ВІД ІСТОРІЇ ПОМСТИ — ДО ЄВАНГЕЛІЯ І ТРИЗУБА
Королеве — смт Виноградського р-ну на Закарпатті, розташоване на лівобережжі Тиси, сусідить із найдавнішою стоянкою первісних людей епохи палеоліту та неоліту в Центральній і Східній Європі (близько 1 млн років до н.е.!), на території якої, на жаль, зараз — діючий кар’єр, що не сприяє збереженню пам’ятки, наголошують краєзнавці. Вона розташована на вершині 100-метрової тераси лівого берега Тиси, який зі сходу межує з гірським масивом вулканічного походження Соргейдь. Саме від цієї стоянки ведеться відлік початкового заселення цієї частини Європейського континенту.
У різні часи село називалося: Фелсас, Кірайгазо, Кралово-над-Тісов, Королево, а від 1995-го — Королеве. Така назва селища (угорською — Дім Короля) походить від мисливського королівського будинку, куди на полювання приїжджав угорський король Стефан V Арпад. Перша письмова згадка про це поселення — лист Папи Орбана IV до угорського короля (1264). В одній із грамот, датованій 1272 роком, Карой Роберт дозволив полювати на ведмедів, кабанів, оленів у тамтешніх лісах виключно угорській знаті, але простий люд не мав такого права. Сам же замок, за свідченнями угорських істориків, зводив (Кун) Ласло IV, а своїми обрисами ця споруда нагадувала пшеничний сніп. Згодом власник цих земель змінився, а мешканці взяли активну участь у повстанні Дожі Дєрдя (1514) і ще через півтора століття — у визвольній війні угорського народу. Славиться селище й тим, що саме тут було написано найстарішу книгу Закарпаття — Королівське Євангеліє (1401) — от і зв’язок зі Святим Духом…
Цікаво, що «за Австрії» село мало свій герб: на срібному тлі з правого боку була зображена церква червоного кольору, а з лівого — так само червона вежа із золотим дахом на зеленій скелі. Тоді як між ними внизу зобразили золоту рибу, а вгорі — срібного голуба з чорними очима і дзьобом, що відповідає тогочасній традиційній символіці Святого Духа. На цей давній герб посилається, зокрема, й історик Володимир Панченко, аналізуючи зображення Святого Духа на українських гербах, тож і ми вирішили сьогодні про нього розповісти, хоч і невідомо, чи наразі зазнав герб якихось змін, а чи залишається у тій самій версії.
А от на гербі старовинного Радомишля, затвердженому 1796 р., за визначенням історика Володимира Панченка, голуби відтворюють літописну легенду про помсту древлянам княгині Ольги, на землях яких у XII ст. було засновано нинішній Радомишль. У нижній частині цього герба на блакитному тлі зображено трьох голубів, що несуть у своїх дзьобах вогники. Хоч історія міста починається не з часів цих літописних подій, бо люди тут оселилися близько 30 тис. років тому, свідченням чому — пізньопалеолітичне поселення поблизу міста під назвою Радомишльська стоянка та знайдене неподалік поховання мідної доби (IV тис. до н.е.), а на самій території міста — ранньослов’янське поселення VI–VII ст. і залишки давньоруського городища Мичеська (Микгорода) (кінець IX — поч. X ст.). Старовинна назва походила від річки Мика (від загальнослов’янського дієслова «микати», тобто «робити швидкі й різкі рухи»). Через Мичеськ, уперше письмово згаданий в Іпатіївському та Троїцькому літописах, у ті часи пролягав шлях із Києва на Волинь та в Польщу. Нова назва міста — Радомисль, або Радомисл — уперше письмово згадується 1569 р., коли після чергової татарської навали його перенесли на стрімкий лівий берег річки Тетерів. За народною етимологією, «радісна мисль» про переселення і дала нову назву поселенню — Радомисль. На думку істориків, таку назву, радше за все, могли принести переселенці з Волині або Червоної Русі, де дотепер є містечка з такою назвою. За іншою версією, вона походить від імені людини. Помітну роль у розбудові містечка відіграв архімандрит Києво-Печерського монастиря Єлисей Плетенецький, який 1606-го збудував тут папірню для потреб лаврської друкарні. Саме з його іменем пов’язують початок книгодрукування в Києві, тоді як папірня стала першим на теренах сучасної України підприємством з виготовлення паперу. Через століття по тому, 1729-го, у володіння Радомислем вступив номінат і адміністратор Київської греко-католицької митрополії єпископ Анастасій Шептицький, який невдовзі став митрополитом Київським, Галицьким і всієї Руси. А з 1746-го Радомисль відоме вже як резиденцієя греко-католицьких митрополитів. Іще через пів століття, 1796-го, було затверджено міський герб, із імперським двоглавим орлом і давнім волинським гербом — чотирикінцевим хрестом — у верхній частині (ознака належності міста до Волинського намісництва) та трьома срібними голубами на синьому тлі у стрімкому леті з палаючими смолоскипами — на нижній. Таким чином на гербі Радомисля з невідомих причин було відображено давню сторінку історії Іскоростеня (Коростеня) про легендарну помсту київської княгині Ольги древлянам. Іще через 250 років, 1995-го, коли Радомисль от уже пів століття носив ім’я Радомишль, було затверджено новий герб. У верхній половині щита замість імперського символа — зелене поле на золотому тлі над лазуровою рікою, на якому височіє срібна башта із золотим тризубом, а на нижній лазуровій частині — три легендарні срiбні голуби, що летять, тримаючи у дзьобах зелені (кажуть, лаврові) галузки. Однак використання Тризуба, як малого державного герба, на міських гербах суперечить законодавству. Тож із 2021-го на гербі залишилися лише трійко голубів зі знову вогняними смолоскипами у дзьобах. І найцікавіше — вигляд цих птахів дуже нагадує Тризуб.
Підготувала Ольга ВОЛИНСЬКА.
