Важлива віха землеробського календаря українців – церковне свято Благовіщення (7 квітня). До цього дня лелеки вже прилітали з вирію і починали вити гнізда. Над полями з’явилися жайворонки. Лише після свята можна було розпочинати польові роботи, адже «Бог землю поблагословив на плодоріддя».
Вірили: від Введення (4 грудня) до Благовіщення землю не можна чіпати, бо вона відпочиває, набирається сили.
На свято одразу після церковної відправи дівчата йшли по джерельну воду і шукали первоцвіт. Та, яка знайшла, – раділа, адже цього року неодмінно прийдуть свати. Зберігали квіти аж до Великодня. Якщо первоцвіт не зів’яв, то життя буде довгим і щасливим у шлюбі.
Здавна в Україні, особливо в містах, панував звичай випускати цього дня на волю пташок. Мешканці міст спеціально для такої оказії купували клітки з пернатими, нехай навіть голубів. А хто врятував узимку від голоду й холоду горобчика, синичку, іншу пташину, також міг випускати їх на волю і вже не турбуватися — тепер пернаті від холоду та голоду не загинуть. Господарі виганяли на подвір’я корів, кіз, телят, козенят, ягнят, щоб звикали до весни.
Казали: «Якщо за доброї погоди на Благовіщення відразу посіяти горох — вродить рясний»; «Коли досвіт на Благовіщення без вітру й тепла – на гарний урожай хліба»; «Яке Благовіщення — такий буде й Великдень». А на Південній Україні стверджували: «Благовіщення без ластівок — холодна весна».
