З Анатолієм Хостікоєвим

Його люблять і поважають — як людину і як актора. Ним захоплюються на сцені і в реальному житті. Бо хоч би де жив чи працював, яку б роль грав — він завжди справжній. І в прагненні вести щиру розмову з глядачем, і в бажанні любити, і в потребі говорити правду, хоч якою незручною для нього самого вона була б.

«Скучний той театр, коли на сцені бачиш не людей, а акторів», — ці слова російського історика Василя Ключевського аж ніяк не про той театр, на сцену якого він виходить уже впродовж не одного десятка літ. Бо граючи ролі, насправді являє глядачеві людей — Ролланда, Енея, Хіггінса, Командора, Короля, Синьйора, Заробітчанина та багатьох інших. А віднедавна — й грека Зорбу, котрий став ще і однією коронною роллю цього великого актора. Й аплодуючи стоячи, публіка не лише дякує йому за прекрасну акторську гру, за те, що грає на сандурі, витанцьовує сіртакі — вона знає, чого йому те вартує після перенесеної недуги.

І наша зустріч мала б відбутися значно раніше, а може, так і треба було — дочекатися появи «Грека Зорби», подивитися цей театральний роман, який спричинив стільки запитань, що й не про всі вистачило часу поговорити з огляду на нинішній щільний графік відомого українського актора театру та кіно, народного артиста України, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка Анатолія Хостікоєва.

ПРО СМИСЛ ЖИТТЯ

Кожен має право на власну точку зору, і напевно ж, як ви зауважили, кожна людина у певні періоди свого життя ставить перед собою це запитання. Та я майже переконаний, що вона ніколи не зможе на нього відповісти однозначно, тому що у різні роки нашого земного шляху якісь реалії, прагнення, якісь цінності набувають нового відтінку, звучання, мотивації. Ну, от не можу я, приміром, на порозі своїх вже майже шістдесяти літ і досі зрозуміти, навіщо живу. Я знаю, що маю дітей і мушу поставити їх на ноги. Це мій обов’язок, як і всіх батьків, ми ж відповідальні за тих, кого народжуємо. А коли немає дітей?.. Тому, за великим рахунком, й не можу пояснити людської присутності на цій Землі. Чесно кажу: не знаю!

Я не певен, що знайдеться людина, котра однозначно скаже, що прийшла для того, аби зробити світ кращим. Для цього ж треба якісь конкретні дії робити. А загалом, це вічне питання, і нехай воно таким і залишається.

ПРО СВОБОДУ

Абсолютно вільним бути у наш час неможливо. Я не можу сказати, що Зорба — це Сковорода, але в якомусь сенсі він дійсно мудрець. От каже: справжня людина та, котра хоче бути вільною. Але потяг до свободи, такої омріяної, намріяної, гадаю, є у кожного, та чи можемо собі дозволити бути вільними? Вільними від чого — від обов’язків, від бажань?.. Хоча, мабуть, такі люди є.

Іноді я замислювався, чи міг би виїхати кудись, як кажуть, світ за очі, і жити поза цивілізацією. А є ж такі люди, котрі живуть десь, наприклад, у лісі. І я, очевидно, зміг би, але чи свобода це? Ідеальної її, мабуть, не може бути. Але все одно, свободовідчуття…

Скажімо, при всьому тому, що я працюю в Театрі Франка, якийсь ступінь свободи все ж таки маю. Я можу сказати те, що думаю. Знаю, що не завжди це всім подобається, швидше навпаки — більшість воліла б те не чути. Але маю потребу це казати, маю якщо не право, то принаймні можливість висловлювати свою думку. А не в усіх й можливість є. І не тому, що я, скажімо, чимось відрізняюсь від своїх колег в театрі, просто в мені живе потреба говорити правду. Це та сама свобода. Є ж люди, котрі хочуть сказати, але не можуть чи бояться. Та і я не такий вже й безстрашний, безумовно, кожна людина має свої страхи. Але завжди намагаюсь скористатися отією своєю свободою — і не тільки в театрі, а й взагалі в житті. На жаль, щоразу дедалі більше переконуюся, що мало хто хоче чути правду. Я знаю, люди можуть мене не зрозуміти, от вискочка, скажуть, міг би й промовчати. Та мені того не дозволяє моя свобода внутрішня. Я ніколи не займаюся внутрішньою ревізією: правильно вчинив чи ні. Бо роблю так, як відчуваю. Тому ще раз скажу, що кожна людина принаймні має прагнути бути вільною у цьому нашому середовищі.

ПРО ТЕАТР

Нині таке різнопланове, різнобарвне, подекуди не всім зрозуміле театральне мистецтво… Модно ходити на приїжджі театри, особливо на розкручені, але не завжди першосортні вистави. Хоча приїздять і великі майстри…

А загалом людина йде в театр за емоціями, бо там все відбувається на її очах. Кіно можна переглядати кілька разів — і весь час бачитимеш одну й ту саму картинку. А в театрі у нас немає жодної вистави, яку б увесь час грали однаково. Скажімо, на «Кіна IV» багато хто вже й зо тридцять разів приходив, і щоразу їм цікаво, тому що кожна вистава інакше спрямована, інакше грають актори…

ПРО ЦІННОСТІ

Я ніколи не почувався самотнім. І вважаю, що найвищою цінністю для людини є її родина та спілкування, отака-от величезна сім’я — те, що не можна переоцінити. Тобто воно стале. А на все, що трапляється далі в житті, ти можеш дивитися вже й іншими очима. Скажімо, я виховувався на таких книжках, як зокрема Еріха Марії Ремарка «На западном фронте без перемен», «Три товарища». І сповідував ідею, що дружба, товариші — незмінна така величина. Але тепер вже зовсім інакше до цього ставлюся. Й, на жаль, розумію, що друзі — рідкісне явище в нашому житті.

ПРО ЖІНКУ

Загалом жінка — загадкова істота, створіння — хоч як її називайте, але я впевнений, що вона дана чоловікові, аби той міг відчути себе справжньою, повноцінною людиною. Хоча жінка може і ощасливити його, і знищити. Але яке то величезне щастя, коли поруч з тобою та, котра дає тобі оцю величезну силу відчути себе справжнім чоловіком. Очевидно, немає ідеальних жінок та чоловіків. Але, здається мені, є ідеальні пари, тому що Господь їх об’єднує і дає можливість чоловікові бути повноцінним мужчиною, а дружині — повноцінною жінкою. І в мене таке щастя величезне, що знайшов саме свою жінку, а не кожному це дано.