Він мав особливий талант творити кіно — й усе життя робив це не «завдяки», а «попри те, що». Кожні його зйомки нагадували написання картини художником. Найвідоміші режисери світу називали його своїм другом і генієм, та навіть світова слава була безсила перед системою, яка мстилася кожному, хто не співав їй осанну і був вільний духом.
Наприкінці життя він увійшов до 20 кращих режисерів світу, але звання народного артиста України йому дали посмертно, Шевченківську премію — іще через рік. «В Україні Параджанов пережив своє найвище художницьке вознесіння і свою Голгофу», — казав Павло Загребельний.
Яким він був за життя, згадуємо через 100 років від дня народження «простого радянського генія», котрий прийшов у цей світ у Тбілісі 9 січня 1924 року.
Старий квартал міста, пам’ятний симфонією звуків, кольорів, ароматів, завжди залишався дорогим його серцю. Батьківський фах антиквара в родині передавали з покоління в покоління. Оповідали, хлопчику доводилося ковтати рубіни й сапфіри, аби їх не знайшли під час обшуку. Правда чи ні, — та син антиквара на все життя зберіг любов до старих і загалом красивих речей, добре знався на них, але себе шукав у мистецькій творчості. Спершу навчався у Тбіліській консерваторії, а після переводу до москви паралельно вступив до ВДІКу. Кінематограф переміг; коли не стало Ігоря Савченка, в класі якого навчався, Сергій разом із друзями завершує фільм учителя «Тарас Шевченко». Тоді ж відкриває для себе українську культуру — і… закохується в Україну. Олександр Довженко, відчувши поетику в дипломній роботі Параджанова, радить йому йти працювати на Київську кіностудію (згодом — ім. О.Довженка).
Перші «соцреалістичні» стрічки Параджанова не привертають уваги, але його дев’ятим фільмом стає екранізація повісті Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків» до 100-річчя від дня народження письменника. Твір «відгукується» його таланту: в ньому — й етнографія, і любов, і трагедія, і Бог. До того ж творчість Коцюбинського дає достатньо простору для бурхливої режисерської фантазії.
Місцем зйомок обирає Криворівню, де написано повість, оселяється в простій верховинській хатині — і з головою занурюється в культуру гуцулів. Ходить на справжні весілля й похорони, всотує нюанси місцевого побуту, колоритних обрядів. Усе найяскравіше з гуцульського життя прагне відтворити у фільмі. У його команді — сценарист, письменник Іван Чендей, оператор Юрій Іллєнко, художник Георгій Якутович, композитор Мирослав Скорик. 1964-го Параджанов приступає до зйомок.
НАЙКРАЩИЙ В ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО КІНЕМАТОГРАФА
Завершальний період хрущовської відлиги поки ще сприяє мистецькій творчості. Чи не кожен епізод у «Тінях…» знімають по 50–70 дублів. Виконавцям головних ролей Аннички й Івана, акторам Ларисі Кадочниковій та Івану Миколайчуку, вдасться втілити параджанівське бачення кожної сцени, а самому режисерові — відтворити атмосферу, зміст і поетичність повісті, явити глядачеві через гуцульський колорит внутрішній світ персонажів, показати багатство і самобутність української культури. До того ж стрічка вийшла у прокат українською, без російського дублювання, зберігши неповторну гуцульську говірку, яку потім почув весь світ.
І хоча фільм аж ніяк не можна було назвати «соцреалістичним», за два дні до 100-річчя Коцюбинського його прийняли як є, а згодом — визнали найкращим в історії українського кінематографа. Але це сталося лише після світового визнання «Вогненних коней», як його назвали для закордонних показів. Польський журнал «Екран» із захватом констатував тоді: «Це один з найдивовижніших і найвитонченіших фільмів, які траплялося нам бачити протягом останніх років. Поетична повість на межі реальності й казки, дійсності й уяви, достовірності й фантазії… Уяві Параджанова, здається, немає меж…»
«Тіні…» отримали 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях (із них 24 — Гран-прі) у 21 країні. Параджанову надсилали вітання Фелліні, Антоніоні, Куросава, Анджей Вайда став перед ним на коліна, поцілувавши руку на знак удячності…
ПІД ЗАБОРОНОЮ
Таке визнання робило режисера бажаним гостем майбутніх кінофестивалів світу, але… система невдовзі не лишила йому на те жодного шансу. Фільм визнали «націоналістичним», дарма що колись був певен: мовляв, йому, вірменину за національністю, не зможуть «пришити» український буржуазний націоналізм! А змогли ж…
4 вересня 1965 року перед прем’єрним показом «Тіней…», який зібрав увесь цвіт української нації, дисидент Іван Дзюба звертається до присутніх, говорячи про масові арешти української інтелігенції (заарештовано було вже понад 20 осіб). Він засуджує політичні репресії й закликає приєднуватися до протесту. Промовця підтримали Василь Стус і В’ячеслав Чорновіл. За спогадами Марти Дзюби, антирадянським, антисистемним був тоді й виступ самого Параджанова, який сповідував свободу творчості як право кожної людини.
Нова компартійна постанова про «серйозні недоліки в організації виробництва кінофільмів на кіностудії ім. О.Довженка» поставила під заборону низку фільмів, у тому числі параджанівський «Київські фрески». Режисера звинувачують у «містично-суб’єктивному ставленні до подій війни». Намагаючись уникнути переслідувань, переїздить до Єревана, де знімає фільм «Колір граната». Але красивий, поетичний фільм, присвячений середньовічному вірменському поету Саят-Нові, який і зараз можна переглянути на Ютубі, отримує вердикт компартійної влади: «Таке кіно не потрібне радянському народові». А Параджанов на знак засудження політичних репресій підпишеться під «Листом-протестом 139-ти», який 1968 року українські активісти адресують брежнєву.
ЯСКРАВИЙ І НЕОБЕРЕЖНИЙ
Його життя постійно було на грані реальності й міфу: несподівані вчинки, ексцентрична поведінка і мільйони ідей з різного приводу. Коли жив у Києві, в першому будинку на тепер Берестейському проспекті, його дім завжди був повен гостей, талантів зі всієї України. Надзвичайно добрий, із широким колом інтересів і потужною енергетикою, він любив приймати в себе, обдаровувати, розповідаючи дивовижні історії про ці дарунки. І хоч половина зі сказаного могла бути вигадкою, та сам вірив у те. Міг раптово зірватися на комусь — і почати філософствувати. Якщо за день не прийняв у гостях кілька десятків друзів, журився: «Нікого немає». Коли ж відвідувачів було забагато, скаржився, що йому всі набридли. Часто провокував оточуючих, але залишався щирим, тож на нього було складно образитися. «Найстрашніше — проґавити прекрасне!» — у цих його словах — весь Параджанов.
До першого арешту він чи не щовечора відправляв очільнику «Держкіно» телеграми й листи приблизно такого змісту: «Помираю від голоду. Якщо не дасте дозволу знімати фільм, завтра мене вже не стане». Чиновники не знали, що з тим робити. А він не кривив душею, відчуваючи поза зйомками голод духовний. І був упевнений у своєму власному покликанні. «Мені здається, що режисером треба народитися. Взяти ініціативу… керувати… створити містерію і пластику, видумати її — і замучити людей довкола своїм артистизмом… лякати вночі маму, бабусю… переодягатися, перевтілюючись у різних героїв… виймати зі скринь пір’я, перетворюючись на півня чи жар-птаха — це все мене переслідує з дитинства, і мені здавалося: оце і є режисура».
І хоча не належав до послідовних дисидентів, жарти й вислови Параджанова привертали увагу «органів», а відносна свобода слова і творчості, і найперше — успіх «Тіней…» позбавили його обачності. «Дайте мені такий круглий сир, як голова хрущева, цього ідіота» — такого роду репліки викликали легку паніку на зйомках через ймовірну присутність «стукача». «Талановитий безумець» — позаочі казали про нього друзі. Але сир у формі голови таки знайшли!
Повернувшись із Тбілісі до Києва, і надалі критикував владу. Казав, його фільми розуміють в Африці й Аргентині, «а наші органи, дуже внутрішні, — зовсім не розуміють». І відчайдушно жартував на межі фолу… Приміром, журналістам данської газети якось із серйозним виглядом повідомив, що його прихильності домагались два десятки членів ЦК КПРС. «Сенсація» стала відомою на весь світ, включно з кремлем, і наслідки не забарилися.
У грудні 1973 року київська міліція дала хід анонімці, в якій містилися звинувачення Параджанова «у розбещенні» неповнолітніх і молодих людей. Попри те, що особу заявника так і не встановили (можливо, він носив міліцейські погони), але на заклик «покласти цьому край» зреагували. Для Сергія Параджанова провадження за 122 статтею кримінального кодексу урср було найганебнішим. Його друзів викликали, шукаючи «постраждалих». Зрештою десь знайшли «свідка», — той якраз виявився комуністом. Іще один після допиту наклав на себе руки, причиною чого теж оголосили Параджанова. Інкриміновані йому статті змінювали кілька разів (був навіть варіант із пограбуванням церков!) — і, зрештою, не утруднюючись доказами, визнали винним у гомосексуалізмі та розповсюдженні порнографії, засудивши до 5 років позбавлення волі в колонії суворого режиму — разом із вбивцями, грабіжниками, рецидивістами. Не маючи можливості захистити себе на суді, він лише повільно водив головою, відкидаючи звинувачення, аби близькі люди не вірили почутому, згадувала його дружина.
Знаючи про ставлення «зеків» до ув’язнених за цією статтею, вийти з колонії він не сподівався. Його просто знищать, казав Параджанову слідчий, перший допит якого той назвав «зустріччю зі смертю». «На жаль, я не Мауглі, аби в свої роки вивчати мову джунглів», — думав по прибутті на зону. І розумів, що сам спричинив ці події, бо його життя досі було «пиром під час чуми» — і тепер доведеться «платити кров’ю за те, що відчуваєш красу, за розчинення в друзях і пізнання дивовижних таїнств».
На зоні його вважали кримінальником-аферистом, братом «того самого» Параджанова, який «косить» під душевнохворого. А він тішився, що не потрапив до Дніпропетровська, де здорову людину в ті роки легко перетворювали на психічно неповноцінну. В цей час у Тбілісі померла його матір, яка почала приходити за сином у його снах. Кожен день він зустрічав, як останній. Але щодня творив по одному колажу — чи не єдине, що міг за тих умов, і з чого міг. Тож, окрім книжок для читання, просив надіслати листівки та репродукції картин — й компонував вирізки з усім, що потрапляло під руку в колонії. «Це Джоконда, яка плаче. Вона оплакує мене, якщо загину в ізоляції», — пояснював сенс однієї з робіт. Творив медальйони, пресуючи кришечки з фольги, що були на молочних пляшках. Тюремники надсилали його поробки на експертизу до Москви: може, нарешті збожеволів? Та есперти відповіли, що це твори генія. В ув’язненні виготовив із мішковини й особливу ляльку Лілі Брік, яка в свої 80+ чи не перша доклала чимало зусиль для визволення Параджанова. Зрештою міжнародна кампанія протесту за участі Федеріко Фелліні, Лукіно Вісконті, Роберто Росселліні, Мікеланджело Антоніоні, Франсуа Трюффо, Жана-Люка Годара, «Amnesty International» через брежнєва домоглася його дострокового визволення. Через 4 роки й 11 днів після арешту, за два дні до нового 1977-го він підсумував: «Я залишив свою енергію у в’язниці, де став художником. І привіз звідти свої вісімсот робіт». Й гірко жартував: роки за гратами забезпечили йому безсмертя…
НАЙРІДНІШІ
1955 року 31-річний Сергій одружився з 16-річною Світланою Щербатюк, донькою дипломатів. Через 3 роки народився син Сурен, та невдовзі пара офіційно розлучилася. Певно, молодій жінці важко було весь час жити напоказ, в оточенні численних постійних гостей чоловіка. Але друзі згадували: Світлана не відкинула Сергія під час ув’язнення, дарма що стала «невиїзною», він відчував її любов і підтримку. Надсилала йому на зону посилки з тим, про що просив, намагалася хоч якось полегшити його становище. Та й син залишився Параджановим, відмовившись змінити прізвище, долучився до кампанії з його звільнення і зустрічав у Києві. У своїх листах із зони кінорежисер був напрочуд щирим із ними обома, що також свідчить про рівень розуміння й довіри. Згодом Світлана багато зробила для вшанування пам’яті Параджанова, якого пережила на 31 рік. Два роки, як не стало й Сурена, котрому, 17-річному, Сергій писав із ув’язнення: «Дорогий сину! У моєму житті сталася катастрофа. І до цього ти не маєш жодного стосунку, тому ти повинен реагувати на все, як чоловік. Прошу тебе не вдаватися в подробиці, проявити характер і знати, що час розставить усе на свої місця…»
«Я ПЕРЕЖИВ ДИВОВИЖНЕ ЖИТТЯ»
Після звільнення жити в Києві та Єревані заборонили. Рідне тбіліське помешкання зустріло пусткою. Попри бажання творити, його не брали на роботу. Тоді його підтримали друзі з усього світу, а потреба в красі знайшла вихід у нових сценаріях і творах мистецтва.
Колажами він зацікавився ще студентом. Під час підготовки до зйомок вони допомагали візуалізувати майбутні кадри, тож називав їх «спресованими фільмами». А після заборони знімати вони стають провідними в творчості Параджанова. Паперові вирізки облич, статуй, різних предметів, смужки тканини, мереживо, порцеляна й бите скло, черепашки й мушлі, намистинки й пір’я — з усього цього, поєднуючи непоєднуване, він творив зображення, сповнені нових сенсів. Окремі предмети купував на барахолках, щось знаходив на звалищах. Кожен з його колажів, подібно до картин Сальвадора Далі, можна розглядати годинами. Не менш натхненно творив і капелюхи-натюрморти, кожен із яких теж являв собою своєрідний сценарій, а також портрети близьких, Сервантеса та Мікеланджело. Пишався, що Вірменія надала під його музей розкішний триповерховий будинок. Тепер тут, згідно із заповітом, зібрані сотні його колажів, малюнків, ляльок, капелюхів, листів до близьких. Періодично їх демонструють на закордонних виставках, і тоді ім’я Параджанова відкривають для себе ті, хто прийшов у світ значно пізніше за його «Тіні…»
Йому вдалося ще зняти «Легенду про Сурамську фортецю» (1984), «Арабески на тему Піросмані» (1986) й «Ашик-Керіб» (1988), присвячений пам’яті Андрія Тарковського. Із початком перебудови його вже випускали за кордон, де пропонували зняти фільм про Ніжинського, «Фауста», «Божественну комедію», «Маленького принца», а в срср — «Слово о полку Ігоревім». «Я памятник себе воздвиг нерукотворный, — усміхався Параджанов, — бо я — єдиний у світі режисер, який тричі був притягнутий до кримінальної відповідальності, тричі був звільнений і став виїзним, відвідую дивовижні капіталістичні країни і важко повертаюся в соціалізм». Розповідав, як слідчі хотіли перепросити в нього через неправдиві звинувачення, і підсумовував: «Я пережив дивовижне життя».
У ту пору найбільше хотів зняти «Сповідь» — спогади про дитинство, рідних, про його сни і власну трагедію. Йому так боліло, що в Тбілісі не зміг знайти дорогих могил, бо прадавнє кладовище закрили, аби перебудувати під парк культури та відпочинку. Встиг розпочати зйомки, але того-таки 1989-го в нього виявили рак легені. Невідзнятими залишилися близько 30 кіносценаріїв Параджанова. Колись він казав про три свої батьківщини — що народився в Грузії, працював в Україні, збирається померти у Вірменії — й устиг повернутися до Єревана, де за 3 дні, 20 липня 1990 року, пішов у засвіти. Його поховали в Пантеоні геніїв вірменського духу.
«Хай живе Україна!.. Не можна допустити, щоби настав час, коли не буде слова українською чи не буде пісні української, чи не буде сонця українського і не буде соняшника українського!» — ці слова Сергія Параджанова, сказані за два роки до смерті, — наче його заповіт нам із вами.
Ольга ГОЙДЕНКО.
