Без нього важко уявити сучасний вітчизняний театральний простір — без цього харизматичного актора той не був би таким колоритним. Актора, якого приємно слухати, бачити не лише на сцені. Якому однаково віриш, коли грає драму чи комедію, адже робить те завжди по-справжньому, самовіддано, талановито, присвятивши театру вже понад чотири десятки років. Й, бува, зізнається, йому важко розділити роботу і життя, настільки приріс до неї. А вона — не лишень у театрі, а й у кіно.
Називаючи улюбленцем долі, улюбленцем публіки, напевне й не здогадуємося, скільки зусиль, праці за тим, аби вміло розпорядитися отриманим у дар талантом до акторства, зростити його й зайняти своє місце в ряду перших театральних величин країни.
Спілкуватися з таким актором і просто зі щирим, відкритим, позитивним чоловіком, котрий уміє цінувати й знаходити радість у кожному своєму дні, у кожній справі, за яку береться, — цікаво та надихаюче. Як, власне, надихаючою є і його житейська мудрість, котрою щедро приправляє і свою науку акторського ремесла для студентів.
Богдан Бенюк, український актор театру і кіно, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, професор Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого, народний артист України, побував на порадницькій гостині.
ПРО ТАЛАНТ І РОБОТУ
Якщо людина, маючи дар, прихильність долі, не працюватиме, нічого не вийде. Що таке талант? Богом він дається кожній людині. Вона може його розвинути і згодом передати комусь або ж навпаки — закопати…
Тому дуже важливо працювати, і працювати з радістю. Тоді робота, як кажуть, танцює в руках у людини й навіть уже не вважається роботою. Бо то щастя, задоволення. І так може бути в різних сферах.
На сцені актор не має права ховатися за спини, якщо це тільки не передбачено роллю, він неодмінно повинен привертати увагу глядача, весь час бути помітним, аби нести йому свою енергетику. Бо якщо її немає, не варто грати виставу і загалом тим усім займатися. Тому своїх студентів учу найперше бути відкритими душею. Тоді й можеш говорити про якісь наболілі речі, з чим не завжди і не кожному відкриєшся. Це потребує певної сміливості. Адже життя таке непросте, що потихеньку закриваємося в своїй шкаралупці й боїмося, коли нам заглядають в душу…
ПРО УЧНІВ
У своїх учнів завжди вчишся. Вони не тільки об’єкт твоїх знань, які їм посилаєш, а й щось тобі дають навзаєм. Бо діти, народжені в цьому столітті, зовсім інші, ніж були ми. Але вони не менш самовідданні в опануванні нашого ремесла. І мрію мають таку ж. І через такі самі терни йдуть до її здійснення. Інша річ — хто сидить у цьому викладацькому кріслі і хто який хист має до викладання та прищеплення необхідних для роботи речей. Я усвідомлюю, що опанувавши це ремесло, мушу передати його молодим людям, які не менш обдаровані, ніж я, коли починав. Їм треба тільки допомогти цю обдарованість розвинути. Якщо буду мудрим, не зіпсую їх і як учитель допомагатиму, то матиму й собі великий плюс…
Звісно, мені хотілося б, аби мої студенти стали успішними саме в цій професії, бо, кажуть, ім’я вчителя звучить і живе тільки через його учнів, якщо ті його згадуватимуть, розповідатимуть про нього. Іншого мірила немає.
ПРО АКТОРСТВО
Перевтілення полягає у простих речах, як я вже тепер розумію. Це ніби запросити глядача гратися до своєї пісочниці. От і все. А коли дітки бавляться якимись речами й вірять, скажімо, що в них є королівство, там люди живуть, вони за них переживають, радіють. Актори мають робити те саме. Колись режисер Володимир Миколайович Оглоблін, царство йому небесне, сказав мені фразу, що постійно звучить у моєму житті, яку стараюсь своїм студентам донести: «Хлопчику, ти будеш артистом, доки в тобі житиме дитина». А що є в дитині? Дивування, захоплення світом, пізнання його, бажання радіти, співпереживати, бути відкритою. От доки ці риси матимеш — будеш цікавим для того, хто за тобою спостерігатиме на сцені.
ПРО ДРАМИ, КОМЕДІЇ, АМПЛУА І ДУШУ
Людям завжди подобалася комедія. Тому що це відпочинок. А коли приходиш у театр і тебе примушують думати, роблять співучасником тих подій, то це своєрідна робота. Глядачі ж різні: хтось іде відпочити, а хтось пізнати щось — драматургію, автора, подивитися на акторів, які, скажімо, у цій виставі розкриваються вже по-іншому. Бо колись ми були певною мірою заручниками амплуа.… Тобто існували якісь певні трафарети. Зараз цього немає. Глядача цікавить душа людини: яка вона? А людина велика не зростом, а душею. Й ница так само — душею. Тому нинішній глядач приходить, наприклад, на вистави, що мають драматичність, повчання, класичне спрямування, як, скажімо, тепер грають цілий ряд шекспірівських п’єс — таке-от відкриття класика сталося в Україні. Вони точно попадають в ті речі, що відбуваються в нашому теперішньому житті.
ПРО УКРАЇНСЬКУ КУЛЬТУРУ У СВІТІ
Як на мене, нам після цих подій, що відбуваються в державі, після війни, яка, сподіваюся, завершиться перемогою, треба буде зайнятися популяризацією вітчизняної культури серед народів світу. І все. Сподіваюся, настане час, коли їхатиме президент України за кордон із офіційною делегацією і везтиме, для прикладу, Національний театр опери й балету імені Шевченка, Національний ансамбль танцю імені Вірського, драматичні колективи, художні народні колективи тощо, і проводитимуть тиждень української культури. Таким чином можна буде пізнавати і показувати своє. Бо ми справді маємо золоті, вартісні речі. Але про них не знають. Український театр має такі самі проблеми — їдемо на фестиваль тільки з однією виставою, і фактично ніхто нас не знає. Їхати на гастролі треба, щоб показати низку робіт, а через них пізнається не тільки світ нашої країни, а й наша режисура, акторське мистецтво, ставлення до театру взагалі. Тобто велика палітра відкривається. Тому, думаю, популяризація в майбутньому неодмінно вестиметься широким фронтом. Після нашої перемоги.
ПОРАДА
Треба жити на цьому світі, поки живеш. І бажано так, аби не сумувати за змарнованими роками. А якщо ти своїм ім’ям ще й возвеличуватимеш цю землю, на якій народився, — честь тобі й хвала.
Будьте собою. Довіряйте собі, своїй інтуїції. Завжди майте цимус у голові. Вмійте стримувати емоції. Старайтеся нести в очах вогник життя. Так, воно непросте. Але, бува, йдучи вулицею, раптом бачите людину, котра начебто світиться зсередини, очі горять, за нею — хочеш чи не хочеш — починаєш обертатися і думаєш: а що ж сталося, що вона так світиться!? Оцей промінь неймовірний освітлює величезну темряву. Що більше таких людських променів буде на цьому світі, які віддаватимуть тепло, енергію, то світлішим він буде.
Повну версію ПОРАДНИЦЬКОЇ ГОСТИНИ З Богданом Бенюком уже можна прочитати у свіжому номері «Порадниці» від 4 квітня 2019 року.
Автор та ведуча проекту
Тетяна Власюк.
