Нам є ким пишатися, ким надихатися. Наші люди, наші Герої вже понад одинадцять років боронячи країну від російських загарбників, продовжують вражати. Своєю стійкістю. Своєю жертовністю. Своєю готовністю продовжувати боротьбу за Україну. Своєю здатністю повноцінно жити, працювати, творити навіть тоді, коли страшна війна, здавалося б, відбирає можливості для того. А вони їх знаходять, створюють. Ось як і цей чоловік. Таких майстрів, котрі роблять унікальні музичні інструменти, в Україні — одиниці. Він ще й грав на своїй колісній лірі, співав традиційний репертуар. Та коли почалося повномасштабне вторгнення, вирішив долучитися до війська. В одному з боїв на Запорізькому напрямку восени 23-го отримав тяжкі поранення, втратив руку. А сьогодні — знову майструє, знову грає на своїй улюбленій колісній лірі, виступає у шпиталях, в школах, грає в Театрі ветеранів.
Тарас КОЗУБ, ветеран російсько-української війни, колишній військовослужбовець 25-го окремого штурмового батальйону 47-ї бригади «Магура» Збройних Сил України, майстер із виготовлення музичних інструментів, лірник, нині на порадницькій гостині.
ПРО СВІЙ ВИБІР ТА ПІДГОТОВКУ ДО СЛУЖБИ
Це — мій свідомий вибір. Я не є якимось активним суспільним діячем. Жив своєю творчістю, кущовою такою, знаєте, майстерською. Якимсь таким колом своїм закритим. І щодо цього кола я знав: люди будуть відстоювати свою гідність, свою свободу. Мені хотілося бути максимально корисним. Тут, у тилу, не бачив можливості, де себе можна було б задіяти аж так, аби моя участь була значущою. Навіть фінансово. Був би, скажімо, фермером, міг би підтримувати волонтерський рух. А так, що… Звісно, чим міг, увесь той час, поки не пішов на фронт, допомагав.
Зброю в руках тримати вмів. Народився я в 1972 році, і ще застав часи, коли в школі була початкова військова підготовка. Мені це подобалося, в мене це виходило. Навіть у тому ж ДФТГ (Добровольче формування територіальної громади. — Авт.), коли ми проводили перші навчання, стрільби, то з-посеред усієї компанії молодих і старих я був найкращим стрільцем. (Усміхається). Можливо, це навіть щось таке й професійне наклалося. Я ж бо посидливий, спокійний. Та й, зрештою, у кожного в крові, мабуть, зберігається оте відчуття воїнства. Я не єсть якийсь войовничий чолов’яга, та коли приходить час, чоловіки стають воїнами. Не знаю, може, в якомусь далекому коліні роду свого тримав шаблю чи ще яку зброю в руках. Звісно, це в кожного по-різному.
Ну, й те, що був у досить адекватній формі, теж багато важило, аби йти до війська. Я готував себе до фронту, навіть покинув курити, спортом почав займатися, удосконалював навички володіння зброєю. Був переконаний, що можу це витримати й психологічно. Знаєте, як показав досвід, насправді на фронті психіка важить навіть більше, ніж фізична форма, сила твоя, здібності якісь. Якщо психіка нестійка і ти психологічно не витримуєш, то фізика твоя може й проти тебе спрацювати. Тобто фізична форма сама по собі нічого не варта без стійкої психіки. Як виявилося, я досить стійкий в цьому плані. Напевне, щось таки передається поколіннями — від батьків, дідів. Свою службу досить-таки природно сприйняв. Ну, десь навіть і хлопців підтримував тим самим. Якось склалося, що нібито моя загальна функція у бойовому підрозділі була й така, щоб там не втрачалися людські якості.
Був ще один момент, який підштовхнув мене до рішення мобілізуватися. До повномасштабки часто спілкувався із хлопцями, котрі пройшли АТО, тоді й на фронт їздив із волонтерами, бував там і з лірою, як музикант. Не з усім, що бійці говорили, був згоден, деякі моменти мене дуже зачіпали, мав внутрішні заперечення. Але коли ти сам не воював, не пройшов те, що вони, то не можеш щось заперечити, не маєш морального права. І від того мав дискомфорт деякий.
ПРО ЖИТТЯ ПІСЛЯ ВІЙНИ
Ті, хто приходить із війни, звісно, змінюються, й не тільки фізично, а й психологічно, ментально. Це вже ніколи тебе не покине. Хто втрачав своїх близьких, хто бачив, як люди вбивають людей, знають про те. Так, десь воно потроху буде притухати, стишуватися. Але… щось десь побачиш, почуєш, хтось посміється не так і не над тим — і це все в тобі знову й знову піднімається. Ні, війна ніколи вже тебе не залишить. І той, хто воював, і той, хто не воював, — це будуть люди, котрі ніколи не зрозуміють один одного.
ПРО ПОРАНЕННЯ
Це трапилося під час бою, коли ми з побратимами штурмували ворожий окоп, було якесь дивне відчуття, незрозуміле. Після потрапляння російського дрона-камікадзе мав тяжку контузію, численні уламкові поранення, кульове поранення та колапс лівої легені, а ліва рука була перебита. Й здавалося, що то сам Господь урятував мене тоді від смерті. Десь знайшлися сили на те, аби пересуватися своїми ногами, коли ми вже відходили. Допомогти на той час мені нікому було. Адже евак ніс дуже тяжких поранених, а я ще міг сам рухатися. Намагався утримати в полі зору групу евака, аби не відстати від них, не загубитися. Тому йшов не зупиняючись, незважаючи на біль. Слава Богу, що жодного разу не втратив свідомості. Так і дійшов до місця евакуації. Це загалом якесь ніби диво було. На фронті, знаєте, їх багато різних трапляється…
Ще до усвідомлення про втрату руки, ще й до лікарні, мені якось було байдуже, що далі буде. Розумів, що вже йду в якийсь новий для себе світ, де буде все по-іншому, а за те, як у ньому житиму, не хвилювався. Було таке відчуття внутрішнє (це я вже зараз зрозумів), що коли Господь мене витягнув із того пекла, то, значить, він щось придумає. (Усміхається). Я навіть не згадував про те, що майстрував, грав, і що з тим далі буде — мене це вже не хвилювало.
… Оскільки біонічний протез мені не підходив, як і титановий імплант у кістку, що пропонували за програмою остеопротезування, то вирішив сам виготовити спеціальний ортез. Бо ж мені дуже хотілося грати на лірі. А коли хочеться, то ніхто і ніщо вже не зупинить. Як кажуть, охота — гірше неволі. Просто інтуїтивно відчував, як це можна все зробити. Адже коли майструєш, тим паче музичні інструменти, то розумієш, як що працює, весь час щось вигадуєш, удосконалюєш. Самі нейрони вже налаштовані на те. Плече ж моє, слава Богу, рухається, от і придумалось…
ПРО РОДИНУ ТА МАЙСТРУВАННЯ
Мій батько займався різьбою по дереву, і я з ним із дитинства працював. Ложки, наприклад, вирізали зимовими довгими вечорами. Батько ніколи без роботи не сидів. Він і картини малював, копії робив, але потім уже не було можливості цим займатися. Треба було синів ростити.
Маю двох старших братів, обидва ще з АТО до війська пішли, і після повномасштабки воювали. Середній і зараз на фронті. Батько підтримував нас, допомагав, коли ми замолоду захотіли гітару зробити. А сам цимбали починав майструвати. Розповідав, що наш прадід ще тим займався. Пам’ятаю, у діда висіли в хаті цимбали.
Знаєте, виготовлення музичних інструментів — дуже трудомісткий, складний процес. І тим себе складно прогодувати. Дуже кропітка, вишукана робота то. А запиту, як такого, в нашому суспільству на це ще немає великого. Я про те, що це від діда-прадіда трошки було покинуто, перервано. Згадую нашого знаного майстра музичних інструментів із Прикарпаття Михайла Тафійчука, котрий виготовляє сопілки, скрипки, ліри, дуди, цимбали, трембіти, а ще прекрасно грає на них. Розповідав, що в їхній багатодітній сім’ї змалку музичними інструментами тільки він займався, а більше ні в кого не було тяги. От пан Михайло і каже, що музичними інструментами може займатися тільки людина, в котрої є душевна тяга. Так і є. Я займався би цим, незалежно, чи приносило б те мені якийсь зиск, чи ні. А вже коли вийшов на хороший рівень, то й на хліб можна заробити, і майстерність шліфувати. Бачте, співпало так, що мені і звук, і виконання, і майстрування приносило задоволення, то на цьому й зачепився. А так, може, якимось різьбярем став би, чи теслею.
ПРО ВІДКРИТТЯ МАЙСТЕРНІ
Таж хотілося б. Бо й уміння є, і досвід маю. Розумію рівень своїх знань, своїх можливостей, свого досвіду, їх цінність. На жаль, мені зараз складно щось показувати, але є деякі мої колишні учні, котрі могли б допомогти в тому. Раніше працював у Стрітівському педагогічному коледжі кобзарського мистецтва. На жаль, поки воював, його закрили, а мою ставку не передали в обласну раду. Тобто коли повернувся з фронту — і не звільнений був із посади, і роботи не мав. Потім ледве там розібралися, якось мене звільнили, почали шукати роботу. Чотири місяці вся Київська обласна рада шукала-шукала й окрім як роботу сантехніка третього розряду в Академії мистецтв імені Павла Чубинського, цьому своєму комунальному закладі вищої освіти, мені нічого не змогли запропонувати. Це я вам про те ставлення, яке в нас буває. А то ж Академія мистецтв! І я розказував про те, що можу, що вмію робити, що готовий цим жити, і про те, що хотів би дітей навчати. Для мене ж це задоволення з ними працювати.
Я їм себе пропоную, а вони — майстерні немає, можливості немає. Навіть казав, що якби просто дали якесь приміщення, то сам знайшов би людей, котрі допомогли б мені майстерню цю відкрити й наповнити всім необхідним.
…Дасть Бог, у себе вдома, в Стайках і відкрию майстерню. Може, дочекаюся виплат за поранення і зможу на ті кошти зробити собі майстерню.
ПРО ЧОРНОГО ЛЕБЕДЯ І ПЕРЕМОГУ
Сподівання на чорного лебедя нас не врятує. Якщо самі не згуртуємося, не змобілізуємося. А ми до сих пір воюємо за рідну мову у своїй незалежній державі, на одинадцятому році російсько-української війни про це ще говоримо, коли нас за неї убивають росіяни. То вони й надалі убиватимуть, приходитимуть сюди, аби «спасать, асвабаджать» своїх російськомовних. Ніякий чорний лебідь нас тут не порятує. Тільки від самого путіна нічого не залежить. Зараз він, потім буде хтось інший. Ця ж ненависть, бажання знищити українців століттями в росії культивується. Сподіватися нам треба на самих себе і постійно, кожного дня боротися. Жити достойно — це вже буде боротьба за майбутнє своєї держави. А не бути лохом, який на всіх собак вішає, і всі в нього винні, і кругом така несправедливість, тому він на все, даруйте, «клав». Тобто коли виправдовуються тим, що така лажа довкола, то чого це я буду напружуватися.
… Сумнівів у тому, що переможемо, немає жодних. Просто шлях до Перемоги може ще бути дуже довгим, можливо, й не за нашого життя це станеться. Але суть у тому, що за нами — правда. Хлопці, котрі пішли воювати, готові померти за кожного українця. А скільки вже їх загинуло, скільки людей вже віддали своє життя за кожного з нас. І це не високі слова. Це — правда життя, правда нашої боротьби. Така проста доля синів, доньок своєї сім’ї, свого народу.
Повну версію порадницької гостини
З ТАРАСОМ КОЗУБОМ
можна прочитати в свіжому номері газети «Порадниця»
від 4 вересня 2025 року.
Автор та керівник проєкту Тетяна ВЛАСЮК,
головний редактор газети «Порадниця».
