Нашому знайомству з цією надзвичайною жінкою уже багато літ. А завдячуємо тим поетові, проникливі і щирі вірші якого й досі живуть у серцях сотень тисяч українців, хоч його вже давно немає серед нас. Та лишив по собі незмірне багатство, примножуване рік у рік вірною дружиною.
ПРО ЧОЛОВІКА
…Наче тепер — перед очима наша перша зустріч, листопадового вечора 1945 року. Я, випускниця Одеського університету, філолог, працюю за направленням у київській газеті «Радянський селянин». Вирішила з колегами з інших редакцій свято собі влаштувати. Так і познайомилася з худющим солдатом із бойовими нагородами на грудях, щойно з фронтового госпіталю… Читає Дмитро свою «Думу про Україну», з мене очей не зводить, а я найбільше з-поміж усіх плачу. Так мені жаль і батька, і брата своїх фронтовиків, і цього молоденького, гарненького, скаліченого війною хлопчину. Вірші його зачіпали за живе кожного, бо війна боліла в усіх. Майже кожна фронтова газета виходила з віршами Дмитра. Проникливо писав, торкалося душі. Мав Богом дане відчуття народного слова.
ПРО СПРАВЖНЄ
Дрібне ніколи не застилало мені світ. Господь обдарував мене щедрою долею, пославши такого чоловіка. А як дітей любив! Із відряджень повертався завжди з подарунками. Роздасть, а сам сидить і тішиться, щасливий з нашої радості.
Усі, хто знав Дмитра Омеляновича, відзначали його доброту. Основний критерій його життя — треба бути добрим. «Я людина, я людей люблю…»
ПРО ПАМ’ЯТЬ І ПІСНЮ
Серце мені підказало, що мушу зробити все можливе для увіковічення пам’яті поета. Щаслива, що його твори видано в серії «Бібліотека Шевченківського комітету», виходять диски з піснями. Мрію, аби його пісня «Як тебе не любити, Києве мій…» стала офіційним гімном столиці.
Дмитро часто говорив, що українець без пісні, наче круглий сирота. Так любив сам співати і слухати інших. І творити їх було для нього солодкою мукою і святом.
ПРО ПАТРІОТИЗМ
Навчити йому можна, але потрібне ще й бажання учителя. Діти ж потребують постійної, великої уваги з боку всіх дорослих. Пісня, до речі, теж має сильний виховний момент, але як прищепити любов до справжньої, української, коли її не чують діти?! Не те, що колись — і вдома вона звучала, і гуртки по школах були. Тепер економимо чи що на цьому. Все більше мовам різним іноземним перевагу віддаємо, прагматизму вчимо… А душі немає, не будимо її. Тягнемося нині до закордону, забуваючи заповідь Тарасову — свого не цуратися.
Травень, 2006 рік.
Автор та ведуча проекту
Тетяна Власюк.
* * *
Навесні 2014 року радісна звістка прийшла в дім кожного шанувальника творчості Дмитра Омеляновича Луценка: славнозвісна пісня на його вірші та музику композитора Ігоря Шамо «Як тебе не любити, Києве мій…» Київрадою нарешті була затверджена як офіційний гімн столиці.
