Поділюся з вами однією щирою та навіть дещо по-новорічному чарівною історією кохання двох самотніх сердець, яка доводить: свою долю можна зустріти в будь-якому віці.
Однак про все по черзі. Коли Наталі було 16 років, у передноворічну ніч до них приїхала мамина старша сестра, тітка Люба, котра, як подейкували в їхньому селі, була білою відьмою та вміла бачити майбутнє.
Допитлива Наталя вмовила тітку поворожити їй – звісно ж, на кохання, бо що ще може хвилювати дівоче серце у цьому тендітному віці? Люба, взявши її за руку та витримавши паузу, винесла вердикт: «Доля твоя з’явиться неочікувано та звалить тебе з ніг».
Відтоді минула не одна зима, а історія з передбаченням встигла забутись. Багато сталось в житті Наталі – доброго та поганого, як і в усіх людей: спочатку швейний технікум, потім одруження, праця швачкою, діти, онуки, смерть коханого чоловіка, з котрим прожили 45 років… Здавалось, вона вже бачила все, та й нічого не могло вже змінитись. «Е, ні, Наталю, та куди вже нам?..» – любила приговорювати її завжди чимось незадоволена сусідка Тамара. Однак ні сама жінка, ні тим паче сварлива Тамара не могли й помислити, що саме 68-ма зима стане для Наталі початком нового життя.
Того грудня, всупереч традиції, Наталя приїхала до своєї молодшої доньки Олі в Київ. Зазвичай як бувало: вся сім’я (а це дві доньки, син і п’ятеро онуків) збиралась у неї в селі за невеликим, але дружнім столом, і разом святкувала новорічно-різдвяні свята. Цього ж разу сину не виходило по роботі, старша донька захворіла, і ось вони з Олею та семирічним онуком Ігорем залишились утрьох. Оля в останні два тижні перед Новим роком багато працювала, а Наталя залишалась з Ігорьком, бавилась із ним в ігри, дивилась мультики, балувала внука його улюбленими пиріжками з картоплею та червоним борщем.
«Бабусю, хочу на ковзани! Пішли на ковзани!» – попросив уранці 29 грудня маленький бешкетник. І хоч планувала того дня розпочати готування новорічних страв, просто несила було відмовити цим великим щирим оченятам і маленьким долонькам, що благаюче її обіймали.
Як же давно не стояла вона на ковзанах. Відсутність практики тепер давалась взнаки: Наталя ледь тримала рівновагу, хапаючись однією рукою за бортики ковзанки, а іншою – за руку Ігорька.
«Бабусю, наздоганяй!» – крикнув весело внук, зненацька відпустивши її руку та поїхавши вперед. Рефлексивно кинулась навздогін, однак не встигла проїхати й метра, як просто в неї врізався незнайомець, полетівши разом із жінкою на лід.
Наталя повільно відкрила очі. Доносився голосний шепіт натовпу. Але ось що дивно – зовсім не відчувала, що забилась. А наче ж падала на лід…
«Дідусю!» – почула зовсім поряд голос маленької дівчинки, і тільки потім зрозуміла, що сидить прямо на чоловікові, що невпевнено намагається піднятись на лікті.
Так, Наталя пам’ятає той момент досконало й досі: її очі, що зустрілись з добрими синіми очима; здивування, а потім чомусь – усмішка на обличчі сивого чоловіка в довгому чорному пальто. Ним виявився 65-річний Іван – мій Ваня, як лагідно називала його тепер – інженер за освітою, професор одного з київських університетів, що, як і вона, приїхав із онучкою покататись на ковзанах.
А потім закрутилось-завертілось: взаємні вибачення, гарячий чай з десертом разом із онуками в найближчому кафе, побачення, як уперше, букети улюблених Наталчиних хризантем, жарти та довгі розмови.
Аж одного вечора, обіймаючись і слухаючи з її Ванею одну з його вінілових платівок, Наталі згадалось, ніби це було вчора: тітка Люба, мамина оселя, ворожіння в передноворічну ніч… «А й справді, ти звалив мене з ніг…» – прошепотіла шоковано жінка, повертаючи голову та вдивляючись в добрі очі коханого.
«А ось і неправда! Це ж ти, Наталко, мене звалила! В прямому й переносному сенсі!» – засміявся чоловік, обіймаючи її.
«Ну, невелика різниця…» – подумалось щасливій жінці.
Ми ніколи не знаємо, що нам відведено долею, і коли її, цю долю, зустрінемо. Мабуть, саме тому так важливо ніколи не переставати вірити в дива й справжнє кохання, навіть якщо вам за 60, 70 та навіть 80 років. Адже вони трапляються: я бачила це на власні очі – там, на ковзанці, коли мій дідусь уперше зустрівся поглядом із бабусиними очима.
Світлана ПРОНІНА.
