Актора з такою харизмою, шляхетного, імпозантного чоловіка не помітити на сцені, на екрані, в житті просто неможливо. Звернули увагу на нього свого часу й режисери — українські, білоруські, російські, активно запрошуючи у свої проєкти. Й сьогодні він є одним із затребуваніших, найпопулярніших у професії. А до того виборював у Європі право бути перед глядачем на сцені, на екрані, акторствуючи зокрема в Німеччині, Австрії, Швейцарії. Виборював не лише талантом, а й великою працею — над собою, відшліфовуючи свою акторську майстерність, яку, до речі, згодом і сам викладатиме в німецьких театральних школах.
Власне, і його життя, творча доля напевне могли б стати гарним сценарієм для якоїсь кіноісторії, стільки цікавого, захоплюючого, а подекуди й драматичного пережито. А він попри все залишається відвертим — і в житті, і на сцені.
Звісно, нашим читачам Сергій Калантай, український, німецький актор театру та кіно, заслужений артист України, добре відомий. А який за лаштунками, в буденному житті? Й про це також відверто розповів на порадницькій гостині, на яку запросила його напередодні дня народження (31 травня), що цього року відзначає разом із Днем рідного Києва.
— Пане Сергію, цього року ваш день народження співпав із Днем Києва. За що ви, корінний киянин, любите своє рідне місто, що додає вам гордості за нього?
— Здавалося, завжди, від народження любив Київ. Але справжня, перша така сильна любов, напевне, прокинулася, коли наприкінці 80-х повернувся додому після довгих закордонних гастролей із Театром на Подолі Віталія Малахова. Тільки тоді зрозумів, наскільки мені бракує його в розлуці. Й хоч би як далеко, на які континенти закидала творча доля, довгий зворотний шлях завжди видавався коротшим, адже повертався до своєї домівки, а Київ щоразу якось по-новому відкривався. І так випадало, що то завжди була весна, коли буяв цвітом, вражав розмаїттям фарб. Як, скажімо, після служби в армії у 1987 році, чи після трьох місяців перших у своєму житті зйомок в українському фільмі «Ще до війни» Бориса Савченка. Був тоді студентом театрального вишу. Тут я й одружився, тут народилися мої дітки — Тарасик та Богдася. Тут поховані мої мама й тато…
Київ дуже міцно сидить в моєму серці, особливо старовинний, особливо Поділ. В юності мріяв бути істориком, археологом, тому старовина мала для мене величезне значення. Вірив і пишався, що ходжу тими ж місцями, що колись великі митці, воїни, люди, котрі творили історію Києва зокрема та України в цілому.
— Ви дуже вирізняєтеся з-поміж інших акторів у кадрі. Для людей, котрі так часто бачать Сергія Калантая на екрані, залишаєтеся загадковим, справляєте враження іноземця. Насправді ж у вашій біографії й трапилася закордонна сторінка. Що спонукало виїхати до Німеччини?
— 92-й рік. Змінювалися часи, змінювався світ, я дорослішав. У нас росли діти, народження яких — то головна подія в житті кожної людини. І їх здоров’я, безперечно, найважливіше для батьків. У старшого сина Тарасика почав катастрофічно падати зір, і ми не могли з’ясувати причину. До нашого світила, професора Федорова вже на той час потрапити практично було неможливо. Це спонукало нас із дружиною шукати вихід за кордоном, й українська діаспора в Німеччині допомогла. Провели повну діагностику й вилікувати дитину.
…Але виїзд за кордон, життя на чужині — то такі пригоди, про багато з яких і згадувати не хочеться. Про те, що там із тобою ставалося, на що закривав очі, не звертав увагу, йдучи до своєї цілі. Та якось потихеньку приживалися.
— То можна реалізуватися творчій людині за кордоном? Чи все ж таки, оте «миття посуду», що очікує чи не на всіх іноземців, вас теж не оминуло?
— Та певна річ! Можу на пальцях перерахувати митців, котрі себе реалізували на Заході, змогли стати там потрібними та успішними. То переважно музиканти та хіба ще оперні співаки. Так, знання мови, культури, ментальності мають величезне значення. Але ніколи не станеш там своїм, хоч би як досконало вивчив мову, історію. Все одно залишишся чужинцем, й увага акцентуватиметься на тому, що топчеш їхню землю, їси їхній хліб. Принаймні, кажу це з досвіду спілкування, співпраці з чехами, поляками, німцями. А драматичному акторові там особливо складно реалізуватися.
— І це теж стало однією із причин вашого повернення до України?
— Так-так. Знаєте, перебиваючись там, як ви кажете, миттям посуду, і своїм дуже-дуже рідкісним заняттям у кіно чи в театрі, я часто телефонував своєму другові, кумові, народному артисту України Анатолію Гнатюку, з котрим дружу вже майже 40 років, й просив: «Толю, знайди мені в Україні якусь роботу: приїду, зіграю, і знову повернуся до Мюнхена». На що він завжди відповідав: «Ні, маєш бути весь час тут і пробувати себе». Тепер я вже й іншим так відповідаю, хто зі мною радиться (зокрема й доня, котра нині вчиться в Лондоні, а хотіла би тут зніматися): аби знайти свою мистецьку долю в Україні, треба бути в Україні.
— Ви вже тут — постійно, а до Німеччини — тільки в гості?
— Так, погостювати. Але й трішки, бува, праці маю. Свого ж часу закінчив німецьку акторську школу, перебуваю у європейській акторській гільдії, маю свій профспілковий номер, щомісяця плачу податки. Все це дає право зніматися в кіно. І якщо виникає якась роль, телефонує мій агент, чи можу приїхати на зйомки.
— Якось так складалося, що хоч би з ким із акторів спілкувалася на порадницькій гостині, чи не всі — учні Валентини Зимньої. Що найголовнішого давала вам, і, напевне ж, не тільки для професії, а й для життя?
— Валентина Іванівна була берегинею. Це вона вибрала мене, захищала, стояла за мною, насправді дала ту путівку в життя. Не казатимемо про талант — то все байки. Те, що повірила в мене, щось у мені побачила — ось що визначальне. Була дуже сильною і владною жінкою. Чимось навіть нагадувала мені мою маму. Якщо приймала рішення, дуже складно було переконати її в чомусь протилежному. А ще Валентина Іванівна завжди давала впевненість, і коли щось робила, ти знав, що так і треба. Ніхто з нас, учнів Зимньої, не скаже, що когось зрадила — до кінця боролася за тебе, твоє акторство, твоє майбутнє. Навіть коли приїхав із Німеччини й нікому тут не був потрібен, прийшов до Зимньої зі своєю бідою, і вона через одного свого учня знайшла фірму, котра займалася продукцією концертних програм, і мене взяли туди режисером-постановником. Це допомогло пережити ті нелегкі часи. От Валентина Іванівна до останнього несла цей хрест відповідальності за кожного свого учня. А ще ж мала колосальний досвід праці акторської, і все це нам передавала. Завжди змушувала йти далі, не задовольнялася нами зробленим і наполягала, що маємо самовдосконалюватися. А коли вже й сам викладаю у театральних вишах, переконався, що акторство — це, найперше досвід, а не талант.
— Актор, кажете, то гума, з якої режисер ліпить щось. Хто «ліпив» вас, чи, переважно, самі собі були скульптором?
— Мені пощастило з багатьма дуже класними, фаховими й відомими людьми бути поруч на знімальному майданчику — як на Заході, так і тут, в Україні, чи в Росії. Бачив, як працюють, і вчився в них. А от свого театрального режисера, з котрим цікаво працювати, якого чую, розумію, бачу, тільки в останні роки пощастило знайти. Станіслав Мойсеєв, на той час головний режисер Театру Франка, запросив мене до себе. Я працював із ним у двох виставах. От, напевне, він і має право сказати, що ліпив мене, як режисер. В інших вчишся також, але там здебільшого використовуєш свій типаж, своє надбання. З Мойсеєвим трішки інакше.
— У Театрі Франка, куди прийшли в 2015 році, почуваєтеся вже своїм, чи ще новачком?
— 1985 року поклав свою трудову книжку в Театрі естради, потім був Молодіжний, згодом — Театр на Подолі, і з Віталієм Малаховим я пройшов той перший творчий шлях. Але чомусь моє серце завжди було там, у Театрі Франка. Можливо, що в ньому працювала моя перша дружина Жанна, котра завжди була на добрих ролях, багато грала головних, її любив Сергій Данченко. І я часто там бував. Можливо, що там працювали мої друзі — Толя Гнатюк, Олексій Богданович, Олексій Паламаренко. Чи тому, що 1981 року мене вперше провів за лаштунки, показав те джерельце франківське, костюмерні, бутафорські цехи мій друг, моє сонечко, на жаль, уже покійний Андрій Крітенко, разом із котрим вступали до театрального інституту. Та я завжди відчував цей театр своїм. І через багато років потому він дав мені роботу, дав звання.
— Днями говорила з колегою про вистави. Розповідав, як двічі побував на одній і тій же (не називатиму театр): коли грав перший склад акторів, квитки за декілька днів не можна було вже купити, а під час гри другого чи не третина залу не досиділа до кінця. Важко уявити, що відчувають актори на сцені, бачачи, як глядачі покидають зал…
— До речі, цікаве питання, якось ніколи над цим не замислювався. Але, давайте, казатиму про себе. Граючи, наприклад, на Камерній сцені нашого театру виставу «Подорож Аліси до Швейцарії» Станіслава Мойсеєва, теж інколи бачу, як хтось пробирається до виходу. Повірте, це така образа особиста! Адже на сцені відкриваєшся, стаєш відвертим перед цими людьми, і раптом… комусь стає нецікаво. Тоді мої акторські емоції ще більше загострюються, ще відчайдушніше борюся за свого героя.
Прикро бачити в першому ряду людей, котрі заплатили по 300 грн за квиток і сидять, метляючи ніжками, шелестячи обгортками: ну, здивуй нас, роздягнись, а ми побачимо, чи це нам сподобається. А ти подумки кажеш: «Ні! Я не поп-корм, я не той бутерброд, що розгортаєте тут, у залі, аби з’їсти!» Й починаєш грою доводити своє право перед ними акторствувати, бути в цей момент домінуючою думкою в їх головах. І коли тобі це вдається, отримуєш подяку глядача у вигляді аплодисментів. Саме вони є підтвердженням твого професіоналізму.
— Пане Сергію, з яким набутим за кордоном досвідом виходите тут, в Україні, на сцену, на знімальний майданчик?
— О, коли ти 17 років поспіль підмітаєш вулиці, чи нарізаєш хліб в італійській піцерії, чи кладеш облицювальну плитку, то в цей час треба чимось зайняти свою голову. Отож я подумки переграв усі ролі, ті фільми, що бачив напередодні. Так грав разом із Робертом де Ніро, наприклад. І, повірте, насправді це теж досвід. А ще була можливість ходити до справжніх театрів, які вже дееволюціонували в майбутнє, і бачити там якісь нові фарби. Це теж дає досвід, щоб бути вже інакшим, коли прийде твій час. Я бачив справжніх митців, котрі виходять на сцену у звичайнісіньких футболках і кросівках, але проникають у твоє серце, рвуть його. То, виходить, не в одязі й не у формах сила, а в тому, що маєш і що дістаєш із себе, наскільки можеш бути відвертим перед глядачем. У цьому є сенс. Ось і з таким багажем я повернувся.
А ще тоді, 2007 року, мене вразило, що мало гарних чоловіків-акторів на нашому українському просторі. Й зрозумів, що на цьому теж можна зіграти. Переважно мого віку актори пливли за течією: що Бог послав, те й маю, яким є — таким і приймайте мене. На Заході ж ти маєш бути в ідеальній формі, людиною, котра заохочувала б за собою спостерігати: о, та він якось цікаво руку тримає в кишені, чи цигарку запалює, о, має гарні м’язи, підтягнений. Так, це нюанси. Але, як кажуть, диявол криється в дрібницях. Отож і над ними взявся працювати, повернувшись із Німеччини, сказавши собі, що треба додати трохи лоску, прибрати живіт — і вперед, Калантай! Це спрацювало.
— Вашому поверненню в кіно може будь-який актор позаздрити.
— Друзі, колеги й досі дивуються: як вдалося, пропавши з України на 12–17 років, повернутися і бути знову в обоймі, бути на знімальному майданчику більше, ніж ми, ті, котрі тут були?! Справа ж не в тім, кажу, коли, а як ти приходиш, що можеш, якого себе пропонуєш кінобізнесу.
— Понад півтори сотні зіграних вами кіноролей — усі запропоновані ставали вашими?
— Якось під час зйомок в одному серіалі мене запросили на епізодичну роль в іншому фільмі, і хотів відмовитися: мала роль, малі гроші, клопіт. А Олександр Клюквін, актор Малого театру в Москві, з котрим довгий час були разом на знімальному майданчику, й каже: «Не відмовляйся, це твій досвід! Тобі дають можливість переконати когось, що ти — кращий, або ж подивитися, як інші працюють. Це обов’язково треба використовувати». Так, не можна нехтувати шансом ставати кращим у професії, справжнішим, досконалішим. Як кажуть американці, допоможи собі сам. Ось і в цьому проста відповідь, чому Калантай вистрелив як затребуваний актор, а інші — ні. Бо хотів бути тим, ким став. Якщо не вистачало часу, піднімався о 5-й ранку, аби до 7-ї позайматися із тренером у залі, а вже на 9-у годину бути в студії. І тому завжди був у формі. Я знав, для чого це мені. Забороняв собі зайве випити, з’їсти, залишатися на якісь зустрічі. Це все обмеження, які також приводять до самовизнання. Спочатку працюєш на ім’я, а потім воно працює на тебе.
— Намагаєтеся бути адвокатом своєї ролі?
— Напевне, так. Ми ж робимо спроби виправдати тих, до кого наближаємося. Тим паче ніколи нікого й не зіграємо достеменно. Хіба що себе. Парадокс, але так і є. Можна одягнути корону Річарда ІІІ, але яким він був насправді, про що думав — не знаємо. Можемо в собі знайти ті вади чи якості, що були притаманні йому, й тоді бути схожими. Але все одно залишаємося Калантаєм, Бенюком — тим, хто приміряв цей костюм. Я даю оцінку діям, учинкам героя, котрого граю. І розумію, що по-своєму він був правий, чинив саме так заради якоїсь мети. Вважаю, що всі персонажі — негативні й позитивні — герої, вони жертовні заради досягнення своєї мети. Так, інколи вона є насправді поганою, призводить до катастрофи, та це вже вирішить час і люди. Але то все одно було рішення особистості. А бути особистістю дуже складно. Бути не таким, як усі, вирізнятися, робити вчинки. Можливо, цинічно прозвучить, але виправдати можна кожного, навіть убивцю чи диктатора, зрозумівши, заради чого він так робив. Тому кожен актор, котрий береться за роль, з нею живе, думає, спить, їсть, вона стає частинкою його життя. Будучи справжнім у житті, ти не зможеш бути несправжнім у професії.
Зараз ми говоримо про мене. Останнім часом грав дуже багато негативних персонажів. І я насправді виправдовую їх вчинки, скажімо, любов’ю до сина (серіал «Я на твоєму боці»). Просто герой не мав можливості бути іншим.
Знаєте, дуже слушна думка про те, що кожен актор має бути адвокатом своєї ролі.
— «Не треба грати ідею, треба грати особистість» — класно вами сказано. Чого більше в сучасному вітчизняному кіно бачите?
— Ну, по-перше, слава Богу, що це кіно в нас є. І не так вже й багато граємо ідею, чи добрих або поганих героїв. Ми граємо особистість, граємо людяність, граємо ситуацію. Насправді саме це найбільше цікавить людей. Бо хіба можна розповідати, наприклад, історію про «Титанік», не згадуючи персонажів Леонардо Ді Капріо та Кейт Вінслет?! То вже буде просто документальна історія, малоемоційна. А людина переважно вірить в особистості, в те, що безпосередньо стосується її чи тих, з ким спілкується. Приємно вражає, що в наш кінематограф, театр, у драматургію прийшло зараз багато молодих людей зі своїми ідеями, баченням. Інша річ, що не завжди знаходяться можливості, кошти те реалізувати.
Один із моїх викладачів сценарного мистецтва в німецькій акторській школі казав, що найбільший брак в усьому світі був, є і буде — це сценарій, гарна історія. Слава Богу, такі історії в Україні трапляються. Гарний приклад тому — роман Василя Шкляра «Чорний Ворон» та його екранізація, побачити яку ми вже мали можливість. Я був захоплений прочитаним. Навіть звернувся до режисера майбутнього фільму Тараса Ткаченка, й безпосередньо Шкляру написав: мовляв, пане Василю, безкоштовно хочу грати у вашому фільмі. На жаль, відповів, не він займається кастингом, усі права віддав, а так би залюбки.
— Може, пізніше його «Марусю» зніматимуть…
— А ще в Шкляра є «Троща». Розумієте, пані Тетяно, коли вже багато чого зіграв, то маєш право на вибір. І читаючи щось на кшталт «Чорного Ворона», усвідомлюєш, що твоє місце там, що можеш додати свого таланту, своїх фарб до того полотна, до тієї великої картини. І нехай то буде невеличка роль, просто один мазок, але будеш причетний до творення великого.
— А я ось раптом побачила вас у головній ролі в його гостросюжетному романі «Ключ». Така миттєва асоціація.
— Колись мій викладач, німецький професор Фабрік, коли дискутували щодо фільму Мартіна Скорсезе «Таксист», про гру Роберта де Ніро, сказав: «Діти мої, запам’ятайте, кіно — це дві речі: типаж і монтаж! Якщо правильно підібраний типаж, то на монтажному столі я зроблю вам цукерочку». (Сміється).
— Багато хто нахваляється чимось зробленим, відкритим для себе в період самоізоляції. А які ваші карантинні здобутки?
— Тішуся тим, що міг багато чого прочитати, спілкуватися з природою. А найцінніше для мене — бути зі своєю коханою дружиною. Живемо за містом, маємо кілька соток землі. Вирощуємо картоплю, уперше в житті. Хоча раніше завжди дивувався з мами, котра навіщось садила її на дачі. А тепер і ми з Наталкою вирішили спробувати. Попросив у Жені Шаха (Євген Шах — народний артист України — Авт.) мотокультиватор, обробили землю. Висадили також багато різних дерев. Це так прекрасно, доглядаючи за ними, щодня бачити, як оживають, зацвітають, з’являються перші листочки, починає буяти зелень. Ти бачиш народження і розумієш, що це — вічне. Ось що треба бачити, відчувати, до чого торкатися. Коли у геніального творця театрального світу, литовського режисера Еймунтаса Някрошюса в останні роки його життя запитали, які книжки читає, відповів: «Я читаю вулицю, дерева, траву, людей. Оце я читаю, це мене наповнює». Можна бути великим і наповнювати себе класикою, а можна наповнюватися, просто спостерігаючи за звичайним, буденним життям.
Пригадалася така історія. Коли знайомив першу дружину Жанну зі своїм 90-річним дідом, котрий жив у селищі Червоному Андрушівського району Житомирської області (він 1900 року народження, а я — 1964), той раптом встав і поцілував їй руку. Я від подиву мало не впав. «Діду, — кажу, — а ви звідки знаєте, що так прийнято? Усе ж своє життя провели на жомових ямах, за важкою фізичною працею, звідкіля можете знати, що дамі треба руку цілувати?» «Так колись робив Терещенко», — відповідає. «А Терещенка звідки ж знаєте?!» «Я йому прислуговував, мені тоді 7 років було». Уявляєте, ще голопузьком підгледів те у цукрозаводчика, мецената Михайла Терещенка і закарбував у пам’яті. Бо ж не впевнений, що подивився «Анну Кареніну» чи «Війну і мир» тощо. Для мене дід Федір був великою людиною, інтелігентом у душі, й, може, навіть більшим аристократом, ніж його величність граф Толстой чи Каренін.
— Не боїтеся зізнаватися, що жінки допомагають чоловікам самостверджуватися.
— Однозначно! Так, як мене життя вустами однієї жінки загнало, можна сказати, в землю, так і вустами інших жінок підняло з цієї землі. Відверто вам кажу. Моя перша дружина «допомогла» зневіритися в собі, якось нібито став ніким. А моя мама, дав Бог їй силу тоді, мудрість, зробила з мене того, ким потім став. І всі жінки, котрі були поруч зі мною у той час, додали мені віри в себе. Тому, вважаю, постать жінки, справжньої, в житті кожного чоловіка –велика подія і то велике щастя. Навіть у якихось вєдах сказано: аби щасливим бути, значимим у житті, треба вміти ризикувати, не боятися загубити те, що набув, і мати справжню жінку. Ось три речі, що дають тобі право бути великим. І якщо ви простежите антологію усіх подій у житті великих чоловіків, то поруч із ними завжди були великі жінки, котрі їм допомагали.
Ви, жінки, маєте велику силу над нами, чоловіками. Якщо останні це усвідомлюють, ідуть їм назустріч, то стають тими щасливцями, значимими людьми. Певна річ, можна бути вільним чоловіком, міняти жінок, як рукавички. Але все це не те. Рано чи пізно залишаєшся один і розумієш, що щастя було так близько, приходило до тебе, засинало й прокидалося разом із тобою, але жодній із тих жінок ти не довірив бути порадницею твого життя.
— Чим ваша Наталя зачарувала вас?
— Вона — справжня. А ще — талановита: музикант, диригент, співачка, актриса. Жінка, в котрої все горить у руках, хоч би за що взялася — зробить красиво, талановито і — з душею. Моя Наталка дуже вродлива. Дивиться на тебе — і ти просто тонеш в її очах.
А що вже господиня! З дитинства звикла до роботи на землі. Її мама, Надія Климівна, вже життя працювала в Ботанічному саду, жили близько біля нього, і Наталка свій вільний час проводила там. Спостерігала, як мама вирощувала нові рослини, висаджувала їх. Тому й з такою любов’ю ми зараз разом плекаємо свій власний сад.
— Аби трапилася нагода поспілкуватися з Всевишнім тут, у земному житті, про що в Нього попросили б?
— Було б, напевне, одне прохання: відпустити мою маму знову на землю, аби ще трішки тут зі мною пожила, аби я був втішений її присутністю, порадував своїм існуванням. Я би її дуже й дуже оберігав…
— Неоніла Федорівна встигла погордитися сином, популярним актором?
— Так-так! Насолоджувалася, навіть коли, скажімо, бували з нею на ринку. Мама ніколи мене ні до чого не примушувала (і в цьому, як на мене, велика цінність, сенс виховання), та коли брала в руки велику сумку, я, зрозуміло, відбирав її, і ми разом вирушали на ринок. Звісно, там багато хто впізнавав мене, і мама, зважаючи на це, гордо казала: «Так, це мій син! Так, він ото в тому і в тому фільмі грав!» Я бачив, що почувалася в такі моменти дуже щасливою. Адже за нею йде артист, тягає ті сумки з продуктами, а то ж її син.
— Пане Сергію, маю сказати, захоплена вашою українською. Як для людини, котра довгий час прожила поза межами України, вона — бездоганна.
— Дякую. Хоча, скажу відверто, народжений у Києві, при україномовній мамі до певного часу все ж був російськомовним. Батько, уродженець Харківщини, більше розмовляв російською, а от мама, родом із Житомирщини, виключно українською. Навіть, бувало, потерпала від того. Якось читала доповідь — українською, то винесли догану, адже були гості з Москви, і вони, мовляв, не все зрозуміли.
— Що порадили б читачам нашої «Порадниці»?
— Цінуйте одне одного. Кожна хвилинка, проведена разом із близькими, рідними людьми, — то найбільша цінність.
— Дні народження — це й подарунки. Які найнесподіваніші, найдорожчі подарунки отримували?
— Перший подарунок, що мені зробила дружина Наталка, — вишиванка, яку ночами, аби я не бачив, вишивала, з власноруч розробленим орнаментом.
— Це може зробити тільки жінка, котра насправді любить свого чоловіка. Значить, ви –- щасливий?
— Думаю, це мені такий подарунок від мами, який надіслала в останню мить, сказавши: «Сину, я тебе все одно не залишу самого. Я тобі ангела на землі знайду…»
— Нехай ваш ангел завжди буде з вами. З прийдешнім днем народження вас і дякую за цю розмову.
Порадницьку гостину провела Тетяна ВЛАСЮК, головний редактор газети «Порадниця».
