«Коли випала їй доля народитися, геній Музики опустився на її білу колиску, біля якої призначили зустріч добрі чарівниці, навперебій пропонуючи немовляті найдорогоцінніші й найкрасивіші дарунки. В її дитячій душі розквітли Чесноти, її прикрасили своєю чарівністю Грації, а Музи обрали своєю виразницею», – так писав італієць Карлотта Вентурі про незрівнянну Соломію Крушельницьку, українську оперну співачку, котра, сягнувши вершин світової слави, залишилася вірною, люблячою донькою рідної землі. 23 вересня виповнилося 148 років відтоді, як вона прийшла у це світ.
ІЗ ВОДИ ЦІЛЮЩОЇ Й ПІСЕНЬ
Коли завітаєте до Тернополя, спробуйте з набережної сягнути поглядом за неозорий став, що є перлиною цього міста. Там, де широко розливається Серет, даючи початок ставу, неозброєним оком побачите людські оселі. Це село Біла, де зростала Соломія Крушельницька. Тут її батько, сільський парох і хоровий диригент отець Амвросій, отримав нову парафію, переселившись із родиною з попереднього місця служби – с. Білявинці, нині Бучацького району. На той час серед 5 дітлахів панотця була й шестирічна Соломійка.
Й отець Амвросій, і Теодора-Марія походили зі священничих родин, тож народжену 23 вересня 1872 р. онучку охрестив дідусь по батькові, давши ім’я своєї матері – Соломії. Вдома ж її ласкаво звали Люнею. В ранньому віці, переповідали рідні напівлегенду, дівчинка захворіла на холеру, й батькові порадили рятувати її цілющою водою з гірського джерела, – і вона справді одужала, знову защебетала.
Усе дитинство малечі було огорнуте співом. Отець Амвросій, ставши дітям за вчителя, навчав їх і нот, а часом і сам брав до рук скрипку. Біля хати гули бджоли і, здавалося, навіть квітник співав…
ЗА ПОКЛИКОМ ГОЛОСУ
Змалку вона любила слухати спів сільських дівчат, підхоплювала пісню. А ще вподобала «вдавати» когось, наче перевтілюючись. «Вдавачка!» – казали сестри.
Як підросли, влаштовували домашні концерти. Юнкою Соломія бувала на сільських вечорницях і на весіллях, співала в міському хорі «Руської бесіди». На заняття в музичній школі поспішала до міста повз Тернопільський став, зазвичай пішки долаючи 3 км в один бік. У 19 років вона вже – студентка консерваторії, яку закінчує зі срібною медаллю. Успішний дебют – та що далі? Екзаменаційна комісія в характеристиці до диплому зазначає: випускниця має всі дані, щоб стати окрасою навіть першорядної сцени світу.
«Хочу зарвати світла науки», – казала з юності. Співачка-італійка, почувши її спів, порадила їхати вчитися до Мілана. Лише коштів Крушельницьких стає ненадовго. Та, певно, Бог допомагає доньці пароха: трапилася англійка, яка своїм коштом сплачує за навчання Соломії, – чи ж не диво?!
ВЕРШИНА ОПЕРНОЇ СЛАВИ
Минає час, і Соломія одну за одною підкорює світові сцени, стає примадонною італійської опери… Уперше українську співачку світ поціновує так високо. «Єдина в світі Джоконда», «ідеальна Брунгільда», «незабутня Аїда», «найпрекрасніша Саломея», «вражаюча Валькірія», «виняткова Лорелея», «найчарівніша Чіо-Чіо-Сан» – кажуть про неї. І коли вона йде, здається, все її тіло співає. Рим і Венеція, Мілан і Париж, Каїр і Нью-Йорк, Санкт-Петербург і Варшава рукоплещуть Крушельницькій, а вона лине думками до рідного краю. «Тужно мені, що я сьогодні не між вами, та годі! Величайте здорові нашого Генія! Наша дума, наша пісня не вмре, не загине!» – звіряється в листах до друзів, не можучи приїхати на вшанування українських світочів. Микола Лисенко передає три присвячені їй романси – й вона дякує листом «коханому Батькові». Попри світову славу, вона залишається такою ж скромною, самокритичною, сповненою простоти і внутрішньої шляхетності, що відзначають усі, хто має щастя спілкуватися з Крушельницькою. Її власного часу стає лиш на сценічне життя, але… через українських друзів фінансово підтримує Радикальну партію, дофінансовує видання львівського часопису «Громадський голос»… І щиро радіє, що має в Україні друзів, бо ж часто не знаходить, «до кого рідного слова промовити» – та хто знає про це?
Адже світ потребує її голосу, а не душевних одкровень. «Волію, щоб ми не говорили про мене», – каже кореспонденту, який докладе чимало зусиль, аби взяти в неї інтерв’ю, давши йому під впливом почутого промовисту назву – «Скромність примадонни». За Соломію говорить її голос. І композитори, що входять в її мистецьке оточення, багато хто з яких є приятелями чи друзями співачки, вважають за честь, коли виконує їхні твори. Адже враження від її голосу такі ж дивовижні, як при слуханні музики Моцарта чи спогляданні картин Леонардо, зазначають у тогочасній світовій пресі. «В драматичних творах вона вражала силою звука, в ліричних – голубила наші серця, ніжно сповивала, а її трелі грали всіма барвами, як коштовні перлини», – згадував сучасник співачки, український письменник Михайло Яцків.
Безпрецедентний випадок: її талант дає друге народження опері «Мадам Баттерфляй» уславленого Джакомо Пуччіні, хоч перша прем’єра зазнала нищівної поразки…
СЕРЦЕ – НЕ КАМІНЬ
На особисте життя не має часу. Тепер не може і не хоче думати про подружжя, не хоче «бути нікому завадою», та й сама завади не потребує, пише товаришу. І додає: їй треба спокою до праці й поступу, і то такого спокою, аби «могла цілу душу віддати артистизмові». Тож коли в неї закохується молодий семінарист Зенон Гудковський, який просить у батьків її руки й отримує їх згоду, на скасуванні заручин наполягатиме сама Соломія – і отець Амвросій підтримає свою доньку, яку так хотів бачити щасливою…
Хоч серце її – не камінь. Згадаймо рядки Василя Стефаника: «Я з тобою ані разу за руку не взявся, Я тобою, як зорею, з землі любувався…» Кажуть, вони могли б стати парою, але тоді, вочевидь, – прощавай, сцено…
Тільки не може відкинути вона Богом даний талант, і Василь розумів це… І була зустріч із Йосипом Білинським, дивовижним придворним аптекарем намісника султана Оттоманської імперії в Єгипті, українцем, який усе життя таємно підтримував власними коштами українську ідею. Одного разу він постукав у готельні двері сестер Крушельницьких і просто з порогу освідчився Соломії: чув її спів у театрі, а зараз просить… стати його дружиною. Розгублена, відповіла: давно заручена з мистецтвом і заміж не збирається. Прикро вражений почутим, він попросив принаймні стати друзями на все життя. Того дня вечеряли разом, і Соломія сказала: все життя служитиме українському народові піснею. А він пообіцяв робити це своїми коштами. І слова дотримав: завдяки йому здобули освіту чимало обдарованих українців, опікувався й Лесею Українкою, коли та прибула на лікування до Єгипту. Оповідали, наприкінці 1920-х на могилу Йосипа з букетом ромашок приїздила старша дама, і що то могла бути лише Соломія…
ЧОЛОВІК ЇЇ ЖИТТЯ
Коли чергове виверження Везувію створило загрозу для її голосу, спонукавши терміново залишити Неаполь, вона розриває підписаний контракт. Відбувається судовий процес, який виграє Соломія. Тоді доля звела її з італійським адвокатом Чезаре Річчоні, який став її імпресаріо. У липні 1910 вони одружаться, і часописи ряснітимуть сердечними вітаннями з фотографіями подружжя. Соломії йде 38-й; на 4 роки старший за неї чоловік радіє кожному її успіху, а вілла Річчоні у Віареджо стає відомим артистичним салоном, притягальним для людей мистецтва. Разом вони проживуть до кінця його днів 28 щасливих років.
Одруження призведе до зміни статусу та пріоритетів співачки. Поступово вона скорочує кількість виступів, а після 1920 залишає оперну сцену. Та це ще не крапка в її творчості – лише новий етап, на якому Соломія Крушельницька проявить себе і як блискуча камерна співачка. І 1928 року під час турне Америкою перша українська оперна зірка, чий голос і тоді називатимуть «справжнім даром Божим», викличе фурор.
«Серед зими весна до нас прибула. І серед холоду і снігу в душах наших потепліло, стопився лід, зазеленіло, запахло квітами…» – так почувався кожен присутній на концертах тоді вже 55-річної Крушельницької…
НА СХИЛІ ЛІТ
Сонячного серпня 1939-го вона приїхала провідати рідних і відпочити в Карпатах. Із раптовим приходом Червоної армії львівську кам’яницю Крушельницької, придбану нею після смерті батька, де понад 35 років мешкала її родина, націоналізували, надавши одну з квартир. Навесні 1940-го сталася нова драма: послизнувшись на вулиці, жінка зламала шийку стегна. Після 2 операцій і тяжкої нерухомості вона заспівала з радості просто при лікареві, який зняв гіпс, хоч відтоді й мусила спиратися на палицю.
Із початком війни, коли їй ішов 69-й, сталося нове ущільнення: німці забрали більшість приміщень під штаб. Щоб вижити, вона даватиме молоді приватні уроки. 1944-го Крушельницьку призначать завідуючою кафедрою вокалу Львівської консерваторії – та за 2–3 роки розпочнеться «чистка кадрів». «Как педагог потеряла необходимый уровень… Как воспитатель – аполитична. Желателен перевод на пенсию», – таку ось характеристику дали «консерваторні» партійці тій, яку називали аристократкою духу…
Натомість повністю протилежний, добрий і шанобливий відгук про Соломію Амвросіївну 1947 р. написав тоді ще ректор консерваторії Василь Барвінський, незабаром заарештований і засланий до Мордовії. А от колишні студенти згадуватимуть: була людиною з золотим серцем. І коли бачила, що учень стомлений, спершу пригощала чаєм із тістечками, які готувала сама, та розповідала цікаві історії. Не залишила по собі жодних методичних праць, та в пам’яті вдячних учнів вона – «винятково душевний, чуйний вихователь», яка вміла розрадити, підбадьорити і часто казала дорослим студентам: «Добре, дитинко, добре».
У їх спогадах – і музичні вказівки великої співачки: про те, що музика – це святиня, до якої треба підходити з натхненням і піднесенням; і що впевненість у собі – основа успіху, а співати вмітиме той, хто вміє декламувати. «Ноти, – казала Крушельницька, – це мовчазні знаки на папері, які ще нічого не говорять про свою величезну художню силу. І треба дуже багато докласти зусиль, праці, часу, щоб твір ожив під пальцями піаніста, під смичком скрипаля або в голосі співака і по-справжньому схвилював слухача». Зазначала й потребу естетичного виховання учнів та виконання гімнастичних вправ для кращої роботи діафрагми та збереження стрункої постави.
Коли 1948 року воліла відвідати Італію, де залишилося все її майно, – радянська влада відмовила. Однією з умов продовження праці стало отримання радянського громадянства, яке дали після передачі італійського маєтку радянській владі (після війни туди приїхав адвокат з радянського посольства, заявивши, що «мадам Крушельницька хоче продати свою віллу»), а Крушельницька стала професором… за місяць до смерті.
Її останній концерт відбувся, коли співачці було вже 77. Дехто вважає, змусили до того заради отримання професорського звання, адже понад 20 років минуло, як вона полишила виступи. Та, якій аплодував світ, вийшла на львівську сцену, згорблена, спираючись на палицю – і залою полинув усе ще срібний її голос, сягаючи найглибших куточків слухацьких сердець. Завершила виступ українськими піснями та солоспівом про осінь життя: «Гей, лети, павутиння…» А зала здригалася в оваціях і ридала, і не було тому іншої назви, ніж чар виконання.
Попри онкозахворювання горла, занять зі студентами вдома не полишала до останнього, залишаючись працівником консерваторії, та 16 листопада 1952 р. пішла від нас у засвіти…
ПОЗА ЧАСОМ
Нечутно перебирає струни арфи на її могилі, що на головній алеї Личаківського цвинтаря, засмучений Орфей. І озивається звуками музики львівська стара кам’яниця по вулиці її імені, де на 2 поверсі зусиллями племінниці Одарки Бандрівської 1989 року було відкрито Музично-меморіальний музей Соломії Крушельницької. Кожна кімната – з унікальним інтер’єром, наче фрагмент зі сценічного або приватного життя Соломії Амвросіївни: є своя «Біла», «Артистична», «Театральна сцена», фрагмент родинної вілли Річчоні в Італії. А ще тут звучить її голос, і час не владний над ним.
У Білій Меморіальний музей-кімнату Софії Крушельницької в колишньому парафіяльному будинку, де минуло дитинство і юність співачки, відкрито у вересні 1963 року з ініціативи і допомоги композиторів Миколи Колесси і Анатолія Кос-Анатольського, професора Миколи Чайковського, мистецтвознавців Івана Деркача, Петра Медведика та Ігоря Ґерети. До меморіального комплексу увійшла й давня мурована церква Св.Миколая (1615), поблизу якої на могилі батьків Крушельницьких – біломармуровий пам’ятник, привезений співачкою з Італії. А ще, кажуть, у рідному селі Крушельницької новонароджених дівчаток часто називають Соломійками. І хтось із них неодмінно співатиме!..
Підготувала Ольга ГОЙДЕНКО.
