Це була моя особлива гостина. І не лише тому, що гостя — співачка, неймовірно красивого тембру голосом котрої заслуховувалося не одне покоління поціновувачів української народної пісні. Й не лише тому, що майже не говорила про себе. Вона розповідала про нього — того, хто став її життям, з ким її зріднило кохання, творчість, зріднила Україна. Ми говорили про людей, котрі подарували одне одному крила любові, що й досі зігріває душу та світить їй у цьому сьогоденні, де і нема її Івана, але котрий завжди поруч.
Особлива гостина й тому, що працюючи над матеріалом, я весь час відчувала незриму присутність того, хто став її найголовнішим героєм.
Іван та Марічка Миколайчуки. Україна напевне благословенна, коли на її землі народжуються, живуть, люблять, творять такі люди. Марія співала у Хорі імені Григорія Верьовки, фольклорно-вокальному тріо «Золоті ключі». Іван Миколайчук — обличчя і душа українського поетичного кіно, справжня кінозірка 60–70-х років. Творене ним упродовж його короткого та достойного життя кіно й досі піднімає, вивищує, зцілює людську душу, допомагає нам пізнавати самих себе.
Між їх 75-літніми ювілеями (8 квітня його відзначила Марія Євгеніївна, а 15 червня Україна готується до пошанування Івана Васильовича) я запросила до розмови народну артистку України, кохану дружину її чоловіка Марію Миколайчук.
ПРО ЛЮБОВ ТА ІВАНОВУ ПРАВДУ
Для мене дорога кожна згадка про чоловіка, кожне слово. Все лишається у пам’яті, нічого не стирається життям, хоча вже й стільки років моїх минуло без нього. Звісно, не все і не завжди було в нас гладенько. Як і в кожній сім’ї, щось та десь виникає, буває якийсь клопіт. Або ж хотіли щось одне одному сказати кращого, та не встигли…
Мене дуже гріє те, що буквально в останні дні, коли вже відчувала, що Іван відходить, він сказав мені: «Ти знаєш, я любив тебе і тільки тебе одну. По-справжньому та відверто. І ні з ким іншим не одружився б». Приємно було чути ці дуже важливі для мене слова.
Прожиті разом роки – то дійсно для мене золото, моє багатство. А в Іванові найперше дуже важливою для мене була його правда. Він так само, як і я, любив її. Прав-да, розумієте? Вона неодмінно вирізняється у фільмах його і в житті. Якось у міністра культури запитали, що йому подобається у Миколайчукові. «Його правда, — відповів. — В очах — його правда». І це справді так: от Іванова правда, як ні в кого іншого, — в очах його.
Іван нікому не відмовляв у допомозі, підтримці, був щедрим. А кожне його слово, сказане упродовж життя, — то не просто слово, а попадання в ціль, у саму сутність. Здавалося, людського серця діставалося. Ось навіть те, що у фільмі «Пропала грамота» він кричить дитині: «Людям служи!» Це теж не просто сказано. Він і сам так жив — служив людям…
ПРО ПОХОДЖЕННЯ
Іван неодноразово про це говорив і дуже гордився, що є українцем. Розповідав, що коли приїхав до міста, то думав: «Боже, це ж міські люди, вони такі обізнані, так багато знають!» А виявилося, що Іван знає більше! І приїхав до них із таким багатством. Адже село — то основа основ. Дуже велике значення має, коли людина усвідомлює це, розуміє, звідкіля прийшла, куди прямує і з чим живе. Іван жив своїм життям, а не чужим, і ніколи його не цурався.
ПРО ВЛАДУ І ЗВАННЯ
А всіляких утисків зазнавав ще замолоду. І писали, і говорили про нього різне. Й націоналістом охрестили. Був такий момент, що й самому довелося написати листа до влади, до спілки кінематографістів — у всі інстанції, куди можна було, і просив: «Люди, схаменіться! Так жити не можна!» І своїми словами розповідав, як треба жити.
…Я розумію, чому на ту владу, яка просто не давала йому дороги, відлучала від кіно, цькувала без кінця, написав тоді отого листа. Звичайно, все це йому боліло. А щодо звань… Колись запитала: «Іване, а тебе не турбує, що тобі оце не дають звання? Онде кругом скільком роздали, незалежно, вартий того чи ні?» А він мені: «Мицю (так називав мене, по-нашому киця), яка різниця, хіба то має значення?! Довженко хіба був нагородами обдарований, але те не завадило йому стати всесвітньо відомим».
Скажу по правді, у мене сльози текли, коли нам із Валентиною Ковальською звання народних артисток вручали. То вже коли Ющенко прийшов до влади, він не раз чув наші виступи. Я, звісно, була здивована, що нарешті нам їх присвоїли. Але й не могла сприйняти: як то так — я дістала, а Іван так і пішов із цього світу. Як у вірші: «А он при жизни не был награжден».
ПРО НАРОДЖЕННЯ «ЗОЛОТИХ КЛЮЧІВ»
Завдяки Іванові народилося наше тріо. Ми ж разом із дівчатами співали у Хорі імені Верьовки, і вони весь час просилися до мене в гості, аби познайомитися з Іваном. Я його перепитувала, коли матиме час, і якось сказав: «Запрошуй уже своїх дівчат». Боже, які вони були щасливі! Прийшли Іванові друзі з кіностудії, були Рома Балаян, Іван Гаврилюк. Мій Іван і каже: «Дівчата, от ми сидимо, може, заспіваєте нам?» Я почала пісню «Ой попід гай зелененький брала вдова льон дрібненький», Ніна з Валею підхопили, а потім Іван каже: «Ну, все дівки: ви тепер — мої!» Оця його фраза й стала визначальною для майбутніх «Золотих ключів».
ПОРАДА
Я би порадила всім жити так, як підказує серце. Жити по правді.
Червень , 2016 рік.
Повну версію порадницької гостини з Марією Миколайчук можна прочитати в книжці “Порадницька гостина. Історії життя та успіху. 2006 – 2016”.
Автор і ведуча проекту «Порадницька гостина»
Тетяна Власюк.
