Цей надзвичайно талановитий чоловік — співак, композитор, автор слів в одній особі — народився у перший день літа, який задовго до його з’яви оголосили Міжнародним днем захисту дітей, і за своє коротке життя створив понад 60 пісень, 50 з яких — на власні слова. Частина їх була написана українською. Але зіркою української естради 1990-х років В’ячеслава Хурсенка зробила, фактично, одна пісня, в якій ішлося про долю батька і двох синів, — «Соколята». Вона полонила серця слухачів, багато з яких були впевнені: пісня автобіографічна, Хурсенко співає про свою власну долю. Насправді у В’ячеслава не було синів, лише донечка Марійка. Але сюжет пісні справді був із життя, тільки не Хурсенка, а Василя Зінкевича. Якось у дорозі вони розговорилися, і Василь Іванович поділився історією власного життя, яка дуже вразила значно молодшого В’ячеслава.
…Свого часу 30-річний Зінкевич приїхав до Луцька з Чернівців. Тут і познайомився із танцівницею з Волинського народного хору Людмилою Вітковською. Побралися вони з легкої руки Анатолія Пашкевича, за кілька років ставши батьками двох хлопчиків — Василька і Богданка. Але за кілька років жінка залишила чоловіка і їхніх синів. Відтоді той виховував дітей разом зі своєю сестрою. Сам Зінкевич практично ніколи не коментував свій шлюб, але колеги по сцені пов’язують сумні пісні в його репертуарі саме з цією частиною біографії. Хурсенко знав по собі, як це — зростати в неповній родині після розлучення батьків. Тому драма старшого колеги підказала В’ячеславу потрібні слова. Пісня народилася менш ніж за годину і спершу була подарунком автора Василю Івановичу. Той високо оцінив «Соколят», але відмовився виконувати, пояснивши, що кожного разу знову переживатиме події, про які йдеться. Так «Соколята» потрапили до репертуару свого автора.
Щемна пісня від початку очолила хіт-паради. «Пісня правдива, в її основі сумна історія однієї хорошої й талановитої людини», — казав Хурсенко про твір, який став візитівкою його компакт-диску «Соколята». Тож коли 2021 року до 30-річчя Незалежності України склали список сотні золотих хітів часів нашої Незалежності, до нього увійшли й «Соколята». І навіть ті, хто не пригадує Хурсенка-співака, одразу згадують цю пісню та неймовірний голос її виконавця, варто процитувати цей рядок: «Зростають у гніздечку соколята…»
…Згодом, коли життя самого Хурсенка трагічно обірвалося, інші рядки з цієї пісні — «В роках моїх така велика сила, Та долю не затримати нічим…» — почали видаватися пророчими його шанувальникам.
БУТИ АКУШЕРОМ НЕ ЗАХОТІВ
Дитинство самого В’ячеслава, котрий народився 1966 року в Дніпропетровську (тепер — Дніпро), видалося багатим на переїзди. Йому тільки-но виповнилося три рочки, коли батьки розлучилися. По тому мати відвезла малюка до своїх батьків у Ковель на Волині, де вихованням онука зайнялися бабця і дід, який, до речі, й подарував Славкові перший музичний інструмент — гармонь. На ній чотирирічний талант, дивуючи всіх довкола, почав відтворювати сучасні музичні твори. 1973 року після повторного заміжжя матері вона з вітчимом забирає сина до Луцька. Тут він закінчує музичну школу по класу віолончелі. Викладачі констатують: у цієї дитини — абсолютний слух.
Восьмирічним отримує в дарунок від мами гітару. Вчиться грати самостійно. Згодом згадуватиме, що мама сама порвала струни, бо пальці сина-самоука були вкриті ранами, що заважало його навчанню в музичній школі, де опановував мистецтво гри на віолончелі та фортепіано. За спогадами колишньої викладачки В’ячеслава з музичної школи, вже під час вступних іспитів було очевидно: «Ця дитина — талановита, артистична». Пізніше викладачі помітили: підліток має здібності до написання музики, з нього може вийти композитор.
Чотирнадцятирічним він починає писати пісні, хоч нікому про це не каже. Незмінний учасник усіх шкільних концертів, одвічний соліст хору. Але не музикою єдиною: активно займається спортом, захоплюється важкою атлетикою, штангою, навіть стає чемпіоном Волині зі штанги серед юніорів. У той час всі питання вирішує кулаками, тож до 9 класу його не прийняли. Проблеми у стосунках із вітчимом, які ставали все більш напруженими, спонукали його вступити до Ковельського медичного училища. Власне, це було рішення матері з вітчимом, хоч хлопцю радили йти до консерваторії. Таким чином В’ячеслав успішно здобув медичну освіту за спеціальністю фельдшер-акушер — й одразу пообіцяв собі та рідним, що не працюватиме за фахом ані дня!
Через багато років Хурсенко згадуватиме: набуті знання таки стали в пригоді. Був випадок, коли ще в молодості врятував ровесника від загибелі, діагностувавши в того проривну виразку. Згодом врятував життя й тестеві: помітивши, що з чоловіком щось не те, спостеріг у нього початок інсульту, а швидка госпіталізація вберегла тоді від біди. Зрештою, зізнавався, що до аптеки заходить «із переможним відчуттям», оскільки читає інструкції «як відкриту книгу»…
ШЛЯХ ДО ЗІРОК
В армії йому випадає служити у будбаті в гарнізоні архангельської обл. Разом із ним — улюблена гітара. Пісенна Муза в ці роки не дає йому спокою: під час служби Хурсенко написав цілу збірку пісень. Додому повертається в чудовій фізичній формі й… з думками про музику. Збирається вступати до Львівської консерваторії, але змінює плани, зустрівшись із другом, Валерієм Ленартовичем, який працює у групі «Край»: В’ячеслав приєднується до цього колективу, виконуючи під гітару свої пісні. Згодом групі пропонують роботу у Волинській філармонії. У ті часи колектив часто виступав у навчальних закладах, на підприємствах.
Попри те, що Хурсенко мав значно менший досвід, порівняно зі старшими членами групи, незабаром колеги вже мали чому в нього повчитися. Був настільки товариським, що за кілька хвилин виступу слухачі вже почувалися його друзями. Пізніше колектив бере нову назву — «Рандеву». Гастролюють у Чехії, Німеччині… В’ячеслав працює на бек-вокалі, згодом успішно відтворює спів Антонова, Кузьміна, Родриго Фомінса. Згодом знову повертається до праці в ресторані — й паралельно пише пісні. Бере участь у «Пісенному вернісажі».
Творчий погляд В’ячеслава зазнає змін після знайомства з художнім керівником ансамблю «Світязь» Дмитром Гершензоном: він починає замислюватися над кар’єрою професійного співака. Дебютує на радіо в ефірі «Промінь», бере участь у фестивалі «Оберіг». Після 25 років поступово стає відомим як співак і композитор, а також віолончеліст високого рівня. У тому, що його покликання — сцена, Хурсенка остаточно переконує перемога на «Червоній руті-92» у Запоріжжі з власним твором «Тато, тато», де поділяє друге місце із Жанною Боднарук. Важлива деталь: того разу першого місця не присудили нікому.
У співавторстві з Дмитром Гершензоном, який став його «хрещеним батьком» на сцені, творить на студії «Олекса». У той час народжуються пісні «Я тебе розлюбив», «До рідного дому», «Сповідь», «Постели рушники», «На острові чекання». Незабаром пісні Хурсенка починають звучати на каналі «Україна». Їздить із концертами по всій Україні, лише в рідному Луцьку майже не виступає: рідко запрошують.
Його перший продюсер, Микола Тарасенко, організовує перший і єдиний сольний концерт Хурсенка в приміщенні столичного театру ім. Лесі Українки. Перебравшись до Києва, співак працює в ТО «Ангажемент». Помітною подією в його творчому житті стає вихід першого кліпу «Соколят». На фестивалі «Золотий шлягер» (1996) у Могильові посідає друге місце. Ще за два роки отримує з рук президента України Гран-прі на «Пісенному вернісажі». Виходять альбоми «Я вернусь» і «Соколята». Пізніше композиція увійшла до диска «Частина 1» проєкту «Шлягери ХХ століття». Три роки поспіль (1999– 2001) пісні у виконанні Хурсенка були серед переможців Міжнародного пісенного фестивалю «Шлягер року».
Після 2004-го обставини змушують Хурсенка повернутися до Луцька. Зосередившись на творчості, пише пісні для зірок української (і не лише) естради. Контактує із Сєровим і Понаровською. Пропозиції продати за пристойні гроші всі свої пісні й авторські права на них, за умови, що більше не виконуватиме їх сам, відкидає: хоче зберегти як «придане» для тоді ще невеличкої доньки. Тішиться, коли його дисків немає в продажу, — отже, знайшли вже свого слухача. Радіє, що його пісні звучать у котромусь із ресторанів Прибалтики… Працює над підготовкою свого четвертого альбому, для якого встигає підготувати 13 пісень. Останній не закінчений ним альбом «Это не сон» вийшов через 3 роки після прощання з його автором. Однак в архівах Хурсенка залишилося чимало пісень, яких тоді ще не чули глядачі, — і через його вимогливість до себе, і тодішні «смаки» музичного ринку, тож рідні вирішили включити їх до золотого диска. На думку дружини Хурсенка, серед цих творів є не слабші за найвідомішу з його пісень. У 2010–2011 роках побачили світ альбоми «Моя найперша» та «Это не сон», яких композитор уже не застав.
…Осиротілих «Соколят» на музичному конкурсі молодих талантів «Нова хвиля-2009» в Юрмалі виконав український співак Владислав Левицький. Відтоді пісні Хурсенка часто виконували учасники вокальних шоу. Свого часу вони прозвучали у фільмах «Жіноча інтуїція» та «За два кілометри до Нового року».
«НЕ ФОРМАТ»
Рідним і близьким В’ячеслава Хурсенка є що розповісти про нього. Дружина насамперед акцентує на його доброті й милосерді, які проявлялися ще в дитинстві. Він завжди прагнув допомогти, чим міг, голодним і знедоленим. Нікому не відмовляв у допомозі, навіть у милостині на вулиці. По життю був дуже сором’язливим — настільки, що коли його упізнавали на вулиці, міг сказати: «Я не Хурсенко. Просто схожий на нього».
…На відміну від більшості колег по шоу-бізнесу, В’ячеслав не світився на тусовках, не давав сольних концертів. Украй прискіпливо ставився до власної творчості, до кожної пісні, вкладаючи в них душу й серце. Усе, що заробляв, вкладав у пісні. Творча нереалізованість боліла йому надто.
Очевидно, він мріяв про популярність, попри скромність, і волів би стати «зіркою», маючи для того достатньо таланту. Але «зник з екранів, бо закінчилися гроші», — вважають друзі Хурсенка, бо ж за все треба було платити. Треба визнати, В’ячеслав мав недовіру до більшості продюсерів, які готові були вкладати в нього кошти, що не сприяло співпраці. Крім того, він не вмів — і не хотів — дружити із «потрібними» людьми, бо почувався від того приниженим, не був «людиною тусовки», не міг попросити міністра взяти його до урядового концерту… Друзі радили «пробивати» собі звання заслуженого, а він віднікувався: мовляв, «і так дадуть колись». Гіпертрофоване почуття чесності та порядності утримувало його від праці на власний імідж. «У Славка розуму нема, він живе серцем», — казали поміж собою друзі. «Неформат», — оцінювали творчість Хурсенка ті, від кого безпосередньо залежала його популярність. Отож не мав ані привілеїв, ані почесних звань. Вочевидь, найкомфортнішим для нього було би просто писати музику вдома, не виходячи на сцену. Але забезпечити життя родини самою лише композиторською діяльністю було складно. Натхнення ж навідувало його і вдень, і вночі. Тоді хапав перший-ліпший шматок паперу, аби писати на ньому. Та найкраще йому творилося пізно вночі, коли домашні вже поснули.
Друзям юності запам’ятався як надзвичайно приємна людина, чудовий порадник і співрозмовник. Справжінй друг, — кажуть про таких. Міг кинути все, довідавшись, чим може допомогти тому, кого спіткала хвороба. Його душа цінувала те, повз що проходили інші. Міг помітити — і тоді звертав увагу близьких — який гарний гриб росте в лісі, або якої незвичної форми гілки дерева. Любив природу, тварин. При цьому його вирізняла імпульсивність. Кажуть, мав сильний характер і міг бути жорстким, а коли щось не подобалося — міг різко піднятися і піти.
ВІДДУШИНА
На свій день народження він зазвичай разом із друзями і сім’єю вирушав на риболовлю з ночівлею. Традиційною стравою була уха з великої кількості риби, серед якої неодмінно мав бути короп. Звучало багато жартів, пісень під гітару, і завжди було весело, згадувала дружина. Дмитро Гершензон, пародіюючи приспів пісні «Соколята», співав: «Зростають у ставочку карпенята».
«Я рибок люблю, правильніше — ловити їх. І в ополонку пірнати. Класна штука — відволікає геть від усього на світі!» — зізнавався в одному з інтерв’ю. Риболовля була улюбленим відпочинком Хурсенка. Згадували, одного разу під час кльову друзі ледь умовили його кинути вудку й поїхати співати на концерт, де мав бути тодішній президент, Леонід Кучма. Натомість міг раптом вирушити «за тридев’ять земель» за новим прикормом для риб. На риболовлю любив їздити один, аби побути на самоті. Цінував можливість усамітнення з вудкою за будь-якої погоди. Коли повертався, сам смажив рибу, а ще брав до рук гітару: часом саме після таких поїздок у нього з’являлися нові пісні.
Тож на початку ночі приїхав з концерту, який давав у Херсоні, а наступного дня з самого ранку почав збиратися на риболовлю…
ТРАГЕДІЮ СПРИЧИНИЛА ХВОРОБА
Хоча В’ячеслав не був фанатом солодощів, у 35 років у нього виявили цукровий діабет. Можливо, це стало наслідком підвищеної емоційності, припускають близькі, адже в його роду ніхто не мав такого діагнозу. До того він роками жив на два міста: працював у Києві, тоді як сім’я залишилася в Луцьку. Тож або він їхав до своїх, або дружина з донькою — до нього. Захворівши, повернувся до Луцька. Попри заняття спортом, діабет прогресував. Доводилося контролювати рівень цукру в крові. Коли той різко падав, чоловікові ставало геть погано. «Швидкою допомогою» тоді ставала ложка звичайного меду, після якої йому ставало легше. Тому й удома, і в багажнику його машини мед завжди був напоготові. Не змирившись із хворобою, вирішив навчитися жити з нею — і це вдалося. А багато хто навіть гадки не мав про цей діагноз Хурсенка.
Переживаючи за чоловіка, дружина періодично зв’язувалася з ним, аби за голосом у слухавці визначати його стан. За потреби нагадувала, аби поїв меду. Останнім часом робила це що три години…
…Уранці 8 вересня 2009 року чоловік перевірив, що рівень цукру в межах припустимого, і вирушив на омріяну риболовлю. Дружина теж поспішила на роботу. За нарадою і зборами зовсім закрутилася, тож В’ячеславу кілька годин не телефонувала. За цей час сталася трагедія. Якби хтось опинився поряд, Хурсенка напевно врятували би. Але він поїхав сам-один. Після різкого падіння цукру людина може не тямити, що робить. Це стан діабетичної коми, коли кожна хвилина має значення. Можливо, він хотів дійти до машини за рятівним медом, але натомість вирушив до води…
Його поховали в Підгайцях, що неподалік Луцька, поряд із мамою дружини.
За місяць по тому з ініціативи близьких друзів і колег Хурсенка в Луцьку відбувся благодійний концерт, на якому вшанували пам’ять талановитого земляка. Зібрані тоді кошти стали частиною витрат на пам’ятник В’ячеславу.
Хурсенка зобразили з гітарою, з якої наче лине музика. А ще на пам’ятнику — три цитати з його пісень. Їх обрали серед тих, які найчастіше згадували музиканти на прохання доньки Хурсенка, коли вона на форумі музикантів попросила допомогти визначитися з популярними рядками батька. Отож вибір упав зокрема й на такі рядки: «А цілий світ, як на долоні. І не зупиниться ріка. А теплий погляд на іконі, як ніби батьківська рука. По всьому тому, воля Божа, І щаслива, і сумна, Я підійму за кращу долю, І відіп’ю ковток вина».
…За рік по тому, 2010-го, у Луцьку започаткували осінній фестиваль пісень В’ячеслава Хурсенка, який став традиційним. Озвучена на ньому мрія дружини — видати збірку віршів В’ячеслава — за підтримки БФ «Рідна Волинь» теж збулася. Збірку назвали іменем пісні — «Соколята»…
Восени 2016-го концерт пам’яті волинського таланта в Жовтневому палаці столиці прикрасили спогади друзів і кращі пісні з його репертуару. У серпні 2020-го рішенням позачергового засідання сесії Луцької міськради відомому музиканту та композитору В’ячеславу Хурсенку посмертно було присвоєно звання «Почесний громадянин міста Луцьк» — «за високопрофесійну виконавську майстерність, визначні досягнення на ниві музичного мистецтва, вагомий особистий внесок у відродження та розвиток національної культури, популяризацію української пісні». Певно, того дня багатьом згадалися його рядки: «В роках моїх така велика сила, Та долю не затримати нічим…»
НАЙДОРОЖЧІ
Із дружиною вони вчилися в одній школі, лише Славко — на клас старший. Та наново познайомилися вже згодом і зустрічалися недовго. Першу пропозицію вийти заміж Ольга відкинула: на той час у неї дуже хворіла мама, яка невдовзі пішла з життя. Славко тоді дуже підтримав дівчину. Відчула, який він добрий і милосердний. А ще — не схожий на інших, неординарний. Якийсь час Ольга навіть не знала, що він пише пісні, бо ж казав буцімто «Антонов написав», лише згодом збагнула, що співає власні.
За кілька місяців вони побралися. Для дружини, а потім і донечки Марії, котру дуже любив, В’ячеслав став надійною опорою. Брав на себе рішення важливих питань, усі проблеми. З ним завжди можна було поділитися. І батьком став чудовим. Від початку йому подобалося доглядати за крихітною донечкою, яка дуже схожа на нього.
Повертаючись із гастролей, любив обдаровувати своїх дівчаток. Міг їх відправити на море — й зустріти з відпочинку у вже відремонтованій квартирі. Тож почувалася за ним, як за кам’яною стіною, згадувала, овдовівши, Ольга Хурсенко. Разом вони прожили 20 років, а незадовго до трагедії взяли церковний шлюб, обвінчавшись. Коли були не разом, по кілька разів на день телефонували одне одному. Його підтримка залишилась із найдорожчими. Коли В’ячеслава не стало, то перший час снився дружині, даючи поради, як жити. Його пісні вона з 19-річною донькою слухали щодня.
Якщо дружина Хурсенка присвятила життя вчителюванню в початкових класах, то його донька обрала юриспруденцію. За інформацією з інтернету кількарічної давності, Марія працює за фахом, але, вподобавши спів, брала для себе уроки вокалу, після чого потрапила на «Голос країни», дарма що не співала професійно. Коли запросили на талант-шоу, вирішила піти на сліпі прослуховування із батьківською піснею «На острові чекання». Почувши її голос, крісла повернула вся трійка зіркових тренерів. Марія обрала тоді команду Сергія Бабкіна. Але на той час вона вже була ще й матусею крихітної донечки Аріни, тож коли «вилетіла» з шоу, почулася дуже щасливою, чим неабияк здивувала тоді організаторів. Опікується Марія і сайтом пам’яті батька. Авторські права на його пісні донька переоформила на себе, як він і мріяв колись.
Підготувала Ольга ГОЙДЕНКО.
