Петро Андрійчук: “Пісня українська очищає, освітлює, зміцнює дух”

Ось що зокрема дуже непокоїть у нашому воєнному лихолітті тут, у тилу. Так, часто лунають сирени повітряної тривоги, так, надовго вимикають світло. Все це завдає багато незручностей. Однак дехто, бува, вже й забуває, хто те спричиняє, хто пішов на нас віроломною війною. Такі-от внутрішні полярні перепади спонукають до глибинного осмислення причин із чітким і неспростовним визначенням винуватців перемін у ставленні до підступних варварів, які постійно і нав’язливо лізли до нас межи очі з їхніми «общностямі» та «старшими братами». Але ж ми всі, як один, повинні розуміти: є конкретний підлий ворог, є країна убивць і загарбників, яка хоче нас усіх знищити. І стрілки, акценти ніяк не можна переводити на когось іншого.

Так важливо усвідомлювати самоочевидну істину, за неї триматися, бути одностайними, згуртованими. Бо навіть припустити не можна, як за божевільними мареннями кремлівського маніяка не стане України… На нас покладено найвищу, найважливішу відповідальність — місію непробивного щита на кордонах безпечної Європи. Ще десяток років тому жириновський пащекував про «Європейський союз від Лісабона до владивостока»… Ми достеменно знаємо наше всеукраїнське, всезагальне завдання — видворити, вигнати геть із рідної землі всіх окупантів!

Усе те, увесь неосяжний позитив, закладено в наших генах. Знову згадаю росію, де ми часто колись виступали. Співаємо наші пісні — бачу, в людей очі загоряються. Запитую: «Ви з України?» Віднікуються. Та коли починаю допитуватися, згадують, що бабуся, виявляється, «хохлячкою» була. Спрацьовує, дається взнаки родовід. І наш видатний фольклорист, академік, колега з університету Анатолій Іванович Іваницький наполягав, що історію потрібно вивчати не з підручників, бо вони, почасти чи й переважно, пристосовані, «причесані», а — з народної творчості. Ось є «Козацька молитва» і такі слова в ній: «Та Катерина, вражая мати, розбила Січ, зруйнувала». Почула моя мама, що так співаємо, та й каже: «Правильно співати: «Катерина — сучая мати…» Бо така версія жила в народі, він сам дав оцінку отим усім «вєлікім». Тому це не викорінити, воно в нас у крові пульсує, аж нуртує. І має величезну потужність. Багато чого заборонялося, а ми шукали, воно з рук у руки, з голосу в голос передавалося і в народі трималося.

Мою маму ще в січні 1946 року «розсекретили», засудили, кайданки начепили. І от якось запитав її: «Мамо, хіба ви не бачили, що то вже безнадійно — ота потуга ваша? Для чого ви тоді ще продовжували борню проти совєтів, коли вже й гітлерівський нацизм перемогли?» На те мама відповіла: «Але ж справа наша справедлива!» І коли в 91-му на Хрещатику був парад, і багато хто йшов у мазепинках, і лунали вигуки «Слава Україні!», вона нестримно плакала-ридала й казала: «А ти мене питав, для чого ми до 46-го те робили…» Так, справедлива місія не згине, хоч би скільки років минуло. Тому оця сила наша внутрішня, непереборна, незнищенна сьогодні постає рушійною.

Ми повернулися до репетицій у червні 22-го. Важко було. На душі тяжко. Звук не йшов, тільки за кільки місяців полинув. Ото — зібралися, розцілувалися, живі, слава Богу. Багато хто ще за кордоном лишався. Нові люди прийшли…

Була тільки одна людина, котра сказала, що співи наші — не на часі. А я ж і до сьогоднішнього дня бачу, якими колеги приходять на репетицію — і в «Дарничанці», і в «Княжій вольниці» — і в якому піднесеному стані йдуть із неї. У колективах моїх багато матерів, батьків, дружин тих, хто на передовій. Дозволяю їм бути на репетиціях із телефонами на беззвучному режимі: раптом рідний, від якого давно звістки не було, озветься. На репетиціях ми позбуваємося тягаря душевного, думок тривожних, аж страшних, поринаємо в пісню — і вона очищає, освітлює. А кожний концерт — знаменна подія. Кажу, що то історичні концерти, бо відбуваються під час війни. Творчість дає багато для зміцнення духу. Це найперше потрібно нам самим. Це потрібно людям у залі, котрі після нашого концерту виходять звідти оновленими, випростаними.

Слово «шароварщина», як на мене, є породженням примітивного зубоскальства українофобів. От є хохол, є москаль. Але є й шароварщина. Питання: а чому ж тоді, скажімо, немає «кокошнічества»? Знаю одне: мистецтво не ділиться на шароварне і нешароварне. Воно ділиться на якісне, взірцеве та неякісне, спрощене. Як, зокрема, й музика: для мене існує якісна або неякісна. А я ж чую і в інших народів примітив.

Якщо вже зачепили це питання. От я працюю з аматорськими колективами, хоча мав багато пропозицій очолювати провідні професійні. Маю багато плюсів на користь аматорства. Сьогодні скорочуються штати професійних колективів, їх гастрольні маршрути дуже обмежені. А ми здобуваємо максимум із аматорства. Можемо, наприклад, розширювати кількісний склад. Маємо певні переваги, хоча й обділені пріоритетами професійних колективів. Зрештою: хіба можуть бути професійними чи аматорськими темпоритм, динаміка, тембр, інтонація, драматургія, форма і решта тонкощів пісенної творчості? Є якість, вона визначальна! Коли їдете в авто — ви ж не допитуєтеся, яка категорія у водія, вам важливо, як він кермує, чи дотримується правил дорожнього руху, чи властива йому солідарність з іншими водіями тощо. І ми теж у своєму аматорському мистецтві дотримуємося всіх правил та людських чеснот.

Тому слово «шароварщина» не люблю. І скажу більше: я жорсткий противник української халтури. Буваю часто на семінарах, конкурсах, майстер-класах, і скрізь наголошую, що мій ворог — українська халтура. А треба робити так, аби українське було тільки якісним, найвищої проби.

У чистому вигляді в радянські часи він був заборонений. Ну, хіба що хор-ланка яка. А зараз — істинний, фольклористична наука піднялася дуже високо, як і практика. Навіть через сучасну популярну музику, яка нерідко використовує елементи фольклору, він завойовує світ. Такий собі синтез фольклору та модерну. І правильно сказав пан Станкович, що тільки з цього, істинного, автентичного, відроджуватиметься Україна.

Він дуже динамічний. Шукає зараз нових шляхів. Бо оці засоби, на яких трималася музика, зокрема гармонія, темп, мелодизм, багато тих кореневих речей, фундаментальних, сьогодні переглядаються сучасними виконавцями. Зараз ми на зламі: є одне, є друге. Музика має розвиватися, рухатися вперед, але жодною мірою не заперечувати усе краще, що було до того. Мене непокоять спекуляції на українській темі. Ось, наприклад, колектив, дуже слабенький, але з патріотичною назвою, пісню про Бандеру співає. Запитують у мене: «Ну, як?» А я ж не можу обманути, тому й кажу відверто, що ніяк, потрібно багато працювати над піснею. «Зате ж вона — про Бандеру!» — дивуються. — «Але ж це ще не художній твір». — «То ви не українець?! Ви проти Бандери?! То ви — москаль!» Такі-от спекулятивні речі трапляються нерідко.

Тему беруть — і любіть мене, бо співаю ж «гей, гей» і вигукую «Слава Україні!» Воно відпаде. Нині, можливо, й пройде, але ж історія своє слово скаже. Історія залишить для себе тільки високохудожні зразки. Так завше було. Тому щось сьогодні є, воно на часі, воно переглянеться, щось ми забули, щось відродимо. Коли тепер із нашого простору випав пласт російської музики, ми почали відшукувати і знаходити прекрасні українські твори. Раніше до них руки не доходили. Щось із цього треба виконувати в первісному вигляді, щось трансформувати, адаптувати, оновлювати, ремікси робити.

Ми неодмінно повинні перемогти. Бо в нас іншого шляху немає. Бо ми є діти великого народу. Бо на нас сьогодні покладено історичну місію. Якщо не переможемо, нас не буде. Не буде території. Народу. Держави. Нації. Ось яке питання сьогодні вирішується. Маємо все це зберегти. І ми відповідальні — перед Ярославом Мудрим, Іваном Мазепою, перед Тарасом Шевченком, Іваном Франком, Лесею Українкою… Відповідальні перед нашими дітьми, онуками. Відповідальні перед нашими захисниками — полеглими і живими. І перед високою духовністю, культурою, що в спадок отримали. Якщо не буде України — не буде українських пісень, не буде мистецьких колективів, професійних і аматорських. Такі, як Хор Верьовки й інші народні хорові колективи, неможливі на чужих теренах. Вони можуть і мають існувати тільки на просторах Незалежної України. Самоусвідомленої, вільної, духовної, квітучої.