Багаті ж ми люди, українці, багата наша Україна! Найперше — талантами, котрими можна і варто гордитися не лише в себе вдома, а й по всіх світах. А нам, нині сущим, ще й випала нагода жити поруч не з просто талановитими та знаковими співвітчизниками, а й визнаними світом геніями. Цей рік особливий для мистецької України, надто особливий він і для Тернопільщини. Адже проходить під знаком творчості їхнього геніального земляка, всесвітньо відомого художника Івана Марчука. Це його включили до сотні найвизначніших геніїв сучасності за рейтингом авторитетного британського часопису The Daily Telegraph, а Міжнародна академія сучасного мистецтва в Римі прийняла до лав «Золотої Гільдії», що сьогодні налічує 51 художника з усього світу, та обрала почесним членом своєї наукової ради.
Він чи не найвільніший художник у світі. Адже ніколи ні перед ким не гнув спину, не запопадав ані перед якою владою, не підлаштовувався у мистецтві. Йшов у ньому своїм шляхом, творив себе, свої картини, що не сплутаєш з жодними у світі і які тепер розійшлися по всіх континентах. Бо найперше має дивувати сам себе й звітувати перед собою. Неповторний в усьому, як сам якось сказав, міг би розмалювати все небо й не повторитися.
Рада була вітати на порадницій гостині ювіляра, українського живописця, народного художника України, лауреата Національної премії імені Тараса Шевченка Івана Марчука.
ПРО ЛЮБОВ І ПРО СУМ
Я просто наповнений і переповнений любов’ю до всього живого. Та знаю, у якій країні живу, і тому завжди сумний. Довкола ж стільки негативу. Мені конче треба відриватися від нього, аби вдихнути чистого повітря. От кілька днів побув в Австрії, не читав там газет, не слухав радіо, не дивився телевізор, і трішки освіжився. Звісно, оту дитинність, як ви кажете, я зберіг у собі, бо все, що роблю, то взяті з дитинства підвалини, які виводжу на поверхню упродовж усього свого життя. Ну, і тим, що переді мною, втішаюся. Вас ось побачив — і вже тішуся. На вулиці весна, сонечко, люди всміхаються — тішуся.
…Знаєте, я людьми любуюся зовні. Кожна людина по-своєму гарна й цікава — від маленького до старенького. А коли бачу маму з дитям (я цього не мав у своєму житті), то радість невимовна огортає моє серце й думаю: Господи, а що ж може бути кращим у цьому світі?! Правду Тарас Шевченко писав:
«У нашім раї на землі
Нічого кращого немає,
Як тая мати молодая
З своїм дитяточком малим».
А які ж діточки красиві! Я вже стільки на них надивився, наговорився: і на виставках своїх, і в школах бував. На жаль, пропустив великий пласт життя людського, не мав тієї великої втіхи — бачити, як народжуються дітки, як ростуть. Насправді дуже хочу радіти. Я радію всьому хорошому і коли забуваю, де я є, розумієте? Радію сонцю і землі, квітам, цій грудці, цій порошинці чи комашці. Ото навіть остерігся умертвити маленьку, аби розгледіти її під мікроскопом. Маю ж свій і весь цей мікроскопічний світ розглядаю. То моя любов ще з дитинства.
ПРО КОДЕКС ЖИТТЯ
Коли дивлюся на інших, вирізняю в основному професію, що людина робить. І знаєте, далеко не всі геніальні є добрими людьми, хоч як дивно. В моєму розумінні художник, мистецтво й обличчя самого художника, особистість — речі нерозривні. Це є добро, любов, шана, повага — весь позитив. …Треба тішити людей, робити добро, любити їх нас учить Бог. Бог — то є любов. …Бува, шукають Його десь, не знаючи, де Він є. А насправді Бог є у серці кожного, і керує людськими діяннями. От робить людина комусь зло, когось образила, що про неї кажуть? «Бога немає в серці». Люди чомусь думають, що Він десь там, на небі. Ні, Він тут. З нами. Все і всіх любить, диктує нам оцей кодекс життя, як маємо прожити його тут, на Землі.
ПРО УКРАЇНЦІВ
Не можуть українці жити в нормальній вільній країні, воюють між собою.
Бо ж відколи живу, в нас постійно хтось з кимось воює. Як сказано, де два українці, там три гетьмани. А ця війна побудована на заздрості. Заздрість ніяк не можна ліквідувати. Хіба що земля має зовсім змінитися під ногами українців або прийдуть сюди зовсім інші люди. От не жили, не живуть і, мабуть, й не житимуть добре на цій землі. Тому що тут усе проти людей.
Так, видно, Бог розпорядився, так нам на роду написано.
Бог дав нам рай, землю райську, але зробив так, щоб люди на піску, на камінні жили не гірше, ніж ми в тому раю, а то й краще. Аби це навіть було якесь змагання. Українцям дав рай не для того, щоб жили, як у раю. Отак Він вирівнював усе на землі.
Але ж як мені хочеться радіти в цьому житті! Я не можу дивитися на сумних людей…
ПРО МУЗЕЙ МАРЧУКА
Нічого обнадійливого від влади, ні про які її плани щодо мене так і не почув. У Тернополі хочуть центр створити з постійною експозицією моїх картин. Але ж це не столиця. Я нашим чиновникам завжди кажу: до Ван Гога ходять з усього світу, черга стоїть, й один музей в Амстердамі наповнює бюджет усього міста.
… Та я вже став байдужим. Країна, яка мені ані на копійку нічого не зробила за 80 років, як можу їй дарувати?! Якби тоді за президентства Ющенка зробили Музей, я би ще пожив, щось зробив, бо мав би там нормальну майстерню, майстер-класи проводив би. На відкритті виставки в Тернополі, коли почали говорити, що Марчука треба цінувати, шанувати, я не стримався та й кажу: якби мене не стало у 70 років, то вже зараз мав би 10 років пошанування.
ПРО ГОЛОС СВОЄЇ ДУШІ
Зміни, звісно, відбувалися. Тому що ранній Марчук — дуже насичений глибоким змістом. Згодом більше уваги приділяв формі і розмаїттю. А в ранній період мені картини являлися, і якось я сказав собі: «Я єсмь!» Й тоді наче шлюзи якісь у мені відкрилися й потекло. Жодну картину не видумав, сама мені являлася. Це були картини-притчі, глибока філософія, чому й назвав той цикл «Голосом моєї душі». Щоправда, вже перед від’їздом до Америки я почав змінюватися, додавалися інші Марчуки. Та стержень залишався, а дерево росло, голос моєї душі міцнів. Додавав то таку, то таку гілочку, пішло розгалуження. Але в Америці працював здебільшого у циклі «Голос моєї душі». Там тільки з’явилася нова гілочка — «Нові експресії», а ще натюрморти — мої! Бо не люблю стандартні. А вже в Києві дерево моє ставало старшим, менше гілок пускало. (Сміється). Так би мовити, відбувався сповільнений ріст. … Я не шарахався в якісь сучасні, ультрамодні одноденки, аби хтів якийсь піар робити. Ні. Я як підписуюсь, то знаю, під чим. Підписався — і воно пішло в люди.
ПРО НАВЧАННЯ ТА УЧНІВ
Учити треба так, як ото, наприклад, ви заряджаєте телефон, аби працював. Людину треба зарядити. Художник повинен бути одержимим. Зробити його таким певною мірою можна. Я, наприклад, одержимий від народження і ненаситний. Так оце, розумієте, можна. Ремесло? Я вчився сам ремеслу. Те, що вчитель підкаже, що, от натура така, а ви не так малюєте, то це можна й самому вчитися, аби хотілося. Після 11 років навчання я вчився сам у себе, сам себе вчив. Грамота в мене була, але я її змінював у різні боки. Був, як кажуть, у всеозброєнні. Міг працювати по-різному, на всі лади. І така от панорама виходить — один художник в 10–15 іпостасях виступає. Такого ще не було в історії мистецтва…
ПОРАДА
Найперше порадив би: любіть себе — і вас любитимуть; любіть мене — бо я вас дуже всіх люблю, мої дорогі люди. І нехай вам у тому житті буде більше радості, тепла, добра і, звичайно ж, тієї вселенської любові. Тіштеся, люди!
Травень, 2016 рік.
Повну версію порадницької гостини з Іваном Марчуком можна прочитати в книжці “Порадницька гостина. Історії життя та успіху. 2006 – 2016”.
Автор і ведуча проекту «Порадницька гостина»
Тетяна Власюк.
