Коли на сцену виходить народний артист України, лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка Анатолій Паламаренко і починає звучати його сильний, колоритний, багатющий на інтонації голос, у залі западає тиша. Й інтуїтивно хочеться набрати повні груди повітря, видихнувши лишень разом з останнім, ним промовленим словом, котре ще довго лунатиме у вухах, розумі, а найголовніше — залишиться в душі, здіймаючи хвилі радості, журби, гордості, сміху. Бо слово те — неабияке. Воно — від Шевченка, від Гоголя, Довженка, Олійника, від Остапа Вишні, Глазового…
Почули його ми і в редакції, коли запросила Анатолія Несторовича на порадницьку гостину. І було воно не менш натхненним, небайдужим.
Уже вкотре, пишучи «Порадницьку гостину», звертаюся до слів французького класика Антуана де Сент-Екзюпері, котрий найбільшою розкішшю називав розкіш людського спілкування. Саме така розкіш була подарована нам, а відтак (сподіваюся на те) і нашим читачам гостем редакції, народним артистом, професором Анатолієм Паламаренком. Сподівано і несподівано багатою, різнобарвною була гама почуттів, пережитих під час цієї гостини. То була, безперечно, гордість, захоплення талантом митця, його життєвою позицією, його загостреним неприйняттям штучного, неприродного у мистецтві, житті. То був смуток власний, посилений його гострим болем за тим, що коїться сьогодні у мистецькому просторі, за тим, що не навчилися чи розучилися цінувати справжнє, високодуховне…
Був (не посоромлюсь зізнатися) і сором — за себе, своїх ровесників, молоде покоління, за всіх, хто забуває чи вже й забув дорогу до Слова.
ПРО СЛОВО, ГУМОР
Я проїхав по всій Україні, бачив степи і гори, моря і балки — це наша неповторна Україна. Бачив її людей — у містах і селах. І знаєте, любить Україна це мистецтво. Люди вірять у слово, хочуть його пізнати. Мені здається, що Шевченкове слово на тих велелюдних мітингах мало колосальне значення, будило душі, бо воно настільки геніальне, наповнене сучасним змістом. Навіть співаків не так слухали. А як уже виконаєш «Ярмарок»!.. Без гумору як і не я. Найкращий засіб — уміти посміятися над собою разом з іншими. Так уже склалося, що неодмінно десь хтось над кимось мусить трішечки піджартувати. Та щойно починаєш сердитися, злитися, закриватися у собі — ти вже вилазиш із цього конгломерату, а насмішника аж оскома бере, хочеться і другий, і третій раз ущипнути. Це ж до чого можна людину довести! А я, як ото хто засміється, десь і вверну веселе словечко, анекдот — уже свій. Велике діло сміх. Якби оце дітей ще навчити, аби уміли ним володіти, захищатися. Бо ж у будь-якому товаристві знайдуться охочі вколоти, принизити. А треба вміти посміятися, заховати в собі образу. І загалом: володіння словом, точніше почуттям слова — то високе мистецтво. Колись жоден серйозний концерт не відбувався без участі артистів — чи то Дуклера, чи то Сови, Дальського. Потім на сцену прийшов і я. Концерт без гумору — це все одно що борщ без солі.
За сьогоднішньої ситуації я дійшов висновку, що це мистецтво стало унікальним, ексклюзивним і — вимираючим. На превеликий жаль. Якщо раніше до кожного урядового концерту, з нагоди професійних свят включали гумор, а потім неодмінно транслювало телебачення, то нині наші режисери видумляють щось таке на їхню думку, особливе, і — без слова щоб. Великої помилки, очевидно, припустилася держава, що практично весь телевізійний простір окупували люди, далекі від українства.
ПРО НАЦІОНАЛЬНУ ІДЕЮ
Держава повинна бути могутньою економічно і духовно. Розумні люди мають усвідомити, що національну ідею треба запроваджувати засобами культури, мистецтва — справжнього! Не отим спотвореним, штучним, а справжніми голосами, музикою, художнім словом. Нехай виступають, особливо на півдні, сході кращі мистецькі сили. Дайте людям послухати хор Верьовки, Черкаський хор, подивитися ансамбль Вірського. Фільми створіть. Національна ідея несеться, образно кажучи, найкращими пташечками-жайворонками, солов’ями. І кожен захоче послухати той спів, а послухавши — вивчити…
ПРО КНИЖКУ
Радив би не забувати, що книжка є оте джерело, що дасть людині розум, мудрість, інтерес, яке відкине бажання робити щось пусте, нецікаве, навіть зле. А от душу попрацювати, збагатити, очистити — неодмінно змусить. Кожного автора потрібно читати у певні періоди. У шкільні роки — одне враження, читаєш, аби оцінку мати. Коли вже юнаком повертаєшся до того твору — враження інші, у зрілому віці — ще інші. Ніхто і ніколи мене не переконає у непотрібності книжки.
Квітень, 2006 рік.
Повну версію порадницької гостини з Анатолієм Паламаренком можна прочитати в книжці “Порадницька гостина. Історії життя та успіху. 2006 – 2016”.
Автор та ведуча проекту
Тетяна Власюк.
