Юрій Глеба: “Театр має давати людям поштовх до замислення”

Творчу паузу, яка у всіх була щонайменше місяць, коли були призупинені публічні вистави й масові зібрання глядачів, ми трішки скоротили, так би мовити. Через два-три тижні після початку повномасштабного вторгнення у нас почали з’являтися перші осередки поселення, особливо дітей, коли перевозили дитячі будинки зі сходу країни. Їх розташовували в школах,

школах-інтернатах.

Отож працівники театру виїжджали до них і проводили різні заходи, в довільній, ігровій формі. Тобто підлаштовувалися, бо глядач був різний — і за віком, і за фізичним, і за психологічним станом. Тому намагалися працювати, використовуючи перфоменси, квести, забави, ігри на кмітливість і тому подібне. Ну, й оце вже потихеньку повертало нас до життя, до того, щоби приносити користь людям, власне, своїм театральним продуктом. Головний художник театру Сергій Кіреєв створив цілу серію художніх сатиричних мініатюр про путлера, орків, війну, про унітази, сковорідки, пральні машини — всього близько 30-ти замальовок. Сподіваюсь, у недовгому часі зможемо видати їх окремою брошурою. Ці роботи варті історії.

Актори театру створили відеозвернення до народів Європи англійською, угорською, німецькою, французькою, словацькою, іспанською, румунською, польською мовами з нагадуванням про те, що чобіт росіянського солдата вже топтав провідні столиці Європи, і цим ми закликали країни Заходу і всього світу підтримати нашу боротьбу проти країни-загарбника, країни-терориста. Більше того, майже кожен день актори театру, зокрема і його директор, декламували класику української поезії, а також актуальні поетичні твори сучасників, викладали їх в YouTube та інші засоби масової інформації, щоб донести зміст і колективну позицію до якомога більшої кількості людей.

Знаєте, ми вже у квітні відчули потребу людей в театрі, й вона дедалі посилювалася, особливо серед переселенців. І я був приємно подивований, що глядачами з цікавістю сприймалася саме українська класика. Показували їм і «Кайдашеву сім’ю» за мотивами повісті Івана Нечуя-Левицького в постановці режисера Івана Войтюка. Була в нас вистава «По-модньому» за п’єсою Михайла Старицького, режисер-постановник Вероніка Тищук. От вони і користувалися неабияким попитом.

Я помітив, що більшість публіки була російськомовна — зі сходу, півдня, і все ж інтерес до українського у людей вже проявлявся. Можливо, вони саме в нас почали вже по-іншому відчувати Україну. Бо тут і подих дещо інакший, менталітет у людей інший, треба призвичаюватися. Комусь уже, можливо, Закарпаття сподобалося, комусь вдалося і нерухомість якусь придбати тощо. Так процес і пішов. Зараз бачу, що, напевне, відсотків

шістдесят наших глядачів становить саме ця категорія людей. Багато хто з них із театральних, так би мовити, міст. Це зокрема й Одеса, і Дніпро, і Київ, Харків та інші.

… Тішуся, що були подивовані і професійною майстерністю акторського складу нашого колективу. Бо підходило і підходить дуже багато людей, з того ж Києва, Харкова чи Дніпра, і кажуть: «Ой, ви знаєте, ми й не очікували — такий високий рівень, така високопрофесійна робота акторів! Ну, думали, Мукачево, таке собі містечко, не першої і не другої категорії…». А ми завжди з цього приводу жартома кажемо, що Мукачево — не перше місто Закарпаття, але й не друге.

Ми, закарпатці, відчували від росіян завжди одне: заздрість. Величезну! Таку, що видно було на обличчях, в очах, у поведінці, в усьому. А чому — поясню. Ну, закарпатці, зрозуміло, заробітчани. Споконвіків ідуть, їдуть на заробітки. І багато ж їх працювало в росії. Наприклад, в тюмені на освоєнні нафтогазових багатств. Працювали на будівництві, в колгоспах на збиранні врожаю. А в яких умовах жили? Десь там у школі їх селили, чи в клубі, спали на підлозі, туалети надворі, як зазвичай у росії і т.ін. — умов практично ніяких. Свій заробіток: зернові, соняшник, кукурудза, кошти, закарпатці привозили додому, наймаючи місцевий транспорт. І коли російські водії сюди приїздили, їх аж теліпало від заздрощів. Вони бачили, як ці люди, ці заробітчани живуть у себе вдома, як збудували своє житло, облаштували двір, господарство, де в них навчаються діти. Та й самі вони, виявляється, не якісь там зайди, а серед них є і вчителі, лікарі, інженери, і навіть керівники різного рівня. Просто наші люди на час відпустки байдики не б’ють, а йдуть деінде працювати, бо жити хочуть гідно, по-європейськи (а ми ж то бачили, як живуть у Європі реально, не за чутками).

До речі, я, будучи керівником у сфері культури районної ланки, неодноразово був на заробітках і як будівельник, працівник на току, на просушуванні льону, скиртуванні соломи та інших видах робіт, і цього не соромлюсь.

Тому не захоплення чи радість за наші успіхи, а заздрість чорну-пречорну бачили ми завжди від росіян.

Скажу так: у нас це питання буде успішно вирішуватися й вирішується вже зараз на краще. Я особисто переживаю за Київ. Київ говорить російською! Переживаю за інші міста, ті ж Харків, Дніпро, Херсон, Суми, Одеса. А ми будемо стояти, як і стояли, на своєму. Мене от що ще турбує, що почали прориватися й такі підголоски стосовно мови: от, мовляв, на фронті всі спілкуються російською. То йдіть в окопи і почуйте,

якою мовою там говорять. Кажу: «Почекайте, шановні, а може, на фронті коли так і треба? Аби не розуміли, хто саме говорить, там є певні види зв’язку і т.ін., а може, то кацапи говорять, а може, то певний камуфляж тощо».

А ось тут, уже в мирній ситуації, в цивільному житті, потрібно

бути поміркованішими. Ми, українці, якщо хочемо просувати український контент, аби він став переможним, не повинні вимагати від людей, скажімо, і в приватному спілкуванні говорити українською. Нехай між собою, на кухні чи деінде, спілкуються, хто як бажає. У нас угорці поміж собою говорять угорською, словаки — словацькою, румуни — румунською, роми — ромською і так далі. Але якщо я, приміром, працюю в аптеці і хтось звернувся до мене з проханням російською, маю право і повинен сказати йому: «Я вас не розумію». І буду правий! Так само в лікарнях, магазинах, у всіх державних установах. А якщо там хтось із працівників дозволяє собі говорити російською, то це має каратися згідно із Законом України «Про забезпечення функціонування української мови як державної».

Змінилося. Але найперше змінилося ставлення саме до народу України. Світ розуміє, що це, виявляється, — не простий народ. Світ розуміє, що то не державна влада зайшла в окопи і бореться, як це, скажімо, робить Ізраїль.

Міністри, депутати, службовці, жінки — там усі «під ружжо» стають, коли є біда. А в нас в окопи найперше народ український пішов. Він зупинив путіна. А потім, коли за кордоном ще бачать, як українці показують щось мистецьке, і не прохідне, а вагоме, вартісне, скажімо, на фестивалях музичних чи в спорті, на Іграх нескорених, то починають думати: ого, та це ж таки нація! А не вигаданий, так би мовити, леніним народ.

А що досі заважало світові те бачити і зрозуміти, запитуєте? Страх… боязнь перед путіним з одного боку, і в той же час зневага до всього пострадянського. Ви бачите, скільки, наприклад, Німеччина прийняла в себе турків, сирійців, а вони тепер влаштовують німцям «веселе життя», нав’язують своє, поводяться зухвало, працювати не хочуть, живуть уже багато років на їхні подачки. І от прийшла хвиля українців після лютого 22-го року. Які відразу шукають роботу. Які хочуть самоутвердитися. Які не бажають бути на спині й на шиї в німців. Вони показують зразки вправності в багатьох сферах життя.

Тобто це нація, що має за собою століття й століття, має історію велику та культуру. Так само, як і мову свою українську, про яку ми з вами сьогодні багато вже говорили. «Мови української немає, — патякають московити, — і не було такої». А звідки ж в імперців узялося 75 державних актів, які забороняли її існування?! Що ж тоді забороняли ці акти, якщо мови не було?! Чому ж тоді московіти лінгвоцид такий влаштовували?! Тупі люди, самі собі суперечать. Їм переписали історію, їм удовбували всі ці роки одне, що «ми самиє вєлікіє, ми же русскіє, ми русскіє!» От, мовляв, хто тут нам що! Та ви вже всьому світові показали, що ви, як кажуть, оте, на паличці, і це не морозиво…

…Нарешті світ відкриває очі. На Україну і на українців комплексно. Він починає відчувати її вагомість і значущість, відчувати, що це великий народ, перед яким є ще дуже великі можливості, лише треба допомогти йому вижити як єдиній державі. А народ наш показав себе з перших днів повномасштабного вторгнення. Кожен по-своєму розумів своє призначення і місце, як допомогти фронтові. І черги за зброєю стояли не тільки в Києві, бо треба було боронитися від ворога. Ми можемо один із одним словесно чубитися за третє-десяте. Але коли хтось чужий лізе в наш двір, город, дім своїм смердючим чоботом, отоді вже все: забуваємо про чвари з сусідом за грушку, яблуню на межі та куди чия впала абрикоска, і чия курка де яйце знесла, — ми те все забуваємо й кажемо: «Стоп! Ти що тут, вражино, робиш, хто тебе сюди кликав і для чого ти сюди приперся?!» Оце спрацювало.

Бо у нас немає іншого вибору!!! Із кремля тільки й чути, що немає ніякої

України, що українці та росіяни — це один народ, а тому путін вважає всю Україну своєю, а там, де ступає нога російського солдата — то їхня земля. Ось вона, імперська формула. А завтра вони так само можуть сказати про чобіт російського солдата, який ступив деінде в Карпатах, чи на Памірі, в Альпах чи на Апеннінах.

Отож вибору в нас немає, окрім як вижити, об’єднатися і перемогти.