Її від початку вважали своєю українські феміністки, а шанувальники творів зачитувалися прозою Ольги Кобилянської, величаючи авторку «гірською горлицею» та «пишною трояндою з українського літературного саду», а за назвою одного з творів — «буковинською царівною». Сама ж Ольга не мала ані краплини пихи, над усе прагнучи саморозвиватися, творити себе саму.
ФІЛОСОФСЬКІ ТРАКТАТИ І… ХАТНЯ РОБОТА
Шляхетний рід її батька, дрібного урядовця-галичанина, походив із Наддніпрянщини; матір мала польсько-німецьке коріння. В інтелігентній родині Кобилянських дітей було семеро. Ольга народилася четвертою і з юності мусила допомагати слабкій здоров’ям матері опікуватися братами, а потім на неї ліг і родинний побут. Мала за плечима лише 4 класи народної школи; в її родині вважали це цілком достатнім для дівчини, хоча синів продовжували навчати. Ольга ж прагне знати більше; на її столі — філософські трактати, книги з філософії, соціології, тож хатня робота, яка вкрай обмежує час для самоосвіти, не приносить їй задоволення. Ще підлітком пише перші вірші й оповідання німецькою: тоді це була офіційна мова навчання на Буковині. Та, дякуючи батькові, із приватними вчителями вивчає українську.
У 19 перед Ольгою відкриваються нові обрії. Після переїзду родини до Чернівців вона входить до товариства найпрогресивніших буковинських жінок того часу; деякі з них стають прототипами нових новел.
ЛЕСИНА ПОДРУГА, ТОВАРИШКА КОБРИНСЬКОЇ
Напрочуд довірливі, сказати б, сестринські стосунки складаються в неї і з Лесею Українкою, яка уважно слідкує за Ольжиною творчістю. Подруги навіть гостюють одна в одної, а в листах — звіряються про найособистіше.
Творити українською Ольга запрагне, потоваришувавши з письменницею Наталією Кобринською та першою українкою-лікарем в Австро-Угорщині Софією Окуневською. Отож вирішує: писатиме саме українською, бо, може, тоді й німець зрозуміє, що то для українця — земля? Окрім теми сільського життя на Буковині, їй болить ідея рівності чоловіка й жінки, і героїні деяких її творів, як-от «Царівна», «Людина», «Меланхолійний вальс», — такі само інтелігентки, що прагнуть відбутися як особистість, реалізувати себе. А ще, вочевидь, творчість стає другим — після щоденника — Ольжиним способом вихлюпнути назовні те, що переповнює душу напрочуд емоційної жінки.
«Між моїми ровесницями і знайомими… не було жодної, котрій я б могла відкрити свою душу з її тайнами. Їх ідеал був мужчина і заміжжя… Мені хотілося широкого образовання, і науки, і ширшої арени діяльності».
НЕ РАЗ ЗАКОХУВАЛАСЯ
Та «не працею єдиною» було схвильоване її серце, і роками боліло запитання: «Чому я для всіх тільки «товаришка»?» Адже ж була непогана з себе, одягалася зі смаком, успішно музикувала, добре малювала, навіть грала в театрі; щоправда, через спричинену застудою хворобу не могла похвалитися міцним здоров’ям, але…
Та, певно, далеко не кожен навіть високоосвічений мужчина того часу міг уявити своєю дружиною жінку, котрій для самореалізації замало займатися домом, яка має безліч власних творчих планів і не готова від них відмовитися.
«…А найжахливіше те, що я вже ніколи не зможу бути щаслива», — напише всього лише 24-річною в своєму щоденнику.
Кажуть, закохувалася не раз — у друзів братів, ровесників, викладачів, які в більшості своїй навіть не підозрювали, що впали в око цій гарній дівчині… Та найголовнішим коханням Ольжиного життя став її перший біограф, один із критиків і редакторів її творів, письменник Осип Маковей.
Це була любов з першого погляду — і, здається, взаємна, бо якийсь час (за деякими джерелами — зо три роки) вони були разом. Але… можна припустити, що першу скрипку в стосунках грала таки Ольга. Переконана, що закохана жінка може освідчитися першою (в чому, до речі, її підтримувала й Леся Українка), Кобилянська й сама так чинить. Та хто знає, чи не злякало саме це волелюбного чоловіка?! Тривалий час вони то ближчають, то віддаляються одне від одного. З листів очевидно, що Маковей високо поціновує її як письменницю і дорожить їх творчою співпрацею — та чи прагне більшого?! Варто Ользі, полишивши літературні теми, торкнутися особистого, як її адресат «дистанціюється», відповідаючи дуже стримано. Вона ж пише про свої почуття до Осипа, запрошує приїхати в гості, аби показати дорогі її серцю краєвиди, ба навіть відверто відкриває йому своє бачення їхнього спільного щасливого — вірить у це! — майбуття. «У нас споріднені душі. Ми обоє письменники. Я б могла тобі допомагати. Коригувати твої праці», — змальовує подружню перспективу. А знаючи, що Осип утримує свою матір і обмежений у коштах, іще й додає: на життя своє вона заробляє власним пером…
Ці спроби порозумітися, аби стати одною родиною, з її боку повторювалися не раз і не два. Та, можливо, романтика Маковея зовсім не вабила така побутова перспектива? Зрештою, не витримавши, Кобилянська розриває ці стосунки. Воліє на прощання присвятити йому новелу, прохаючи лиш надіслати їй «для канви» трохи автобіографічних фактів, але Маковей відповідає категоричною відмовою, тож навіть із новелою на добру згадку не склалося. І хоча чоловік, розставляючи крапки над «і», акцентував на своєму пожиттєвому статусі одинака, та за кілька років одружився з юною дівчиною. Але дітей у шлюбі не мав і з життя пішов дуже рано. Тож хто знає, кого насправді любив, і чи був щасливий…
САМІТНИЦЯ Й ПІЗНЄ МАТЕРИНСТВО
Ольга ж так і залишилася самітницею, без родини й дітей. 37-річною перенесла перший інсульт, та й надалі важко хворіла. Але доля таки компенсувала їй хоча б щось із омріяного: 1917 р. уже 50-річною вона стане матір’ю, хай і названою. Так склалося, що донька її брата Олександра залишилася без неньки: мати-австрійка виїхала до Відня, покинувши малечу.
Забравши 5-річну племінницю до себе, Кобилянська відтоді виховує її як рідну, й Оленка починає звати тітку матусею. А згодом і догляне письменницю до кінця її непростих днів: адже та перенесла 3 інсульти, а наприкінці життя, коли на Буковину прийшли румуни, ледь не потрапила під трибунал. У ті роки ім’я Ольги Кобилянської активно використовували. Ходили навіть листівки від її імені, яких ніколи не писала. Про справжні ж її погляди можна судити хоча б зі слів, якось сказаних із висоти прожитих років: мовляв, нам, українцям, треба пережити всі влади, аби тільки комуністи не прийшли.
Коли 21 березня 1942 р. перестало битися її серце, владці пустили катафалк найкоротшою дорогою, як колись на похороні Лесі Українки, заборонивши й панахиду українською мовою. Єдиний заповіт Кобилянської, який вдалося тоді виконати, — поховати її в родинному склепі на Руському цвинтарі.
Та дотепер у Літературно-меморіальному музеї Ольги Кобилянської, що в Чернівцях (вул. Софії Окуневської, 5, тел. 0(372) 52-56-44), можна побачити найдорожчі для неї речі, у кожної з яких — своя історія. Це камінчик з могили Тараса Шевченка, букетик власноруч зібраних едельвейсів, кварта з Києво-Печерської лаври, батькова люлька й отримана в подарунок пляшка з морською водою, дивлячись на яку, Ольга колись малювала море…
Підготувала Ольга ГОЙДЕНКО.
