З Дмитром Суржиковим

День народження в мене насправді був тільки в дитинстві. Адже коли в нас удома збиралися гості, був упевнений, що прийшли вони саме до мене, на день народження, а не святкувати Новий рік. То вже потім, коли пішов до школи, подорослішав, цей створений мною міф розвіявся. Отаке в мене свято було. А з часом загалом спокійніше почав ставитися до цього. Знаєте, Новий рік (можливо, це ще й відгук радянських часів) для багатьох і досі залишається дуже важливим святом, може, навіть більш значимим, ніж Різдво Христове в окремих регіонах України. Та хоч би як було, то все одно — родинне свято, всі намагаються бути зі своїми рідними. Й це для мене – найголовніше.

Навіть коли люди обирають професію, приймають рішення бути акторами — то вже велика амбіція. А ще ж треба пройти цей шлях. Він дуже складний у плані навчання, становлення, та ще як складається подальша доля. Потрібно закріпитися і не впасти. Буває, що й особисте життя не складається, руйнуються сімейні стосунки, а це може теж підкосити людину. Акторові дуже важко втриматися на плаву, та ще й доводити щоразу, що ти чогось вартий, бути постійно в обоймі, як кажуть. Для цього треба мати неабиякі амбіції.

Скажу відверто, є ролі, які нічого не залишають по собі. Є ті, що не вдаються. Або ж із часом усвідомлюєш, що так і не зрозумів, що то було, про що грав?! Це такі, внутрішні поразки. А є ролі, які влучають у тебе дуже глибоко, і з ними ти не розлучаєшся. Для такої ролі в тебе всередині, в душі є певне місце, й вона там собі живе. Ти їй кажеш «бувай», а наступного дня чи тижня знову зустрічаєшся і знову маєш прожити її заново на сцені.

Своєю моновиставою стверджую, що життя без брехні неможливе. Вона допомагає людині жити в соціумі.

Так, монолог насправді іронічний. Спочатку хотів написати відверто комедійний, а коли почав працювати, стало зрозуміло, що смішного мало, і сміятися над собою довго не вийде. Розповідаю про брехню, що існує між звичайними людьми: між рідними, друзями, чоловіком та жінкою, дитиною і батьками, начальником і підлеглими, просто між громадянином зокрема і суспільством у цілому… Ми всі брешемо, тільки от брехня буває різною: спонтанною, задля спасіння, ще якась…

Не опускати рук — ніколи! Хоч би як важко було. Хоч би що на нас падало: пандемія, фінансова криза, революція. Ми думаємо: ну, от зараз ще трішки потерпимо, це все скінчиться, й тоді вже почнемо жити. Але ж оте все і є наше життя. І в цьому закохуються, народжують дітей, виховують, навчаються, працюють. Тому: не опускайте рук, усміхайтеся — собі, людям, світу, і бережіть себе та рідних, свою сім’ю та родину. Ось така моя порада.