Олександр Попов: «Ціную маму, ціную усіх своїх близьких»

Звісно, не можу сказати, що мені все одно. Адже професія актора значною мірою залежить від думки оточуючих і реакції глядачів, оцінки критиків. Тому це важливо. Ніколи не вірив колегам, котрі розповідали, що не заради оплесків, не заради глядацької любові виходять на сцену, знімаються в кіно. Та ми ж усі хочемо отримувати ці приємні відгуки, позитивні емоції. Тоді розумієш, що все робиш правильно і рухаєшся у потрібному напрямку. Але сказати, що залежу від сторонньої думки, — ні. Хоча приємно читати компліменти, гарні відгуки, коментарі щодо будь-яких моїх проявів у професії: зокрема ролей у кіно, роботи в «Сніданку. Вихідний».

Зізнаюся, так, залежний, і нічого з цим зробити не можу. Колись мій знайомий режисер кіно, який до того довго працював і в театрі, сказав, що ми живемо на знімальному майданчику, а решту часу — просто в очікуванні такого ж наступного життя. Мені досить непросто, буває, пережити, коли довго ніхто нікуди не кличе. З подібним стикався, і не раз. Якось аж півтора року нічого не було, навіть проб. Хоча до того мав дуже багато зйомок; міг купити машину, знімати нормальне житло. ..Тож почав шукати хоч би яку роботу. І я пішов працювати в офіс. Так, це було складно, особливо морально. Але нічого, пережив.

Одного разу приходжу в кінотеатр на столичних Позняках, де жив, дивлюсь — на касі працює дівчина, студентка мого майстра в театральному університеті, котра переді мною випустилася. А була ж вона класною акторкою! Знаєте, подібні ситуації таки приводять до тями, ставлять тебе на місце, розумієш, якою непередбачуваною може бути акторська доля. Різні періоди в житті бувають, і їх треба гідно переживати.

Звісно, хвилююся. Це завжди відповідальний момент. Неважливо, чи то камера прямого телеефіру, чи кіно, або ж сцена театру, куди виходиш, а на тебе дивляться з пів тисячі пар очей. Хоч би скільки разів, скільки років те робив, без хвилювання неможливо. Просто треба вміти опановувати його, вміти розслаблятися в страху. Аби не затискав тебе і дозволяв бути собою. У студентській аудиторії колись висіла, не пригадую чия, цитата: «Відсутність хвилювання — це ознака посередності».

Як на мене, справжнє випробування — коли втрачаємо близьких. У 2013 році я втратив батька, і прийняти, пережити це і було, і є дуже складно. Моя мама досі не оговталася, живе спогадами, це її не відпускає і, напевне, ніколи й не відпустить. Абсолютно те саме можу сказати й про себе.

Сім’я — найдорожче, що є в людини. Я ціную маму, ціную свою племінницю, ціную всіх своїх близьких, друзів. Куди ж без рідних?! Мама вже довгий час живе одна, і я по кілька разів на день телефоную їй. До того ж нещодавно перенесла операцію на серці, якийсь час жила в Києві, знімав їй квартиру поряд зі своєю, думав, залишиться. Та ні, все одно повернулася додому, на Полтавщину, в Горішні Плавні, де і я народився та виріс. Не схотіла тут жити. Я її розумію. Там — її дім, батьківщина, подружки.

Не одружений. Мав досить тривалі стосунки, впродовж 4 років, не так давно вони закінчилися. Зараз є дівчина, зустрічаємося. Я хочу сім’ю. Мені не подобається холостякувати. Ніколи не розумів, у чому тут може бути прикол, чим насолоджуватися в такому житті. Як на мене, коли є поруч близька, кохана людина, значно легше проходити різні складні моменти свого життя. Навіть оті періоди, коли немає роботи абощо, дуже сильно перевіряють почуття, загартовують стосунки.

У кохання з першого погляду, напевне, вірю. Адже маю яскравий приклад своїх батьків, котрі були разом ще зі шкільних років. Я розумію, що то — кохання з першого погляду, і — на все життя. Тато казав, що любив тільки маму.

Не закриватися в собі, бути відкритими до Всесвіту, який аж не настільки поганий, як багато хто хоче нас у тому переконати. Світ прекрасний. Любіть його — і в молодості, і на схилі літ.