У райськім саду, в ангельському хорі звучить тепер незрівнянний голос народного артиста України, улюбленого мільйонами співака та композитора Степана ГІГИ. Сорок днів минуло 20 січня відтоді, як зупинилося його серце внаслідок тяжкої хвороби й знайшов він вічний спочинок на Личаківському кладовищі у Львові.
Ця втрата болить дуже багатьом. Не лишень його рідним, близьким, друзям. Болить і нам, його численним шанувальникам. Тим, хто вже давно знав і любив творчість Степана Гіги. І тим, хто відносно недавно познайомився з нею, став її поціновувачем у часі величезної популярності, що прийшлася на останні роки життя артиста.
За відведений Богом на цій землі вік устиг зробити він багато — для людей, для української культури, для України. Яку любив, яку цінував і якій ніколи та ні в чому не зрадив.
«Наш тато був людиною великого серця. Він умів щиро любити, підтримувати, вірити, працювати з відданістю, ділитися теплом і залишатися справжнім у кожній миті свого життя. Він жив так, щоб залишити слід — у серцях людей, у піснях, у добрих справах, у словах, які й надалі звучатимуть для нас усіх, — написали в соцмережах його діти в дні прощання. — Сьогодні нам особливо боляче усвідомлювати втрату, але водночас ми відчуваємо велику вдячність і гордість за те, що є дітьми ВЕЛИКОЇ людини. Світла памʼять про нього назавжди залишиться з нами…
Ми прощаємося, але не прощаємося з памʼяттю. Вона житиме в наших серцях, у спогадах і в тому світлі, яке він залишив після себе.
І сьогодні, прощаючись, ми хочемо пообіцяти: справа його життя житиме далі. Ми зробимо все можливе, щоб зберегти й продовжити те, що він створив, щоб його шлях, його голос і його цінності не згасли, а й надалі обʼєднували людей».
Усі відгуки, спогади, що з’явилися і з’являються після відходу Степана Гіги в засвіти, сповнені найперше вдячності та захоплення його талантом, його піснями. Мають що згадати ті, з ким поруч ішов по життю, з ким творив. Напередодні сороковин запросила до слова саме таких людей, котрі не просто дружили з ним, писали разом пісні, а й стали творцями справжніх шлягерів.
«ВІН ЖИВ НА СЦЕНІ»
Василь КУЗАН, поет, прозаїк, літературознавець, журналіст.
Про всенародне визнання
Про нього треба говорити. Багато говорити. Він жив на сцені. Він повністю віддав себе своїй улюбленій роботі. Він артист, співак від Бога. Людина, котра своєю працею, своєю наполегливістю, своїм таким напористим характером, своїм талантом здобула всенародне визнання. І я в одному з дописів порівнював його популярність із популярністю Володимира Івасюка. Це настільки широка популярність, що важко знайти того, хто б не знав чи не чув його пісень. Він звучав скрізь, диски з його піснями розходилися мільйонними тиражами. Степан Гіга — єдиний в Україні володар чотирьох Золотих дисків. Більше немає такого в Україні. Його «Яворина» на слова Степана Галябарди має понад 40 мільйонів переглядів на Ютубі. Жоден із українських артистів не має такої кількості переглядів. І — жодна пісня.
Тому я й порівняв його популярність із популярністю Володимира Івасюка, і, думаю, не помилився.
Про перший концерт
Степан Гіга в юності був неформалом. Комсомол із його вимогами, школа зі своїми воєнізованими правилами та й взагалі весь совєцький уклад життя не задовольняв молодого хлопця. Він мав свій власний погляд на все, свою позицію, і керувався завжди батьківською наукою та Богом даним йому талантом. Не любив комуністів і ніколи не співав чужою мовою — тільки українською. Носив штани «кльош», довге волосся та сорочки «на випуск», що в ті часи не просто не віталося — засуджувалося.
Учень Білківської школи дуже швидко оволодів музичними інструментами і продемонстрував чудовий голос, настільки чистий і дзвінкий, що сільські музики почали запрошувати учня сьомого класу співати з ними на весіллях. Степанові це дуже подобалося, і вже на початок вісімдесятих років він мав свій колектив «Зелені Карпати». Разом із хлопцями — учасниками колективу Степан грав і співав не тільки по весіллях, але і брав участь у районних оглядах та сільських празниках. А ще почав пробувати себе і як композитор. Саме тому його дуже швидко помітили.
У ті часи всім життям керувала партія, що строго підпорядковувалася москві. В уяві окупантів і місцевих вождів усі артисти мали бути зразком для молоді: не пити, не курити, бути одягнутими в однофасонні костюми Ужгородської швейної фабрики та виконувати на сцені пісні про леніна та партію, що веде завжди і тільки вперед. Такі пісні мали звучати і на весіллях, і на танцях. Усе інше розглядалося як «тлєтворноє вліяніє» загниваючого імперіалізму. А для того, щоб забезпечити всю цю дурню, в районах були створені комісії, які щороку проводили атестацію всіх самодіяльних колективів, а згодом і дискотек. Якщо колектив не проходив атестацію, то він не мав права ніде виступати, а контроль за цим був тотальним.
Треба сказати, що жоден ВІА не дотримувався партійних приписів, та проходити атестацію якось умудрявся. На весіллях про завжди молодого ілліча не співали.
Комуністи би, може, і пустили молодого співака Степана Гігу на районну сцену з не дуже соціалістичними піснями, але для цього його потрібно було хоча б постригти «під канатку», вдягнути в костюм та повісити на шию краватку. А той не піддавався ніяк. Від слова взагалі. Але хитрі комуністи завжди мали під рукою вірного помічника — комсомол.
Першим секретарем Іршавського райкому комсомолу був тоді Василь Устич — надзвичайно освічений інтелектуал, інтелігент, патріот рідного краю, що виріс у вчительській родині, оточений книгами та музикою. Далекоглядний і мудрий молодий керівник орієнтувався більше на потреби земляків, а не на постанови ЦК. Він помітив у Степанові перспективного співака і запропонував йому, разом із колективом, організувати в райцентрі платний концерт. А музикант, знаючи вимоги до зовнішнього вигляду артистів, не поспішав погоджуватися і стригтися категорично відмовився.
Я не знаю, яким чином, якими словами й аргументами Василь Іванович переконував високе начальство (комуністи сиділи на другому поверсі, а комсомольці — на першому), але таки переконав, взявши відповідальність за все на себе. То був 1985 рік.
Концерт відбувся у старому будинку культури в Іршаві. Зал був переповненим. Усі комсомольці аплодували неформалам і потроху змінювали свої погляди на життя і комунізм загалом.
На той час Степан Гіга ще не мав своїх шлягерів, хоча кілька пісень вже було. Разом із «Зеленими Карпатами» вони переспівували репертуари інших артистів — вибирали те, що їм подобалося, а публіка від того шаленіла. Бо пісні були кращі з кращих, а виконавець своєю майстерністю та голосом перевершував усіх тодішніх зірок.
Перший успіх надихнув молодого співака на створення власного репертуару. Творчі пошуки звели його із багатьма поетами та спонукали творити власну музику. Вже у квітні 1987 року Степан Гіга написав першу пісню на мої слова. То була «Пісня про українців».
Про сорокарічну дружбу
Понад 45 років Степан Гіга провів на сцені і близько 40 років нашій із ним близькій дружбі. Ми створили 10 пісень. Товаришували. Гостювали один в одного. Маємо багато спільних фото. Бачилися часто на концертах. Особливо, коли ми жили в Трускавці, а Степан раз на місяць, а, бувало, й два, давав там концерти. Він запрошував мене на сцену — як автора пісень «Золото Карпат», «Троянди для тебе», «Сон» (але то інший «Сон», Степан мав у своєму репертуарі дві пісні з такою назвою). «Рапсодію» нашу співав теж досить часто. Для мене це було великою приємністю. Коли ти разом із відомим, популярним артистом співаєш на сцені, а люди гарно сприймають, аплодують.
Із його боку це такий жест ушановувати співавтора. Й, вочевидь, йому теж було від того приємно.
Про «Золото Карпат»
Був текст. Лежав він у мене, певне, років зо два, якщо не більше. І я знав, що це — саме пісня. Але якось не уявляв собі, хто ж музику до неї напише, хто заспіває. Певне, цей текст мав відлежатися, дочекатися свого часу.
І от коли Івану Поповичу мало виповнитися 50 років (це 26 років тому, 22 квітня), за кілька днів до ювілею телефонує мені Степан і каже: «Василю, ото в нашого друга день народження. Ми з тобою можемо йому таке подарувати, що більше ніхто не подарує — давай подаруємо пісню». Звісно, я погодився. Кажу, є в мене кілька текстів. І перший, який потрапив одразу під руку, був текст «Золото Карпат». Віддав його Степанові, він буквально за добу написав музику. Мені вона дуже сподобалася. 21 квітня вже робилася фонограма, а 22-го на концерті в драмтеатрі в Ужгороді Іван Попович співав цю пісню, бо напередодні ми йому вже й подарували її. Співав із листочка, адже ще не знав слів, але пісня так сподобалася йому, що виконував і на початку, і наприкінці свого творчого вечора.
Із першого разу люди гарно сприйняли «Золото Карпат», дуже вдячно. Наступного дня був концерт в Іршаві — так само Іван співав і на початку, і в кінці. Багато хто знімав на відео, було й Закарпатське телебачення. І ця пісня так легко пішла в люди, як то кажуть. Іван Попович дуже полюбив її, і коли мав виступати в якомусь збірному концерті і треба було виконувати тільки одну пісню, то це була «Золото Карпат». Він часто розповідав, як їздив із гастрольним туром до Японії — і там японці йому підспівували. Нам усім від того приємно — і виконавцю, й авторам. А років за десять від створення пісні Степан включив «Золото Карпат» і до свого репертуару.
Про відчуття пісні
Окрім тих пісень, що звучали в нього на концертах, Степан створив ще сотні інших, які випробовував на публіці. У нього було таке-от відчуття пісні. Хоча любив, напевне, кожну ним створену, бо ж то — як твоя дитина, вона тобі мила, вона тобі люба. Та коли співав на концерті і бачив, що якось пісня не пішла, не злетіла, відкладав її убік. Бо вона має відразу хапатися публікою, сприйматися і знаходити відгук у серцях тисяч людей на концерті (а він же, як ми знаємо, стадіони величезні збирав). Зрештою, може ж пісня просто бути не на часі, а «вистрелити» десь за кілька років. І це теж треба враховувати. В Степана є дуже багато пісень напрацьованих, але не включених в оті Золоті диски.
Про феномен популярності та «неформат»
Так, я теж кажу, що це — феномен. З одного боку. З іншого, дуже сприяла цій популярності війна, хоч би як парадоксально це звучить і хоч би як гірко про це говорити.
Українці зрозуміли, що є ось така, гібридна війна і ведеться вона не тільки на полі бою, а й на інформаційному, мистецькому полі. Всюди. А наш інформаційний простір, включно до 24 лютого 2022 року, був під окупацією. І це — страшно.
Наші пісні були неформатом. Та що там говорити — до свого останнього дня життя Степан Гіга був неформатом на українському телебаченні. Його не запрошували. Він не мав жодного концерту на «Суспільному» чи на «1+1» — на будь-якому телеканалі, що дивиться вся Україна. Жодного разу! Бо, виявляється, людина з дипломом консерваторії, з абсолютним слухом, з оперним голосом широкого діапазону, з глибинним знанням пісенної традиції, зі званням народного артиста, з величезним досвідом і десятками створених популярних пісень не є авторитетом для власників каналів та організаторів усіляких шоу.
Я постійно воюю з подібним, і як журналіст виступаю, тож володію ситуацією, знаю, наскільки непросто українським митцям. І це страшна ситуація і настільки треба було мужність проявляти — мужність крайню, аж до героїзму, щоби продовжувати співати українську пісню. Бачити, що тебе не пускають, бачити оцю всю обстановку, і все одно працювати й працювати на цій ниві, бити й бити в десятку… А тут сталася війна… і пісні українських артистів, Степанова пісня поступово витісняють оту низькопробну російську попсу. Хоча, на превеликий жаль, молодь у соцмережах ще дуже багато російського контенту переглядає.
Про петицію та переосмислення
Невдовзі після відходу Степана Гіги з’явилося дві петиції про присвоєння йому звання Героя України. Одну подав я, а другу — хтось мені невідомий, за день-два до того, про що й не знав. Але мою, хоч як дивно, теж опублікували. Та все ж ми всі поширюємо ту, першу, за номером №257302, і вона назбирала вже більше половини необхідних підписів. Йдеться саме про різновид нагороди — «Орден Держави», який присвоюють за визначний внесок у розвиток культури, збереження національної ідентичності та багаторічну працю на благо України.
Коли ще й звання присвоять — то взагалі буде переосмислення ролі української пісні, переосмислення й на державному рівні. Бо ми розглядаємо Степана як носія, популяризатора саме української пісні, на українській естраді. Дуже би хотілося, аби це сталося. Навіть незалежно від того, присвоять звання чи ні — головне, щоб розглянули це питання і насправді зробили якісь висновки. Що от люди люблять, люди хочуть чути українську пісню, люди живуть із цими піснями.
То чому ж така ситуація у нас із телебаченням?! Адже держава виконує регуляторну функцію у своєму інформаційному просторі, незалежно від того, кому ті канали, яким олігархам належать. Держава має диктувати свої умови. Особливо зараз — коли така війна, коли гібридна війна. Зізнаюсь, це для мене дуже важливим і гірким є питанням.
Бо свої пісні носив так само, і на Українське радіо. Не тільки ж Степан писав музику на мої тексти. Багато інших маю пісень. І мені так само казали, що це — неформат.
А народ уже переосмислив усе. І багато хто відкрив очі на ситуацію. Особливо після того, коли ми всі оприлюднюємо подібну важливу інформацію, ось і з вами про це говоримо. Бо ж досі люди, котрі слухали, ходили на концерти, не вникали в проблеми. Вони думали, що ситуація добра, ситуація сприятлива, Степан співає — і все чудово.
А ті, які не чули й не цікавилися досі, взагалі прозріли: як це — такий популярний артист, такі гарні пісні, і ми про нього не чули і про нього ніхто не говорив?!
Про творчу спадщину
Степан як справжній, люблячий батько виховував своїх дітей. На сцені поруч із ним виросли і донька Квітослава, і син Степан, і внук Даніель. Тому з його творчою спадщиною не буде проблем. Вони співатимуть. Можливо, не всі пісні, але співатимуть.
Про репертуар артиста і справжню пісню
Знаєте, на що ще сподіваюся? Що дуже багато хто з артистів, особливо молодих, переглянуть свої репертуари. Бо, гірко мені про це говорити, але чимало наших молодих, талановитих таке вже співають і в люди випускають… Стільки ляпів, казусів, неграмотності — так і просяться на пародію. Неприпустимо, аби таке звучало в нашому ефірі чи будь-де.
Артист стає знаменитим тільки завдяки своєму репертуару. А голос і все інше — то вже другий фактор. Якщо не має репертуару, якщо переспівує чуже, ну, може бути популярним на якомусь місцевому рівні. Але на загальнонаціональний рівень піднятися артист може зі своїм власним репертуаром.
Ще й така ситуація. Хваляться деякі відомі артисти, що, мовляв, чужого не співають, усе своє — і тексти, і музика. Ну, не може бути універсальною людина настільки, щоби талановито і слова, і музику писати, та ще й співати. Звісно, є геніальні особистості, котрим це по силі, але в переважній більшості — ні. То чому б не звернутися, якщо людина, скажімо, пише музику, як Степан це робив, до поетів професійних?!
Оце все, про що говоримо, треба переосмислювати. Переосмислювати, що по радіо крутити чи по телебаченню показувати. Артистам свій репертуар переоцінити. Бо це теж дуже важливо. І виграє від того наша нація, наш народ. Такий співочий народ не може співати будь-що. Мусить бути все якісне. Так, різнопланове, різножанрове, але — якісне.
«ЙОГО ТАЛАНТ ЧЕСНИЙ, СПРАВЖНІЙ»
Степан Галябарда, український поет-пісняр, заслужений діяч мистецтв України.
Про дружбу і творчість
Багато знаю Степана по життю — як він жив, що робив. У чомусь сумнівався, в чомусь зі мною радився. Але то були наші внутрішні товариські розмови. А назовні фактично ми були такими просто спокійними друзями, авторами однієї дуже популярної пісні. І хоча в нас лише три пісні, четверта так і залишилася незакінченою, та головна наша пісня стала, як тепер кажуть, уже народною…
Для мене він був просто другом, з котрим хоч і зрідка спілкувалися, та я завжди знав, що коли в мене якась потреба, якийсь концерт, Степан усе зробить для того, навіть у збиток собі, аби бути разом зі мною. Тому що дуже мене поважав. Як і я його.
Ось той мій творчий вечір у лютому минулого року в Жовтневому палаці. Коли почав з’ясовувати, хто з виконавців моїх пісень зможе взяти в ньому участь, зателефонував, звісно, і Степанові. Відповідає: «У мене два концерти». І тут же при мені каже своєму концертному директору відмінити їх, вивільнити 26 число. Мовляв, на творчому вечорі Степана Петровича обов’язково має бути.
Про складові суперпопулярності
Тут, як на мене, є дві речі: високий професіоналізм і талант Степана як композитора та співака, тобто унікальний талант, талант чесний і талант справжній. Тому що в нас, як на мене, 90 відсотків виконавців є просто створені за допомогою сучасної техніки, за допомогою якоїсь реклами, грошей.
Степан створив себе сам, на рівному місці. Це одне. Тобто він був чесний, йому повірили. І друге: він абсолютно, до кісток, до корінців волосся був українцем. І вся його музика — то музика української душі, українських генів, яка будується на народних традиціях, на народному мелосі. І тому молодь українська, нарешті позбавлена оцієї примітивної російської попси, раптом зрозуміла, що ось же воно, своє… Гени відгукнулися на його музику. Тобто вона їх витягнула з тих молодих людей і змусила битися разом в одному такті, в одному ритмі з його українською душею. Отож саме молодь особливо так його підтримувала. Бо там була молодіжна музика, молодіжний стиль, сучасні ритми. І найголовніше, як на мене, що Степан зумів витягнути ті гени з наших молодих людей, котрі вже не знали російщини, радянщини, адже народилися після проголошення Незалежності. Наше молоде покоління було вже готове до українського. Тому що визріло все своє, рідне.
Та й ми, люди старшого покоління, також ставали ще більшими українцями.
Будемо сподіватися, що ім’я Степанове ніколи не забудеться. Промовляючи своє прощальне слово на похованні у Львові, я сказав, що ми проводжаємо не просто чергового співака — ми проводжаємо апостола української душі, і що Степан Гіга чи не четвертий із того покоління суперпопулярних українських виконавців: Назарій Яремчук, Володимир Івасюк та Ігор Білозір. Масштабу такого народної любові. Такої українськості. Тому й кажу, що він підтягнув у молоді і в нас усіх ту українськість. Яка в нас дрімала, яку давили, яку топтала московщина.
Про «Яворину»
Той вірш «У райськім саду» я написав у день похорону Назарія Яремчука. Траурну церемонію в Чернівцях дивився по телевізору, адже напередодні зламав ногу і був у гіпсі. Коли побачив величезне людське море, тоді й народилися ті рядки. Писав просто з душі, на високому регістрі болю від цієї втрати.
Кілька років вірш пролежав. Перевидавав його у чотирьох своїх книжках. Чому довго не ставав піснею? Комусь я не хотів пропонувати, хтось на той час ще не досяг такого, знаєте, високого розуміння, хтось не міг осягнути душею ті слова. Адже щоб композитор створив пісню, в нього, так само, як і в поета, має бути душа. А не просто вміння підбирати закладені в інструментах звуки і підлаштовувати під них слова. У 1999 році я показав свій вірш Степанові. Він просто зблід, поки читав його. А за кілька днів зателефонував і наспівав приспів. Степан мені казав: «Я писав пісню так, аби не зіпсувати внутрішнього емоційного стану твоїх слів». Звісно, він багато чого зробив своєю музикою, своїм виконанням.
Важко сказати, чому одна пісня стає популярною, а інша — ні. Але якщо створена щиро, у ній є справжні почуття, та ще коли працюють над нею професіонали, тоді й має такий ефект і вплив на людей. Напевне, ще й мав бути час та місце для появи тієї пісні.
***
Маємо бути втішені й горді тим, що для нас на цьому світі творив, співав такий артист. І — вчитися. Вчитися бачити й цінувати своє, справжнє. Вчасно.
Підготувала Тетяна ВЛАСЮК,
головний редактор газети «Порадниця».
