Його поетичне слово правдиве і щире, високе і зрозуміле, сонцем вічної любові осяяне, дощами печалі омите, мудрістю літ відточене. Заручене з не менш прекрасною мелодією, воно полонить, тривожить людські серця уже кілька десятків літ. Його пісенна дорога довга і напевне ж щаслива. Адже важко назвати серед достойних співаків української естради тих, хто не мав би у своєму репертуарі бодай один твір поета-пісняра, а окремі пісні так глибоко запали в душі, що зажили славу народних. А ще він — захисник, бо «відстояв і відстоює честь істинно української естради», як сказав про свого товариша-перевесника Борис Олійник.
На гостину народний артист України прийшов з цінним дарунком — книгами своїх поезій. Скільки знаного, чуваного досі — «Родина», «Одна-єдина», «Хай святиться ім’я твоє», «Благословенна будь», «Ласкаво просимо», «Червона ружа», «Берег любові», «Хай щастить вам, люди добрі», пісенне дійство «Заповіді Господні»… Годі й злічити усе. А скільки щойно народженого чи того, що піснею поки не стало. У рядках і між рядками — душа поета, то справді — як його сповідь перед людьми.
Коли чуєш те, що змушує нас слухати шоу-бізнес, окрім гіркоти та болю, зароджується подивування. Чому ж так мало справжнього, в якому зміст і форма, де серце і душа? Чому, коли вже Господь обділив талантом, а густо лишень в кишені, не порятуватися, якщо так хочеться на сцену, Поезією, котра, на щастя, є у нас, а не озвучувати словесний набір?
ПРО ПІСНЮ
Сказано вже мною багато, та ще не виспівана пісня моя… Доля поета-пісняра така, що зазвичай знаходиться за кулісами, а на сцену виходить співак. Він популярніший, знаніший. Проте мене втішає, що співає уже пережите мною, народжене у мені. Звісно, додає свій талант, своє мистецтво, але першоосновою таки було слово, і я щасливий, що моє слово звучить, а деякі пісні стали народними. Знаєте, коли вже забувають про автора і пісню сприймають як народну, вона пішла в люди, то є найсвітліше щастя для поета. Так було і з моєю піснею «Наливаймо, браття, кришталеві чаші».
Той, хто думає, що поетична книжка — це вже матеріал для пісні, — глибоко помиляється. Коли просто вірш стає піснею — то щаслива випадковість. Піснетворення — особлива, надзвичайна форма творчості, воно має свою специфіку, свої закони.
ПРО ДОЛЮ І РОКИ
Можливо, мої страждання, мої тривоги дають поштовх моїм віршам. Бува, пече думка: за віщо ж мені стільки, чому я такий безталанний. І тут же себе осмикую — побійся Бога: ти дожив до 70 років, не бідуєш, пляшок не збираєш, люди тебе трохи знають, то чого ти ще хочеш? Не бува повної чаші, не бува.
Хочеться мати душевний спокій за людей, до яких небайдуже моє серце, з ким живу і працюю. Щоб Господь не відібрав можливість ще щось написати, озвучити, і відійти у той світ так, як сказано: прошу не легкого життя, а легкої смерті. Але дуже хочеться ще побачити, якою стане наша Україна.
ПРО УКРАЇНУ
Українське єство починається з мови, більшість ознак українства закладено в мові. Як би хто любив Україну, коли він не любить її мову, — я цього не приймаю.
На жаль, тепер іде великий прихований тиск на українську націю. Нам докоряють: ви вторинні, не маєте навіть жодного Нобелівського лауреата, хоча семеро вихідців з України такими стали. Просто доля так склалася, не було української держави, от і виїхали за кордон.
Нам варто викорінювати зі свідомості людської оцю другосортність — розумно, обачливо, не злісно.
Якось вичитав у російській газеті, що «Малороссия всегда была и останется частью великой России». Отака от ідеологія у них закладена. Грушевський геніально сказав: «Російський демократизм зупиняється там, де починається українське питання».
Отож якщо ти любиш Україну, працюй — на мову, на імідж, на об’єднання людей, на те, щоб українці відчули себе державницьким народом. Я хочу відчувати, що у мене є держава Україна, котрою я б гордився і котра б мене захищала, а я — її. Ми ж — великі, ми — багаті. Був якось за кордоном, у Фінляндії. Боже мій, скільки йдеш — одне каміння. А в Україні я не бачив жодного куточка, де б не було життя. Бути бідним, бути нещасним на цій благодатній землі — то просто якась кара Господня. Мабуть, у наш генетичний код вбито оту залежність, що маємо на когось озиратися, дозволу питати, чекати, що хтось за нас зробить. Ні, тільки ми, українці. Вірю, буде у нас Україна, просвітліє її майбутнє, зійде сонечко. Не треба тільки скімлити, робімо щось, додаймо і від себе — розуму, добра, таланту. Тоді і у вас, і у нас все буде, гаразд!
Листопад, 2006 рік.
Повну версію порадницької гостини з Вадимом Крищенком можна прочитати в книжці “Порадницька гостина. Історії життя та успіху. 2006 – 2016”.
Автор та ведуча проекту
Тетяна Власюк.
