Юрій Журавель: “Свою історію самим треба писати, тоді й переможцями будемо”

Бажаючих, готових, натхненних «країну рідну жилами латати» ще дуже багато. Зокрема і в моїй так званій бульбашці затятих патріотів вистачає. Котрі готові до бою, котрі є в резерві. І ми з хлопцями в будь-який момент готові взяти зброю в руки. Щоправда, прикро, останнім часом дуже недобре впливає на авторитет війська поведінка окремих «героїв» із ТЦК, тих, хто бере хабарі, хто не дуже красивими методами намагається поповнити лави Збройних Сил України. Тобто, як кажуть, не напружують свої мізки, а напружують м’язи. І це, чесно кажучи, дратує й демотивує.

Та нам своє робити. Розумію ж, що, окрім гарячої фази війни, є ще й гібридна війна, тому свою зброю не випускав із рук уже років із надцять. Із гуртом OT VINTA їздимо на фронт, багато і в тилу виступаємо. Заохочуємо людей, нагадуємо про те, що треба завжди, як то кажуть, тримати порох сухим, а зброю — змащеною. Крім того, дуже часто на наші концерти приходять представники рекрутингових центрів, розповідають про свою діяльність, про різні цікаві вакансії в ЗСУ, обрати які можуть бажаючі стати захисниками. Ось на нещодавній презентації нашої з Сашком Положинським пісні «Морська піхота» були хлопці-морпіхи, і присутні могли поспілкуватися з ними. Це теж — мотивуюче.

Від початку повномасштабного вторгнення для нас майже нічого не змінилося, хіба що роботи стало вдвічі, а то й утричі більше, відповідальності більше. Ну, а коштів — менше. Майже все, що збираємо, заробляємо — і я особисто, і спільнота «Знай наших», і гурт OT VINTA — йде на фронт. На поїздки до військових, на їх потреби.

Колись мені потрапила до рук брошурка з фотографіями наших історичних особистостей. Там були, наприклад, фото Романа Шухевича, посмертне, — з кульовим отвором на скроні, Василя Вишиваного — з буцегарні… Тобто люди зображені знесилені, або й позбавлені життя. І я уявив собі, як молода людина відкриває цю книжку, дивиться на такі фото, й у неї відразу напрошується висновок: коли буду патріотом, боротимуся за майбутнє своєї держави, за незалежність, то закінчу так само, як вони. Тому почав малювати наших героїв сповненими життя, оптимізму. Аби ще більше заохотити і каталізувати вивчення історії, зазвичай вибирав яскраві, навіть, можна сказати, хуліганські, дещо авантюрні історії з їхнього життя. Володимир Івасюк, наприклад. Зрозуміло, що він — геніальний автор пісень, але я згадав історію про те, як хотів одягнути кашкет на пам’ятник леніну. Вождь тоді упав і розбився, а Івасюк надбав собі проблем. Або ж наша геніальна Ліна Костенко. Коли маленькою гостювала в селі у бабусі, зробила собі з ковдри аероплан і стрибнула з даху будинку. Політ був невдалим — дівчинка зламала ногу…

Коли на Україну полетіли перші ракети, пам’ятаю, вночі запостив у соцмережах ілюстрацію з проєкту «Знай наших» — 23 лютого народився Леонід Перфецький, сотник Армії УНР, феноменальна людина, дуже близька мені. За Україну воював він якраз і зброєю, і олівцем. Зокрема й «Енеїду» Івана Котляревського ілюстрував у своїй інтерпретації. Тож недарма мого сина звати Енеєм, маю таке щемливе ставлення до цього твору. Отож після присвяченого Перфецькому малюнка я почав виставляти свої мальовані рефлексії на події кожного дня повномасштабного вторгнення, які зараз укладені у збірку під назвою «Сториця».

Книжка дуже популярна за кордоном, що мене особливо тішить. Для нагадування про війну в Україні досить легко, маючи такий набір листівок із малюнками та описами до них, зробити у будь-якій кімнаті, навіть у галереї, виставку. «Сториця» є навіть і в королівській сім’ї Великої Британії. Звісно, дуже приємно мені знати про те. Ці листівки не просто є нагадуванням, а й пояснюють, що, чому і як відбувалося. Багато з них я й тепер перепощую у Фейсбуці та інших соцмережах, тобто вони не втрачають актуальності.

Ми поповнили цю колекцію новими 30-ма роботами і представили на Книжковій країні — фестиваль проходив у Києві наприкінці вересня.

Дуже рідко малюю людей, котрі мене про те просять. Можу навідріз відмовитися і взагалі ніколи не намалювати. Не варто мені нагадувати, що вас треба намалювати. Я сам відберу кандидатури. Сподобалося, як про це сказали брати Капранови, в грошовому еквіваленті оцінивши мою роботу: «Якщо хочете, аби вас намалював Юрій Журавель, платіть йому 5 тисяч доларів. А якщо хочете, аби він вас не намалював, платіть утричі більше». Як то кажуть, або треба бути значущою людиною і якось відзначитися по-доброму, або дуже глибоко і багато обісратися, даруйте на слові.

Він існує. На жаль. Просто для звичайних українців це непомітно. Але ж ви знаєте, що холдінгами керують ті самі люди. Тільки, наприклад, радіо, що колись називалося «Руським радіо» тепер — «Байрактар». І таких-от переробок наспіх у нас багато. Недарма і в медіа з’явилося так багато «байрактарщини». А ви ж пам’ятаєте, коли ввели квоти, аби дати хоч трохи дороги українській музиці, то з’явилося дуже багато «поплавщини». Із таким посилом те було зроблено: мовляв, не наїлися, то нате — нажеріться своїм примітивом. Отож зараз у нас «валить» «байрактарщина». А ще з’явилося дуже багато наспіх перекладених з російської на українську мову пісень усіляких «гариків», і традиційно, як і раніше, вони заповнюють той формат. Тобто для нас місця більше не стало, і як було важко пробитися в ефір, так і є досі.

Часто це повторюю: якщо мультфільми, для найменших дітей, котрі ще не можуть говорити, будуть українською, і жорстке, доросле порно теж буде українською, тобто, як кажуть, від самого початку й до самого кінця, всі ті ніші будуть українською — і попса, і голіма попса, і рок, і жорсткий рок, і панк — відбудеться повністю наша культура, відбудеться і наша держава. Тобто треба звикати до того, що має жити все – і поп, і рок, і той самий шансон, аби тільки українською. Звичайно, хотілося, аби воно якісним було, драйвовим, сповненим життя і віри в Перемогу. І щоб усі і все були заточені на державність, українську, за прикладом Франції, скажімо. Не раз доводилося мені бувати в Монреалі, у французькій частині Канади, і там це дуже помітно. Окрім концертів, беремо участь у книжкових ярмарках і спостерігаємо, як там плекають французьку мову, працюють над вихованням молоді. Від коміксів для дітлахів до серйозних книжок для дорослих. Так само виконавці і всі інші творчі люди. Ми теж мусимо працювати, заповнювати всі ніші українським контентом.

Напевне, все треба робити з великою любов’ю. Але, здається мені, що і злість, і страх, і ненависть можуть допомогти в деяких питаннях, і — дуже часто.

Чесно кажучи, я дуже багато малював із розпачу, страху, від ненависті, злості. Тобто якщо правильно його використати, во благо, так би мовити, це може бути будь-яке почуття. Єдине, останнім часом відчуваю, що мої нерви занадто оголені, аби сприймати все, що відбувається, і малювати та писати пісні. Наче на ганчірку перетворююсь. Тобто будь-які зовнішні чинники можуть так розчулити, що дуже переживаю, починаю плакати, не можу співати, не можу говорити. І так само — малюю й плачу…

Якщо так просто, то це коли над усіма українськими територіями буде мирне небо. Але тільки цього дуже й дуже замало. Тільки тоді, як кожен із нас буде максимально зібраний, мобілізований і пам’ятатиме про сухий порох і змащену зброю, на цю територію ніхто не полізе. І, звісно ж, коли й наша з вами зброя — зброя мистецтва, інформаційна — завжди буде готова до відсічі ворога, то країна відбудеться, буде незалежною, і на неї ніхто не зазіхатиме впродовж кількох поколінь уперед. Знову ж таки, нам дуже важливо вчити історію і розуміти, що вона повторюється, якщо погано засвоювати її уроки. Наша країна знову під загрозою, і повторюється історія столітньої давності. Ми бачимо сучасних винниченків, болбочанів, петлюр, скоропадських, які знову ж таки не можуть знайти злагоди поміж собою. Коли чуємо тепер, за нинішніх умов про ініціативу Міносвіти вивчати історію України не окремо, а разом із всесвітньою — то що, невже знову нашу історію писатимуть сусіди, називатимуть нас укропами, хохлами, а ми це сприйматимемо як належне?! Свою історію самим треба писати, і тоді переможцями будемо.