На сцену вона вперше вийшла ще зовсім маленькою дівчинкою, супроводжувана своїм батьком, поетом, композитором, бардом-виконавцем Володимиром Шинкаруком. А вже з семирічного віку розпочалася її справжня концертна діяльність, яка невдовзі приносила співачці перемогу за перемогою на багатьох всеукраїнських та міжнародних фестивалях, конкурсах. А після того, як стала однією з переможниць Міжнародного конкурсу «Голос Азії» в Казахстані, її ім’я — першою серед українських співачок — було занесено до Міжнародного реєстру «Хто є хто в музиці».
Сьогодні ця талановита красива жінка сама є ініціатором та організатором не однієї
культурно-мистецької події в Україні, серед яких особливо значимим, і для неї особисто, є Міжнародний фестиваль мистецтв «Пісенний Спас» імені Володимира Шинкарука, що об’єднує на одній сцені талановиту молодь та видатних артистів, і за три роки його проведення справді став творчою візитівкою її рідного Житомира.
Мистецький світ співачки багатогранний та по-справжньому глибокий, як і її «Глибокий колодязь» — унікальний проект, у якому вона взялася поєднати українські музично-поетичний та історико-географічні пласти.
Про її творчий колодязь, про отой, що всередині кожного з нас, про сьогодення говорили ми з Іриною Шинкарук, заслуженою артисткою України, нещодавно на порадницькій гостині, яку можна прочитати в номері «Порадниці» від 7 грудня 2017 року.
ПРО ДУХОВНІ СКАРБИ
Звісно, хотілося б більшого пошанування тих скарбів, на які багата Україна. Оце нещодавно поверталася додому після презентації фільму «Будинок «Слово» і думала: «Тоді в такий спосіб знищували українську культуру, інтелігенцію. А зараз хіба не відбувається знищення?! Але яке?! Так багато полови зверху, а зерно — десь там, унизу, бо — важче. І хоч би як дмухав, та її, тієї полови, стільки, що навіть розлітаючись, все одно запорошує очі, й до зерна не докопаєшся». Згадалося й прислів’я, яке стало життєвим татовим кредо, а згодом і моїм. Колись його бабуся Ганна любила повторювати: «Порожній колос доверху пнеться, а повний колос — донизу гнеться».
ПРО «ПІСЕННИЙ СПАС»
Є насправді дуже багато таких людяних моментів, дуже зворушливих. Хоч до кого зверталася з проханням приїхати на фестиваль — не те що не чула відмови, навпаки — всі з радістю відгукувалися. Навіть люди, з котрими ми досі не були близькими, хіба що тато колись із ними працював. Оцей людський відгук ще більше переконує, що роблю правильну, потрібну справу.
Переступити через себе — ні, не хотілося. Траплялося багато моментів, коли можна було зробити крок убік — і творче життя пішло б зовсім по-іншому. Пригадую, коли до нас приїхав Кобзон і дуже вмовляв забрати мене, п’ятнадцятирічну, в Москву, під своє крило. Але тато сказав: «Одну її нікуди не відпущу!» Були й інші пропозиції від продюсерів… Та що вже згадувати. Я вдячна долі, що все відбулося саме так, як є, і що мені тепер на душі спокійно й нікому не соромно у вічі дивитися.
ПРО ВЛАСНЕ ТВОРЧЕ «Я»
Ще раніше зробила для себе висновок про переможців різних шоу — і не тільки наших, а й зарубіжних. На шоу виконавці співають чужі пісні, повторюють пройдений іншими шлях. А коли для них особисто, як, скажімо, для наймолодшої переможниці американського шоу American Idol, котра отримала мільйон доларів на розкрутку, запис альбомів тощо, спробували створити пісню, пісня не відбулася, виконавиця поза конкурсом загубилася. А ось інший переможець Адам Ламберт, прийшовши на це шоу, був готовий до сольної кар’єри, того ж року випустив успішний дебютний альбом (він сам пише тексти пісень), сьогодні його ім’я і пісні знають у всьому світі. Тобто повторити когось значно легше, ніж створити себе, своє творче «я», вибудувати власну лінію. І дуже багато виконавців, котрі класно переспівують, роблять кавер-версії, а свого власного обличчя не мають. Утім, і кавер-версія може звучати самобутньо, ексклюзивно. Та все ж нам завжди цікава не копія, а оригінал, чи не так? Важливо бути оригінальним, бути самим собою і йти своїм власним шляхом. Хоча він завжди набагато важчий.
ПРО КОМПЛЕКС ПОВНОЦІННОСТІ
У тата були теплі стосунки з Євгеном Концевичем, письменником, шістдесятником, і мені теж випало щастя спілкуватися з цією геніальною людиною. І от той, хто більшу частину свого життя був прикутим до ліжка, сказав якось: «Я людина з комплексом повноцінності!» Відтоді той комплекс повноцінності я в собі вирощую. Тепер і своїм студентам кажу, що мають бути з комплексом — повноцінності, аби життя в них було повне. Як на мене, саме цього дуже бракує українцям. А комплекс меншовартості ми викохали ого який. І як же він нам заважає!
ПРО МАТЕРИНСТВО
Моя творча пауза виникла ще й тому, що я її хотіла. Для мене було важливо припинити на якийсь час гастрольну діяльність, аби побути справжньою мамою. Була свідома того, що хочу бачити кожен крок своєї дитини, усі її досягнення — від найменших до сьогоднішніх, і радіти їм разом…. Мої хлопці дають стільки натхнення, таку потужну підтримку — і чоловік, і сини. Особливо коли виходжу на сцену або після мого виступу — завжди щось підкажуть, розкажуть. Наші хлопчики потроху вже виходять на сцену. Навчаються в музичній школі: старший, Єгор, грає на сопілці, а п’ятирічний Вітя відвідує заняття з естетичного виховання, де дітям дають спочатку пограти на різних інструментах, побавитися з ними, аби вибрали щось своє.
Мені пощастило, що ми з батьками були друзями, і дуже хочу, аби так само складалося й у нашій сім’ї. Сини ще маленькі, але нам уже вдається бути друзями, вони діляться своїми переживаннями, думками. Для мене дуже важливо, аби ці дружні стосунки вибудовувалися й зберігалися впродовж усього життя.
ПРО ЄДИНЕ ЦІЛЕ У ШЛЮБІ
Коли ми з Віталієм одружувалися, домовилися, що сім’я повинна бути на першому місці, це пріоритет; усе інше, якщо їй заважає, має відійти. Цей баланс намагаємося втримувати. Розумію, що надто активне гастрольне життя вириватиме мене з родини. А ще завжди потрібно пам’ятати: щоб вона була міцною, мають бути спільні інтереси. Якщо думатимеш тільки про сцену, а чоловік — лише про свою роботу, може щось надірватися в стосунках. І не тому, що хтось поганий. Так здебільшого й відбувається у сім’ях творчих людей. Тож коли вже розпочали спільне життя — будьте єдиним цілим.
ПРО ВЛАСНИЙ КОЛОДЯЗЬ КОЖНОГО
З однієї краплинки починає бити джерело, наповнюється колодязь, починається ріка, океан. Тож коли буває порожнеча всередині, шукаймо оту краплинку любові, аби наповнювати власний колодязь.
Якось в одного актора запитали, як боротися з порожнечею всередині себе, наповнюватися внутрішньою енергією. На що той відповів: коли вам дуже погано, спробуйте зробити хоча б маленьке добро абсолютно незнайомій людині — й побачите, як вам стане добре.
Автор та ведуча проекту “Порадницька гостина” Тетяна Власюк.
