Напевне дуже багато хто з наших читачів, котрі візьмуть до рук цей номер «Порадниці», впізнають у героєві сьогоднішньої порадницької гостини свого улюбленого актора, котрий серед найбільш затребуваних у вітчизняному кіно. Одні фільми за його участі чи не щодня транслюють кілька телеканалів, інші час від часу виходять у широкий прокат, ще інші — творять на кількох знімальних майданчиках. А у Київському академічному Молодому театрі ось уже понад двадцять років у репетиціях та виставах триває його насичене театральне життя.
І скрізь, хоч би де з’являвся актор, а список його творчих робіт вельми солідний, він яскравий і переконливий у своїх ролях, у кожну з яких вкладає частинку себе і кожною з яких дорожить — головною чи другого плану, у широкоформатному кіно чи телесеріалі. А його поява на театральній сцені — то свято для театралів, подарований вечір справжніх, глибоких емоцій.
Ось такі емоції отримала й від спілкування з ним на гостині, насолодитися яким запрошувала і читачів «Порадниці» у номері від 2 листопада 2017 року.
А говорили ми з Станіславом Володимировичем
ПРО РОЛІ, ПРОФЕСІЮ
У будь-якій нашій роботі, аби вона жила, аби персонажі — незалежно від того, позитивні чи негативні — дійсно «звучали», неодмінно має бути частина нашої душі. Федір Михайлович Достоєвський, якого ми недарма інколи цитуємо, сказав, що в людей повнісінько всього — і хорошого, і поганого. А от наша совість — це той Бог, який усередині кожного з нас. Для мене Бог — совість, яка не дозволяє людині робити ті чи інші вчинки, а не якісь церковні заборони. Бо від совісті, коли вона є, не сховаєшся, вона не дасть спокійно заснути. Розмова з самим собою — то найважча розмова, тут уже ніякого виправдання собі не знайдеш.
І якщо не буде частинки душі нашої акторської в тій чи іншій роботі, вона не стане цікавою глядачеві.
Ми всі намагаємося до чогось підтягнутися, але не завжди це виходить. Я прекрасно розумію, що та як мені вдалося зробити у зіграних мною ролях, усім даю відповідну оцінку, бо ніхто так про них не знає, як знаю я. І хоч би якою була та оцінка, люблю їх усі, бо, повторюю, це частина мене, мого життя, часу, який на все це витратив. Слава Богу, в мене є ролі, про які можу розповісти колись своїм онукам і їм те буде цікаво.
ПРО РОБОТУ У ФІЛЬМІ «ПОВОДИР»
Працювалося прекрасно, тому що хотілося зробити хорошу роботу. Такий матеріал, такий сценарій! А творча компанія, що підібралася: і Сергій Михальчук, просто геніальний оператор, я сказав би, і Лесь, який багато років носив у собі цю ідею (Олесь Санін — режисер і сценарист фільму. — Авт.), й актори. І навіть на малюсінькі ролі люди погоджувалися, аби бути в цьому проекті.
Я ж якось попервах не побачив себе в запропонованій ролі кобзаря Івана Кочерги. Але все одно довірився режисерові, повірив у нього, в те, що я йому потрібен. Працювалося нелегко саме фізично, бо то був справді важкий проект у фізичному сенсі. Але наша знімальна група прагнула зробити якісну роботу і показати людям, що вміємо знімати кіно, вміємо робити те, що буде цікаво глядачеві. Своє! Не хотіли про шаблюки і шаровари. Ми хотіли — про людей, і, здається, все це вдалося. Я бачив, як під час перегляду «Поводиря» глядачі не стримували сліз, бачив, як вони стоячи аплодували в залі. Їх же ніхто не примушував те робити.
ПРО РОЗМОВУ З ГЛЯДАЧЕМ
Треба говорити з людьми з екрана, зі сцени про їхні проблеми з допомогою художнього слова. Ні, мистецтво не повинне просто віддзеркалювати життя як воно є. Треба, щоб із людиною, котра сидить у глядацькій залі, щось відбувалося, аби ставала трішечки кращою, мудрішою, по-іншому поглянула на ті чи інші питання, аби відчула якийсь рух всередині себе. Тому що багатьом наплювати взагалі на те, що коїться довкола і що відбувається в їхньому житті. Вони знають одне: робота — дім, поїсти, поспати. А хочеться, щоб замислювалися над своїм життям, шукали його смисли. Аби думали про те, кого обираємо, кому і що дозволяємо робити із собою.
ПРО ЛЮБОВ ДО КРАЇНИ
Мусимо навчитися любити свою країну. По-справжньому. Не думати, що десь краще. «Краще» треба починати робити з себе! Це ж так просто! Живуть поруч люди: одні люблять свій шматочок землі, прикрашають його — квітами, садочком, город садять, а другим байдуже, чи росте щось на тій землі, не цінують її, хата обшарпана, тин валиться, а пляшка — на першому місці. Ось так і марнують своє життя. А хтось хоче прожити його красиво, хоче встигнути за свій вік зробити щось хороше, аби було і в радість, і на користь. Мені здається, саме так і треба ставитися до себе, до того, що тебе оточує, загалом до життя. Тоді й країна наша, можливо, розквітне.
ПРО ПАМ’ЯТЬ
Знаєте, мені не байдуже, яка пам’ять про мене залишиться у людей — хочеться, аби хороша, щоб ніхто не захотів підійти і плюнути на те місце, де мене закопають.
Ось про це багато думаю. Як і про те, аби вчасно зупинитися. Я не хотів би дожити до такого віку в театрі, аби за моєю спиною сміялися. Щоб знайшов у собі сили вчасно піти, а не виглядати комічно і немічно. Важливо встигнути зрозуміти, що тобі час звільнити дорогу іншим…
Автор та ведуча проекту “Порадницька гостина” Тетяна Власюк.
