Душа моя попросилася на цю зустріч. Захотіла погрітися біля справжньої людини, великої жінки, почути її слова, зазирнути в її глибокі та всерозуміючі, сумні і водночас сонячні очі, побачити її ні на чию іншу не схожу усмішку. Здається, вона знає все — як жити в цьому житті, знайтися нам усім у сьогоденні, як любити людей і продовжувати усміхатися світу після пережитого горя, де брати щирі, сердечні слова для тих, кому вони життєво важливі. Вона могла б відсторонитися від цього зраненого сьогодення, не рвати своє і без того зболене серце. Та як влучно сказав Роман Віктюк, у неї «є якесь дивовижне єднання із землею та небом».
Ми зустрілися, коли квітувала цьогорічна довгоочікувана весна, а в її київській квартирі пахло конваліями. Вона щойно повернулася із зустрічі зі своїми шанувальниками і вже разом із донькою, теж актрисою, режисером Катериною Степанковою, починала збиратися на гастролі. І в отой короткий проміжок часу я мала за щастя поспілкуватися з нею, актрисою театру і кіно, народною артисткою України, Героєм України Адою Роговцевою.
ПРО НЕБАЙДУЖИХ ЛЮДЕЙ
Хороших, небайдужих людей завжди було багато. Просто тепер вони стали більш помітними, їх краще видно. І все ж на таку країну їх мало. Я от щойно повернулася із зустрічі в Київському єврейському благодійному фонді «Хесед», й досі перебуваю під таким враженням! Жодна їхня людина там не забута! Як вони одне одному допомагають! Підійшла до мене одна жінка: «От кажете, що вам 77, а я старша від вас на 11 років, і працюю волонтеркою». Вона двічі на тиждень приходить у фонд, допомагає, чим та як може.
Це ж треба було, щоб народ стільки втратив, аби так об’єднався, так піднявся! …
То інша свідомість, маю сказати, — дати, а не забрати, як часто, на жаль, буває. І тим людям, слава Богу, є до кого звертатися…
Моя сусідка в селі Валентина — волонтерка. Часто на фронт до наших хлопців їздить, там вона вже своя, знає людей, їхні характери, потреби. Родичі, знайомі з довколишніх сіл, наприклад, з Проціва, Воронькова, з Борисполя, знаючи, що Валя їде, передають посилки. Навіть адресні бувають. Бо на фронті, розповідає, є хлопчаки, котрі не мають батьків, і ніхто їм нічого не передає вже по кілька місяців. То ми що робимо? Складаємо посилку і підписуємо, що це, скажімо, Альоші, такому-то. А привізши передачу, волонтери гукають: «Хто тут Льоша?» — «Це я», — озивається хлопчина. «Це — тобі». — «Мені!?» І в оцьому «мені» так багато всього: хтось його згадав, хтось про нього знає. Нехай це обман, але — святий обман. Ось такі людські прояви, вони доходять до сердець. Треба дати нашим захисникам усе необхідне і — трішки більше, оцей такий людський поштовх ніжності, доброти та уваги.
ПРО ЄДНІСТЬ
Наша Леся Українка ще зовсім молодою написала:
На шлях я вийшла ранньою весною
І тихий спів несмілий заспівала,
А хто стрічався на шляху зо мною,
Того я щирим серденьком вітала:
«Самій недовго збитися з путі,
Та трудно з неї збитись у гурті.
Оце мені бачиться отією нашою, українською «драбиною», що веде вгору. Коли стрічаються люди, які й плече підставлять, і руку простягнуть, і не покинуть замерзати, і розрадять. Пам’ятаєте, як у драмі Олександра Островського «Безприданниця» головна героїня просить свого друга: «Допоможи мені, Васю!» — «Та чим же я тобі допоможу?!» «Та хоч поплач зі мною». То інколи й поплакати вдвох — і то велика розрада.
ПРО ТЛІННІСТЬ МАТЕРІАЛЬНОГО
Настільки воно нетривке, відчуваю те дуже. Мені хочеться, і я до того звикла, робити подарунки, дбати про когось, та не маю зараз такої можливості. Це страшенно пригнічує і принижує. Тобто не те, що в тебе мало, а те, що немає, аби віддати, подарувати, щоб розрадити, допомогти. Мене покликали на одну телепередачу, але змушена була відмовитися. Хлопчику, її героєві, потрібні були гроші на операцію, а люди думають, що в мене вони є. Якби мала з чим — неодмінно прийшла і віддала б. А якщо у мене їх немає — не маю права там базікати.
ПРО ВІК, ЕМОЦІЇ ТА КНИЖКИ
По-перше, з віком емоції уже стишуються, це природно. По-друге, вже не можеш зазіхати на те, що не здатен «прожувати», добігти туди, куди хотілося б. Тобто вік сам по собі дає багато-багато обмежень і розумненько-розумненько обертає тебе… на твою душу. А там — простори безмежні. Я от собі постійно ставлю якісь запитання, бо й досі читаю дуже багато розумних книжок…
Здавалося б, за життя і прочитано мною багато, і начебто й не так вже потрібно читати, бо багато чого знаєш, і про отой сенс життя теж. Та все одно — без книжки неможливо жити. Це така робота — не тільки розуму, а й душі. Вона і збагачує, вона щось підказує, дає розраду. А потім, коли безсоння — то треба читати. А там, дивись, і ніч мине. На сон і кількох годин вистачить. Я коли зустрічаюся з людьми, котрі не читають книжок, дуже дивуюся: а як же вони живуть!?
ПРО СПІВЗВУЧНІСТЬ У ШЛЮБІ
А ми з Костем Петровичем майже ні в чому не були співзвучними. Хіба в тому, що він не знав жадоби ні до чого, міг віддати останнє, ще й моє останнє прихопити, і я — так само. Це вирішальне у спільному житті — якщо в людей немає жадоби. Мріяв колись подарувати мені на 40-річчя прикрасу якусь. Довго збирав гроші, а коли настав день народження — приносить конверт: «На, це тобі гроші. Я оце збирав-збирав, вийшло лише на півкаблучки з діамантом». (Усміхається). Так ті гроші й розійшлися. Бо їх у нас ніколи не було багато, й вони не лежали, завжди на щось треба було віддати. Отаке прохолодне, я сказала б, ставлення до матеріального вирішує дуже багато. Це по-перше. А друге — книжки. Ми ж читали як! Книжка ходила від нього до мене, від мене до нього, обмінювалися думками, враженнями, й завдяки цьому мали величезний спільний інтелектуальний світ. І так було все наше життя.
ПРО УКРАЇНСЬКЕ МАЙБУТНЄ
А чи доводилося бачити поганих людей, щоб на них стільки напасті було, як на хороших? На кого Бог, на того й люди, кажуть. Мені здається, оцей рабський дух попри все людям притаманний, бо ж скільки в рабстві були. Так, є величезні сплески волі, але якою дорогою ціною і кров’ю вони даються. Якщо зараз знову у рабство — тоді вже навіть не знаю, чи піднімуться українці коли знову. Оце, як на мене, останній шанс, і якщо світ не заступиться, аби зберегти нас, Бог не допоможе — самі не впораємося.
Липень, 2015 рік.
Повну версію порадницької гостини з Адою Роговцевою можна прочитати в книжці “Порадницька гостина. Історії життя та успіху. 2006 – 2016”.
Автор і ведуча проекту «Порадницька гостина»
Тетяна Власюк.