З Миколою Подрезаном

Мій татусь (а прожив він 100 з половиною років, інженер за фахом, до останніх днів знав 6 мов та був повноцінною людиною) змалку привчав не залишати на завтра те, що можна зробити сьогодні. Це — по-перше. По-друге. Я зрозумів, що життя має фізичний кінець, у момент травми. Під час автокатастрофи наприкінці 1991 року зламав хребет, унаслідок чого відмовили ноги. Ну, а вдарився б головою, то мене й не було вже. Тобто отак чітко усвідомив, що життя має фінал. То хіба можна відкладати його на потім? Тому й намагаюся скористатися всіма можливостями, які ще є, хочу повноцінно жити. І нічого на потім не відкладати. Бо — ніколи.

Коли трапилася біда, більшість із тих, хто досі мене знав, сказали: «Ну, все, Миколка, дострибався і від’їздився». А Миколка сказав: «Ні, ви з мене людину другого сорту не зробите!» Малося на увазі ставлення до мене, як до каліки. Це було дуже важко. Але то — моє життя, і повинен був прожити його повноцінно.

Я зрозумів, що моє минуле, мої спогади підтримують мене та мотивують. Причому фінансів ніколи великих не мав, завжди все дуже економно, але що для небагатого, що для мільярдера побачити Празький град — враження ті ж самі. А для мене, можливо, ще й сильніші, адже більше зусиль доклав, аби туди дістатися. Хотілося побачити якомога більше світу, тому біг і біг на своєму візочку, на ходу перекушуючи, а ввечері падаючи від утоми. Отака була мотивація в мене. Дуже прагматична. Я не став стовідсотковим романтиком, мрійником. Але — людям додаю мрій.

…Ми з дружиною Наталкою не маємо машини, євроремонту в квартирі, та в нас є глобус, і він засвідчує, що проїхали вже близько 300 тисяч кілометрів. А це майже 8 екваторів!

Ви багато знаєте в Україні людей, котрі проїхали довкола світу!? Тобто ми їхали з Києва на Схід, а повернулися із заходу. Ні, не знаєте?! От нас із Наталкою двоє уже, як мінімум, таких є. То був такий маршрут: Київ — за 2 год. льоту Стамбул (там 2 дні були), за 9,5 год. — Сеул (4 дні), 2 год. — Токіо (6 днів), 10,5 год. — Лос-Анджелес (3 год.), потім за 4 год. — Мехіко (4 дні), 4 год. — Сан-Франциско (3 дні). Це — літаком. Потім автобусом 10 год. до Лос-Анджелеса (там 4 дні). Подруга, котра там живе, подарувала нам дві ночі в Лас-Вегасі. Туди прилетів і мій близький друг із Києва, котрий раніше загалом проїхав 42 штати Америки, гарно знає англійську. Ми взяли машину на прокат і проїхали разом 22 штати, тобто від Лос-Анджелеса до Нью-Йорку. Збиралися вже роз’їжджатися, аж дзвінок: «Пане Миколо, посольство України у Вашингтоні. Ви у нас будете?» — «Не планував». — «Шкода. Посол хотів із вами зустрітися». А посол у Вашингтоні, знаєте, — то ж головний посол для кожної країни. Тим паче тоді був у США Валерій Чалий, до котрого ставлюся з великою повагою, навіть і не мріяв, що колись зустрінуся з ним. За кілька хвилин перетелефонував і кажу: «Їдемо!»

Нас гарно приймали, в посольстві й переночували. Та й поїхали далі: Балтімор (штат Меріленд), Філадельфія (Пенсильванія), Нью-Йорк, де наші дипломати організували екскурсію у штаб-квартирі ООН, зустріч із українською діаспорою. Потім 9 год. до Києва. Упали з Наталкою від утоми, день відлежувалися. Затим 4 год. — до Амстердаму, стільки ж там, 2 — до Женеви, годину автівкою до Лозанни. А наступного ранку там відбулася унікальна зустріч із президентом Міжнародного олімпійського комітету Томасом Бахом, влаштована нашим Сергієм Бубкою. Український прапор був першим національним прапором, який побував у кабінеті президента МОК і який він нам підписав.

Побули ми 4 доби в Лозанні, екскурсії-зустрічі, дві доби в Женеві і — на Київ. Отака наша навколосвітня історія.

Якось на Фейсбуці написав мені незнайомий чоловік, атовець, і розповів про дуже пораненого на війні хлопця. Живе той у невеличкому місті, побратими йому допомагають, але не бачить він майбутнього, й ми, мовляв, підозрюємо, що навіть є думка про суїцид. А потім дізналися про вас і просимо: врятуйте його! «Як?» «От нам сказали, що ви можете це зробити». «Тоді зробіть так, аби він сам мені зателефонував. Не тому, що я прошений. А тому, що коли подзвоню, то потраплю до категорії людей, які вже його… «задовбали». Нехай він зробить перший крок, це буде його протягнена мені рука». Минув час, телефонує. Три години спілкувалися: спочатку по телефону, потім перейшли в скайп. Попервах не хотів, аби я його навіть бачив, потім відкрив обличчя. Хлопчина був у непростому стані. Говорили ми про все на світі — стосунки з людьми, свої відчуття, про гігієну. Потім знову зідзвонювалися. За півроку вже навіть якийсь бізнес собі придумав. Якось телефонує: «Хочу запитати у вас, пане Миколо, коли бували за кордоном, там при пересадках допомагають візочникам?» Ось вона, перемога!

На жаль, ми так і не знайшли досі мецената. А хотілося б! Адже планів ще маємо багато. За підтримки я більше побачив би, краще зняв і більше розповів про те людям. Знаю, мої дописи, нотатки мандрівника реально змінили не одне життя. Навіть долю моїх давніх знайомих, більш-менш заможних людей, котрі нарешті почали їздити. А ще ж я — гарний рекламоносій: для авіакомпанії, для візка, для годинника, телефона, для памперсів, зрештою. На жаль, ніхто досі не зацікавився.

Хочу, щоб зрозуміли мене правильно. Кажу про себе так багато не тому, що хизуюся. Це — приклад для людей, як можна себе порятувати.

Я в це не вірю! Марк Твен сказав: «Наприкінці життя людина шкодуватиме за двома речами: що мало любила й мало мандрувала». Мені не буде за чим шкодувати. Й тепер знаю точно: аби літати, ноги не потрібні!