Ми можемо не знати їх особисто, але вони є, їх чимало довкола! Люди-маяки, люди-вогники, люди-свічечки, люди-сонечка, знані нами чи ні – вони живуть, як належить. Так, наче щодня непомітно для загалу складають невидимий іспит на право називатися людьми. Справжніми, якщо хочете. Хоч зовні вони – як усі. І аби помітити щось особливе, треба зазирнути в душу. Прочитати в очах. Або просто побути поруч. Бо «за вчинками вашими пізнають вас».
Вони зовсім не ангели. У них є недоліки і немає крил. Та їхні вчинки чомусь підштовхують до добра, а їхні слова спонукають багатьох із нас замислитися над нашими власними сенсами. І байдуже, де й коли, за яких обставин, у горі чи радості зустрів їх. Головне – це сталося. І ти тепер знаєш, як мав би в ідеалі вчинити за таких самих чи схожих обставин, щоразу, коли життєва спіраль приведе тебе до схожої точки відліку. Ти краще розумієш, як то – жити по совісті. Усвідомлюєш, що кожен учинок – то вибір на користь добра чи зла, який завжди є. І що Божі заповіді за суттю своєю віддзеркалені й у найменших наших кроках.
Тоді як хтось констатує темряву, вони приносять свій вогник. Де бракує сили й снаги – додають свою пару рук. Хоч за справами їхніми здається: мають їх щонайменше з десяток. Тож коли поруч така людина, – справа зрушить з місця. Бо за їхньою вірою, мабуть, і гори здатні пересуватися, особливо ж коли зустрінуться кілька таких однодумців.
І ти неодмінно побачиш їхній вогник душевний, якщо сам відкритий для світла. Потягнешся до нього інтуїтивно. Запалиш від нього свій власний. Бо світ цей створений для добра. І люди живуть одне для одного – це стверджував іще Марк Аврелій. Бо найбільша цінність наша, України й кожного з нас – це гарні люди; добрі, розумні, невтомні, духовні, щирі. Приставаймо до них. Бо тільки з такими рухатимешся вперед і зможеш будувати майбутнє. І разом у нас все вийде.
Ольга ГОЙДЕНКО.
