Тетяна Цимбал: «Ми дуже довго йшли до самих себе»

Не хочу бути надто пафосною. Але скажу, що набагато краще думаю про наших людей, ніж до повномасштабного вторгнення. Це такі прояви (з якими й сама стикалася) — прояви душі, величі людської, чеснот людських, про які ми й не знали і не думали, що в нас так цього багато. А виявляється, насправді багато. Просто досі не було якихось умов, аби в багатьох це проявити.

Звісно, це — і гордість, це — й великий біль. Звісно, це й бажання десь докласти своїх зусиль; ми робимо це всі, адекватні українці, в кого яка є можливість. Це і волонтерство, і допомога один одному. Це і співчуття. Пам’ятаю, перші дні війни, коли виникало те єднання українців, братерство. Коли йдеш вулицею, а до тебе підходять незнайомі люди і щось приємне кажуть. Коли намагаєтеся підтримати один одного, чимось допомогти, поділитися корисною інформацією. (Попервах навіть треба було дізнаватися, де хліб у Києві можна купити, які аптеки працюють). Ми всі наче однією родиною ставали. Якось йду повз ларьок, де лаваші випікають, — вибігає звідти хлопець і просить: «Візьміть! Ось лаваші випік свіжі». А то озвалася до мене незнайома жінка: «Танічка, ви тут, у Києві?» — «Так». — «Я ж бачу, світло у ваших вікнах горить, то так і зрозуміла. А ми вже третій день у метро. Оце йду додому, дещо з речей узяти»… Бува, достатньо якоїсь фрази, і всі розуміють, про що ти. І відгукуються. У кожного в душі, у кожного в серці, у свідомості відгукується те, про що говориш.

Дуже-дуже хочу, щоб оцей дух єднання українців, розуміння своєї приналежності до чогось спільного, до того, чим можемо і повинні гордитися, — аби ми того ніколи не втратили.

Ця війна показала мені Україну, її людей такими, якими досі не бачила.

Знаєте, в Канаді мене дуже вразило ставлення людей до України, до українців. Була надзвичайно зворушена, побачивши, як багато кругом українських прапорців, — на автомобілях, на будинках. І то були не лише квартали, де традиційно мешкають українці, а скрізь, по всьому місту. Коли десь бачила когось із нашим прапорцем, просто тягнуло підійти. «Добрий день!» — кажу, а у відповідь: «Слава Україні!»

А як відгукнулися канадці, коли ми почали збирати все необхідне для наших військових. Мої знайомі, киянки Юлія Черепніна та Марина Мироненко очолюють міжнародний благодійний фонд «Генерація 4», його загальне керівництво здійснюється з Мюнхена. От вони надсилали нам замовлення, що надходили попервах від Тероборони та військових. Збирали все. Ще ж було холодно в березні, тому надсилали термобілизну, а також різний спеціальний одяг, берці, оптику… Коли відправляли посилки і на пошті дізнавалися, що ті величезні коробки — для ЗСУ, нам робили великі знижки.

Багато з тих, хто більш-менш якось адекватно мислить, поїхали з росії геть. Це люди, якими та країна мала би, зрештою, пишатися, а вона їх просто вижила. Як завжди виживала всіх порядних людей. Це ж така не перша, і не друга хвиля міграції. Вони не виходять на вулицю, а просто емігрують. На сьогодні я не бачу якихось передумов, що там може щось змінитися.

Згадую Вахтанга Кікабідзе. Коли в Грузії розпочалися події 2008 року, коли росія бомбила Кутаїсі, він якраз був на гастролях в Україні. Для мене це було так жахливо: як, війна, в Грузії?! Боже, така культура — пісні, театр, а кіно грузинське. Як це вони взяли зброю і стріляли там. Запитала про це в Кікабідзе, а він відповів, що теж тримає при собі зброю. «І ви могли б убити?!» — «Так!»… Згадую його пісню «Разочаровали», що адресувалася тим, хто вважався друзями Буби в росії. Його ж там усі любили. Є в тій пісні такі слова: «Вы меня не предали — разочаровали»… Коли є про що говорити, коли можна щось з’ясувати, коли є гідний опонент, можна говорити про зраду. А тут — просто розчарували.

Такі розчарування були і в мене…

Розумію, що нам усім буде дуже важко. Суспільство буде інше. Ми будемо іншими. Та дуже важливо найперше навчитися правильно ставитися до наших воїнів, до поранених. Їх треба розуміти і зробити для них усе необхідне. Вони таке пройшли, і те зробило їх значно старшими від своїх років. Про життя знають набагато більше від нас, адже бачили те, чого ми не побачимо. І знають усьому справжню ціну. Ми, ті, хто не пройшов фронт, хто не втрачав друзів, хто залишився таким, як його мама народила на світ — із руками й ногами, мусимо навчитися жити поряд із травмованими війною.

А їх багато. І це страшно… Та попри все, знаєте, чим вражають, коли зустрічаюся з такими бійцями? Своїм оптимізмом! Цікаві речі розповідали мені лікарі. Скажімо, воїнам, котрі пройшли Дебальцеве в 2014 році, потрібні були психологи, яких тоді й працювало багато. Ці ж раді, що живими залишилися. А протези — зроблять, онде які тепер виготовляють, біонічні, багатофункціональні, що відтворюють різні функції людських рук, ніг. Ось як змінилася психологія. Хлопці, які втратили кінцівки, абсолютно спокійно спілкуються з іншими, не ховаються. Як їм духу вистачає, сили моральної, позитиву — не надивуюсь. Тільки ще треба трішки нашої уваги та розуміння, потрібна й допомога наша таким сім’ям.

Ми повинні перемогти, бо, по-перше, ми — українці, по-друге, ми — на своїй землі й долаємо цю гідру, що прийшла нас убивати. Неодмінно повинні перемогти. Ми дуже довго йшли до самих себе, і зараз маємо унікальний шанс досягти того, чого прагнула українська нація впродовж століть.