Її наївний живопис — так його називають професіонали — зробив цю просту українську жінку з міста Олешки на Херсонщині відомою на всю Україну. Творчість Поліни (Пелагеї) Райко, яку ставлять в один ряд із Марією Примаченко, Никифором Дворняком і Катериною Білокур, зараз у всіх на слуху. Трагічна звістка про долю мистецької спадщини художниці-самоуки болить кожному, хто бачив хоча б кілька її малюнків. І кожна новина про стан її стінопису — мов повідомлення про важко пораненого, якого всім миром прагнемо врятувати. Бо лише так — усім миром — є шанс відновити бодай частину з утраченого через російську агресію великого пласту українського світу. І з цих наших спільних зусиль постане відроджена, незнищенна Україна, наш спільний український Рай на рідній землі, часточка якого — мальований світ Поліни Райко.
Свої спогади вона завжди починала із Другої світової. З війни не повернувся Полін батько, на якого чекали п’ятеро дітлахів. Казала: «Із восьми год я почала і пилять, і косить». Робила що треба, а повертаючись додому, несла на дівочих плечах бодай трохи дровцят, аби запалити в печі. Було, й провалювалася у воду з такою ношею…
«Прожила життя, не дай Бог так! У бідності. Пропрацювала дуже важко. Вдома, в колхозі, у плавнях, у лісництві», — згадувала на схилі літ. А чи не найсвітлішим спогадом — іще довоєнним — на все життя залишилося, як викликала до дошки вчителька з малювання, давши завдання зобразити морське судно. А по тому — похвалила, поставивши «п’ятірочку» — вищий бал, який і через понад пів століття грів душу.
У 22 роки обранцем Поліни Солдатової став чоловік із гарним прізвищем — Райко. Апе подружнє життя не нагадувало рай: він пив. Найсвітлішою надією матері стала донька, та в 43 роки Олена загинула в ДТП. Син Сергій уже дорослим мав проблеми із законом. А повернувшись з колонії, наче виміщав на матері свою образу на життя, аж поки слідом за батьком помер.
Якраз коли він «сидів», Поліна зайнялася ремонтом. Свіжопофарбований паркан засяяв небесною синню, і їй раптом закортіло намалювати там білого голуба. Відкинула думку — вона ж не художниця! — аж тут сусіда, похваливши роботу, запропонував… намалювати двох сизокрилих! Окресливши на папері контури птаха, перенесла на паркан. Наче ожила біла пташка, і стрепенулася Полінина душа, немов власні крила випростала…
ТВОРИЛА, СПІВАЮЧИ
Ось так у 69 років прийшло до неї непереборне бажання — малювати! Дарма що не мала знань про композицію та фактуру, ніде не вчилася відтворювати довколішній світ і не мислила готовими полотнами. Натомість мала обшир вражень, натхнення й життєвого досвіду, без яких, сказав хтось великий, немає творчості. Й була готова витрачати кошти з малої пенсії на банки різнокольорової дешевої фарби із зеброю на етикетках, аби завжди були під рукою, коли закортить взяти пензля до рук. Працювала на городі — а душа просилася до фарб. Копала — а притомившись, поспішала до свого малювання. Змахнув крилом білий голуб — знову бралася за лопату, втомилася — і за пензля — от уже й другий голуб до пари, а там і квітка заграла пелюстками…
Щоранку ставала до вже звичної господарської праці, за якою минав день, наближаючи час її священнодійства. Під вечір уже звично замикалася в хаті, бувало, ставила на стіл ще й стілець — і вже з такої висоти виливала душу свою на стелю й стіни, пензлем звіряючись у думках серця. Часом і співала, малюючи…
Злітали попід стелю намальовані пташки, розпускалися квіти, внизу пропливали риби — й тихий спокій сходив на зранену душу. Маленький човник на стіні під червоним вітрилом сміливо вирушав у невідомість. Лише чорний ворон на комині вселяв тривогу, схопивши до дзьоба зранену білу пташку — такою бачилася жінці втрата донечки. Покійного ж чоловіка змалювала малим і кострубатим (спробуй-но вгадай — чи то людина, а чи якась сила нечиста), у великому човні серед різнокаліберних пляшок, із мізерним уловом і навіть музичним інструментом у руках. Знайшлося на стінах місце й для улюбленого песика, й для кота, й якихось дивовижних істот, водночас на котів і на пугачів схожих (але ж із ретельно вимальованими пір’їнками), змальованих свого часу з хатнього килимка із… леопардами. А вгорі наче цвірінькають її горобчики, злетівшись до центру стелі — а може, неба? Бо з ними й янголята-амури, схожі на пташенят із дитячими личками…
Простору для творчості не бракувало: за неповні шість років сім кімнат у будинку, літню кухню, хвіртки, ворота гаража, паркани густо всіяли квіти, пташки, риби та звіри — упізнавані й фантастичні. Малювала, як бачила. Часом змальовувала з листівок, обкладинок, етикеток. Так з’явилася й церква на пів стіни, маківкою під стелю, а там і Матір Божа з Немовлям. Зобразила навіть Воскресіння Христове — Ісуса в оточенні сонму ангелів. Християнські символи у Райко мирно сусідили із радянськими зірками, серпами-молотами та «капітаншею» — так назвала вона намальовану жінку-військову з піднятим високо над головою автоматом. Цей образ прийшов до Райко уві сні, як символ миру після пережитої в дитинстві війни. (Хіба ж могла тоді уявити мисткиня, що її «капітанша» в червні 2023 року теж стане реальною жертвою війни, розв’язаної вже нащадками «головних переможців» Другої світової?!).
Себе ж із трьома сестрами зобразила Поліна ще молодими на іншій стіні, з давньої світлини скопіювавши. Кожній сестричці, як і собі, вділила по букету — а потім домалювала крила…
ВИЗНАННЯ
Слухала своє серце, відчуваючи особливу, раніше не знану радість творчості, берегла її, як найдорожче, — і таїлася з нею від чужих непривітних думок і поглядів. Та хіба втаїшся перед сусідами? Багатьох із них дивував, а то й насторожував її потяг до малювання: їм би й на думку не спало таке… Не розуміли бабцю й рідні онуки. Мало хто міг збагнути і її сором за непутящого сина, здатного щось потягти навіть у сусідів. Боялася осуду ще й свого художнього дітища — і тому мало кого пускала на свій поріг. Та влітку 1998-го, довідавшись про незвичайну жінку, до неї приїхали зняти фільм. Ця 13-хвилинна документальна стрічка Лариси Петрушенко — «Дорога до Раю» — і зараз доступна до перегляду за посиланням: https://www.youtube.com/watch?v=YfA1T-26yKw
Дивовижне відчуття — чути і бачити, як бринить тиха радість у погляді й голосі привітної, усміхненої й активної не за роками старенької… Із цією радістю вона ділиться із глядачем з юності знаними піснями, косить очерет і працює пилкою, з усміхом же пояснюючи на камеру: «Уголь — дорого, пенсія мала, газу нема. Будуть дрова!» Ця тиха радість і любов до світу, в котрому виживала, як могла, сповнювали кожен малюнок Поліни Райко. «Дивлюсь, начебто я не сама. Гляну, гляну — хіба це я малюю?! Сама собі не вірю. І в душі так радостно! Та невже це я малювала?! Ну не віриться, що — я, понімаєте? Душа моя, як на небі літає. Радость така! Забуваю горе все».
…Райко ще встигне прийняти в своєму домі не одну групу екскурсантів, бачачи, як округлюються від захвату й подивування очі гостей, і читаючи шанобу в поглядах іменитих херсонських митців. Вражені професіонали пошепки перемовлятимуться: «Ар-брют?!» Згодом цей мистецтвознавчий термін на позначення творчості непрофесійних митців часто звучатиме, коли говоритимуть про Райко. І, не знайшовши пояснення феномену землячки-самоуки, просто приймуть її талант до свого фахового кола. А коли 75-річна Поліна Райко відійде в інший світ, не прокинувшись одного січневого ранку 2004 року, — в міру можливостей візьмуть під свою опіку її творчу спадщину в непримітному зовні будиночку в Олешках на вулиці Нижній, 74.
МАВ БИ НАЛЕЖАТИ ДЕРЖАВІ
Останній спочинок художниця знайде біля рідних, чиї місця поховання також устигла розмалювати. Та коли спробують через роки знайти її могилу, то виявиться: ніхто вже не знає, де вона… Єдиними спадкоємцями Поліни Райко стали двоє онуків від доньки, які соромилися «чудасій» своєї бабці. Тож одразу виставили на продаж непотрібну їм спадщину, аби швидше перервати останню родову нитку. І покупець швидко знайшовся, збираючись звести гараж на місці будинка, — та небайдужі встигли завадити таким планам. Компромісним варіантом став інший покупець. Канадієць Андрюс Неміскас придбав унікальну хатинку в подарунок нареченій-українці.
…Відтоді за будиночком наглядали, з плином часу змінюючи одна одну, місцеві жінки. Та, яка ставала хранителькою, так само привітно зустрічала гостей, відкриваючи їм не просто двері, але саму таємницю осиротілої розмальованої оселі — а бажаючих відкрити для себе феномен Поліни Райко з кожним роком усе більшало. Тоді й був заснований зусиллями небайдужих земляків, які особисто знали художницю, Херсонський обласний благодiйний фонд імені Поліни Райко, що став опікуватися неофіційним музеєм. Та будинок не належить державі, а тому ремонтувати його й порядкувати тут мають право лише власники, іншим — зась…
За 19 років без господині її стінописи надихнули багатьох митців. Тут не раз відбувалися фестивалі, проходили зйомки. Для виставки в столичному PinchukArtCentre малюнки Райко спеціально відтворили, роздрукувавши в натуральну величину. Іще 2013-го Національний центр народної культури «Музей Івана Гончара», завітавши з експедицією до будинку Поліни Райко, заявив про готовність взяти його під свою опіку. Тим часом зусиллями Фонду й шанувальників у рамках проєкту «Інвентар» оновили прибудинкову територію, аби гості здалеку мали де сісти перепочити, помити руки тощо. Наступним став проєкт « Колодязь», втіленню якого завадила повномасштабна війна. Що ж до глобальних питань, то засновник Фонду, херсонський художник В’ячеслав Машницький, на жаль, зниклий безвісти під час окупації, вбачав єдину перспективу збереження рукотворних скарбів Поліни Райко — викуп будинку державою з подальшою реставрацією і відкриттям повноцінного офіційного музею. Але спроба домовитися із власниками тоді не мала успіху…
СТІНОПИС МАЄ ЖИТИ!
Повномасштабне російське вторгнення принесло на Херсонщину велику біду. Попри невелику відстань від давно звільненого обласного центру, станом на час верстки цього номера газети, Олешки на лівому березі Дніпра залишаються під окупацією, під час якої до будинку Райко лише завдяки самовідданості хранительок хатинки не заселилися російські загарбники. І хоч будиночок іще з осені 2021 року підпадає під дію Закону України «Про охорону культурної спадщини» як пам’ятка монументального мистецтва місцевого значення, та що таке українські закони для російських окупантів…
— До повномасштабного вторгнення ми, представники Благодійного фонду ім. Поліни Райко і його друзі, шукали фахівців, які професійно оцінювали стан фресок, реальність їх реставрацій і консервацію, намагалися докласти зусиль, аби, як мінімум, уповільнити руйнування фресок. Консультувалися щодо цього з будівельниками, реставраторами, художниками. Щосили підтримували Берегинь будиночка й відгукувалися на базові потреби. Після 24 лютого все стало набагато складніше, бо питання збереження культурної спадщини відійшло на другий план, першочерговим стало збереження власного життя Берегинь, — каже представник Фонду, херсонський художник Семен Храмцов.
Нова біда чорним шулікою накинулася на вулицю Нижню 7 червня. Брудні води зі сховища підірваної ворогом Каховської ГЕС поглинули й хатинку з безцінними фресками. Збудована з саману, обкладеного силікатною цеглою, вона мала невеликі шанси вціліти, казали знавці. Та коли зійшла вода, а з олешківських вулиць забрали тіла загиблих, відчайдухи пробралися до будинку Райко, аби все задокументувати. Хатка стоїть — ось лише стан живопису всередині найбільше передають слова «жах» і «траур»…
Більшість внутрішніх стін обвалилися. Вціліло лише 30–40 відсотків фресок, і це включно зі стелями. Чимало зображень, що були в нижній частині стін, безслідно зникли, від решти залишилися рвані шматки, сумно підсумовує Семен Храмцов. Хранительки вже повернулися й готові «сушити дім», але кожен крок тут має бути узгоджений із фахівцями. Поки зарано казати, чи вистоїть сам будинок. А щодо стінопису, через окупацію нема як залучити до безпосереднього його порятунку найкращих фахівців України. Хоч дехто з реставраторів уже дає олешківцям оперативні поради онлайн, як-от закликаючи не ходити по замуленій частині будинку. Там могли вціліти фрагменти живопису, і якщо він був олійний — «надія є». У гіршому ж випадку фрески, або спершу й саму хатинку, доведеться відбудовувати, відновлювати, відроджувати за наявними фото-, відео- та цифровими матеріалами, які, на щастя, надійно збережені.
Отож є надія, що після звільнення Олешок там знову постане музей Поліни Райко. Її неповторний мальований рай має бути збережений для України, для всього світу! Та це потребуватиме титанічних зусиль — і фахових, і фінансових. Матеріально допомогти в цьому зможе кожен із нас: про всі потреби та збори Фонд інформує на своєму сайті https://polinaraiko.com/raiko
Уже зараз до збору коштів, оголошеного Фондом на першочергові заходи з порятунку будинку Поліни Райко та термінові потреби мешканців Олешок, можна долучитися за посиланням: https://send.monobank.ua/jar/4NZ4eB8jK8
Допомагаймо разом!
Ольга ГОЙДЕНКО.
