своїй державі. Ім’я комсомольського, партійного, державного діяча Валентини Семенівни Шевченко знане кожним, кому випало дорослішати ще за радянських часів. Адже з 1985-го по 1990 роки вона обіймала одну з найвищих посад у державі — Голови Президії Верховної Ради Української РСР.
За часів незалежності Валентина Семенівна не лишилася осторонь, не пішла на заслужений відпочинок. Ця красива, мудра, принципова жінка створила й очолила Всеукраїнську громадську організацію «Конгрес ділових жінок України».
ПРО КЕРІВНИКІВ
Керівник повинен бути обізнаним, багато працювати найперше над собою. Адже до нього звертаються з найрізноманітнішими питаннями, і відповідь має знати. Керівник повинен бути надзвичайно відповідальною, а ще порядною і чесною людиною, аби мати моральне право повчати інших. Він має бути і гуманним, добрим, але — не добреньким. Колись В.В.Щербицький мені сказав: «Валентино Семенівно, мені доповідають, що ви жорстока. Я навіть здивувався, не повірив». Я відповіла, що не жорстока, а жорстка — у ставленні до тих, хто порушує закон, ображає людей, не виконує своїх обов’язків, хто бреше. Іншою у такому разі бути не можна.
Тепер мені дуже боляче стикатися з такими фактами, коли випадкові люди інколи потрапляють на керівні посади.
ПРО ЖИТТЯ
Аби довелося повернутися у молодість, своє життя я прожила б так само. Можливо, шкодую за тим, що недостатньо уваги приділяла родині. Бувало, я на комсомольському зльоті, мотаюся туди-сюди, а мій син сидить у машині — весь у зеленці, в нього вітрянка. Серце рветься, та біжу далі. То, гляди, водій годує його десь у кафе. Моя дитина навіть не відпочивала ні в «Молодій гвардії», ні в «Артеку». Аби не дорікнули за зловживання…
Дуже жалію, що другу дитину не народила. Усе не було часу, а потім і пізно стало.
Щодо роботи, у людях я дуже рідко помилялася. Жалкую, що не захистила докторську дисертацію, а тільки кандидатську. Хоча майже все було готове, але оті переходи на нову роботу, нові обов’язки, дедалі зростаючий рівень відповідальності стали на заваді.
А загалом хочу сказати: я прожила дуже цікаве, змістовне життя. Багато знала, зустрічалася, дружила і дружу досі з вельми цікавими, достойними людьми. Світом поїздила, побувала у 48 країнах.
Звичайно, отой весь здобутий у житті досвід згодився мені, коли вийшла на пенсію. У 2002 році ми з жінками створили, і на їхнє прохання я її очолила, громадську організацію «Конгрес ділових жінок України». Зібралася надзвичайно цікава, хороша команда.
ПРО МОЛОДЬ
Усе змінюється, змінюється і молодь. Нею треба займатися — за будь-яких часів. Те, що було нещодавно на наших площах, я особисто сприймаю двояко, адже там переважно знаходилася молодь. З одного боку, наче й непогано, що молоді люди отримали можливість приїхати до столиці, познайомитися з Києвом, бо це, на жаль, не кожному тепер і доступно. З іншого боку, у такий спосіб ми виховуємо у тієї ж молоді неробство, прагнення легкою працею заробити якусь копійку. Тому мені шкода, що вона залучена не до якогось конкретного діла. Вважаю великою помилкою ліквідацію системи професійно-технічної освіти. Адже тоді виховувалися майстри. Навіть якщо й не працювали після закінчення училища за фахом, йшли до вузів, все одно залишалися знання і вміння бодай для сім’ї щось зробити. А це ж для чоловіків особливо важливо.
Хоча, віддаю належне, молодь сьогодні прагне до знань, і водночас боюся, що мало хто лишатиметься в Україні. Коли проїжджаю біля португальського посольства або, ж бачу тисячі молодих людей, котрі від’їжджають, ось тут поруч, біля канадського чи італійського посольств, стає незмірно боляче. Вони покидають Батьківщину, родини у пошуках кращого життя. Ситуація непроста, і в державі мали б над тим замислитися.
ПРО РОДИННЕ
Ніколи я не порушувала питання про те, хто в домі хазяїн. Звісно, порівнюючи з чоловіковою, моя зарплата завжди була високою, останнім часом у мене 580 карбованців, а у нього 120. Та ніколи цим не дорікала.
А Володі допомагав ще й гумор. Якось мені не спалося. Уже й перша ночі, й друга. «Що трапилося?» — до мене. «Та, — кажу, — все нормально, спи». А сама місця собі не знаходжу — чи то перед засіданням Політбюро розхвилювалася… Уже майже під ранок чоловік прояснів: «А, Валю, знаю, чого ти не спиш! Я ж сьогодні зарплату одержав і не віддав тобі». Несе свої 120, поклав під мою подушку: «Заспокойся. Спи». Заснула.
Миє вікна перед 1 Травня. Побачив новий сусід на балконі, котрий знав тільки мене, та й запитує: «А ви, часом, не з фірми «Світанок?» Не можу ніяк їх до себе допроситися. Може, ви заразом і до нас зайдете?» А мій Володимир Якович і відповідає: «Зайду і ваші вікна помию. Тільки дайте відповідь на одне запитання — ордер на квартиру виписаний на вас чи на дружину?» — «Звичайно, на мене!» — «Ото перепишіть на дружину, то й ви працюватимете у фірмі «Світанок». Посміялися, познайомилися.
Липень, 2007.
Автор та ведуча проекту
Тетяна Власюк.
