Як народжується всенародна повага й любов до митця? Певно, найголовніший критерій – бути справжнім. Бути часточкою того народу, з якого вийшов свого часу, і котрою залишаєшся все життя. Народу, що влаштовує овації твоїм пісням та охоче виконує їх поза сценою, бо співаються вони насправді натхненно, й там – щиро про все, дороге і близьке кожному з твоїх шанувальників. Таким був наш естрадний співак, композитор-пісняр, народний артист України Микола Мозговий, пісні якого – у «золотому фонді» української культури, й так само – у безмежному фонді нашої з вами вдячної пам’яті.
БУКОВИНСЬКЕ ДИТИНСТВО
Він народився 1947 р. у перший день осені в с. Сарнів на Хмельниччині. Був іще малим, коли родина переїхала до Новоселиці на Буковині. Село пишалося своїми вихідцями-земляками: сестрами Софією та Аурікою Ротару, Дмитром Попадюком, Степаном Сабадашем… Тут він на все життя полюбив гори.
Батько був на партійній роботі, потім очолив колгосп, мав чудовий голос; мати – вчителька. У 7 класі Микола взяв до рук барабан. Співав чи не завжди. Учителі згадували: був обдарований не по роках, і водночас – бешкетник, яких іще пошукати. Саме зі школи й виніс бажання навчатися, цілеспрямовано йти до мети.
ЗНАЙТИ СВОЄ МІСЦЕ
У Чернівецькому музичному училищі ім. Сидора Воробкевича, куди прийшов учитися по класу баяна, його вже називали буковинським соловейком. І хоча для подальшої науки спершу обрав Харківський юридичний інститут, та згодом музика перемогла юриспруденцію.
Двома роками пізніше Микола вступає до Республіканської студії естрадно-циркового мистецтва при «Укрконцерті», де потім залишається працювати солістом-вокалістом. Остаточно життєвий вибір закріпило навчання в Київській державній консерваторії ім. П.І. Чайковського у класі Костянтина Огнєвого за фахом «сольний спів».
Кар’єру естрадного співака розпочинає у молодіжному ВІА «Беркут», створеному в Івано-Франківську Остапом Савком і названому на честь Захара Беркута. Майже 4 роки творче обличчя колективу, в основі репертуару якого була гуцульська народна музика, визначав Микола Мозговий. Звідси його запросили до Київського мюзик-холу.
У ті роки він багато гастролював. 1987-го отримав звання заслуженого артиста і створив гурт «Вересень», який акомпанував йому під час концертів.
Художній керівник, співак і композитор – усі ці іпостасі митця принесли йому славу. Проте найперше – як композиторові. Це сталося 1997 р. завдяки пісні, що виконала Софія Ротару, для якої сам написав і музику, і слова, котра прославила на весь світ і свого автора, й оспівану ним рідну землю. «Край, мій рідний край, пісенний край завзяття і труда, ти – моя любов…» – вона нікого не залишала байдужим!
МУЗИКА І СЛОВА – З ГЛИБИНИ ДУШІ
Іще з юності чудово розумівся на поезії: й сам натхненно творив, і міг оцінити написане кимось іншим. Про успішну співпрацю із Мозговим тепло згадують Андрій Демиденко, спільно з яким були написані, зокрема, «Веснянка» і «Золотиста осінь», Віктор Герасимов («Серце скрипки», «Зачаровані слова» тощо), Юрій Рибчинський («Минає день, минає ніч», «Знов я у гори іду» тощо). Популярними стали й «На щастя, на долю» (слова Михайла Ткача), «Тополиний край» (слова Вадима Крищенка) та ін.
Щоб написати пісню, казав Мозговий, потрібен поштовх, якась подія; тоді те, що йде з глибини душі, підкріплюється баченням, навичками, поєднується із чуттєвістю, красою – і цей особливий стан душі надихає на творчість.
Музика народжувалася в його душі – й тоді кидав усе, аби записати ноти, тож навіть близькі бачили лише підсумок цього процесу.
Чимало зі створеного виконував сам. Та особливий успіх мали пісні, для яких написав і слова, і музику, як-от уже згадана «Край, мій рідний край», «Материнська любов», «Горянка», «Моя перша любов», «Україно, моя Україно». За вагомий внесок у розвиток і збагачення української культури й високу професійну майстерність 1993 р. Микола Мозговий був удостоєний звання народного артиста України. А от до Спілки композиторів так і не увійшов.
МЕНЕДЖЕР ВІД КУЛЬТУРИ
Після здобуття української Незалежності, кинувши сцену, зайнявся менеджментом у шоу-бізнесі. З юності високо поціновуючи творчість автора «Червоної рути», заснував і очолював журі фестивалю сучасної української пісні в Чернівцях та Український мистецький фонд, обидва – ім. В.Івасюка. Завдяки Мозговому серед вагомих культурних подій тих років – Міжнародний телефестиваль «Пісня буде поміж нас» та «Море друзів» у Ялті, в рамках яких відбувалися конкурси молодих виконавців сучасної естрадної пісні, відкриваючи нові таланти. Тривалий час самотужки шукав кошти на ці заходи. Із його власної студії звукозапису з часом народився Український державний театр пісні, директором і худруком якого став.
1998-го знову зібрав і свій «Вересень», аби презентувати в Палаці «Україна» новий авторський альбом. Захистивши дисертацію на тему: «Становлення і тенденції розвитку української естрадної пісні», стає кандидатом мистецтвознавства. Набутим досвідом ділиться зі студентами, очоливши кафедру теорії та методики постановки голосу Інституту мистецтв Національного педагогічного університету ім. М.П. Драгоманова; згодом стає там професором.(Тепер у виші за ініціативи ректора відкрито Музей Миколи Мозгового, де його особисті речі, винагороди, рояль. – Авт.).
НА ЧОЛІ «УКРАЇНИ»
У березні 2005-го Мозговий стає генеральним директором Національного палацу мистецтв «Україна», який знав із часу здачі в експлуатацію. До адмінроботи був звичним: за Союзу певний час працював замдиректором «Укрконцерту», де таких складових, як палац, було 36. Тож казав: для нього це не підвищення, а «пониження». Оскільки ж поставив умову, що у посади має бути й творча складова, став і художнім керівником колективу. Та почав із непопулярних кроків, з огляду на сучасну техніку зменшивши на 40 відсотків роздутий штат і підвищивши зарплату залишеним молодим професіоналам. Із новим керівником бухгалтерія стала «білою». «Україна» почала ставити власні вистави, шоу, проводити конкурси і концерти, дитячі новорічні ялинки. Нарешті палац став заробляти кошти. Свої гонорари Мозговий тут ніколи не брав. І завжди йшов назустріч митцям, як-от ансамблю ім. Вірського, якому допоміг дати ювілейний концерт.
У ті часи держава не мала коштів для виступів українських колективів за кордоном. Уперше їх заробили завдяки гастролям Віллі Токарєва, який тиждень тримав аншлаг у київському Палаці спорту, а потім привезли англійську оперу. Так завдяки ініціативі Мозгового світ нарешті зміг почути українські колективи.
В останні місяці свого життя він переймався реконструкцією «України», в рамках якої планував обладнати в палаці органний зал, відремонтувати гримерки та підсобні приміщення.
ЗАХИЩАЮЧИ ПІСНЮ
Уболіваючи за українську пісню, Мозговий відверто критикував тих сучасних виконавців, які виступали «під фанеру». Згадував, що в 1960–1970 р.р. українці справді були співочою нацією, до того ж в різних жанрах, а новачки починали з маленьких майданчиків – і лише згодом, набувши досвіду, виходили на великі сцени. Вважав, тоді звання «заслужений» і «народний» мали іншу ціну, аніж тепер, коли деякі їх купують, і що популярність артиста можна визначити за оплесками: комусь-бо публіка влаштовує овації, а хтось отримує «три з половиною оплески». Казав, справжніх українських зірок «на пальцях однієї руки можна перерахувати»: Білик, Могилевська, Пономарьов, Зібров… І якщо Штепсель і Тарапунька колись могли давати концерти в «Україні» двічі на день упродовж місяця, то нинішні виконавці спроможні виступити один-два рази на рік. При цьому аншлагів не збирає ніхто: адже частину квитків роздають безкоштовно.
Боротьба за якісне виконання української пісні для самого Мозгового мала сумні наслідки. За словами близьких, «у верхах» йому тоді пригадали все, що тільки змогли, виставивши за те рахунки. Звернення до високих структур не мали успіху. Щоб розрахуватися, Мозгові змушені були продати власну квартиру й переїхати до офісу. Зрештою, оселилися на сільській дачі.
«У МОЇХ ЖІНОК УСЕ МАЄ БУТИ НАЙКРАЩЕ»
Із мабутньою дружиною Віолеттою Микола познайомився під час навчання у студії естрадно-циркового мистецтва. І хоча був видним парубком (в юності зовні нагадував Івана Миколайчука), зосереджена на навчанні дівчина перше запрошення до вар’єте проігнорувала. Та коли запропонував разом піти на концерт – погодилася. Одружилися, коли йому було 25, а їй – 18. Спільним житлом стала кооперативна квартира, на перший внесок за яку Миколині батьки напозичали грошей по всій Новоселиці, а далі молоде подружжя справлялося саме.
Коханій дружині Мозговий присвятив кілька пісень, зокрема «Горянку». Вона одразу стала своєю для Миколиних батьків. Турботливий, уважний чоловік виявився іще й непоганим кухарем, особливо коли брався за шашлики.
Однодумцями вони були й у робочий час. За два десятиліття Віолетта Борисівна стала заслуженим діячем мистецтв України, не лише музою, а й правою рукою чоловіка. Коли керував «Україною», працювала там режисером заходів, а овдовівши – тимчасово виконувала обов’язки гендиректора.
Для їхньої єдиної дочки Олени Мозговий свого часу написав кілька пісень, сподіваючись, що та виступатиме з ними на сцені. Та Олена співала недовго, натомість стала продюсеркою. Великою радістю для Миколи Петровича було спілкування з онуками: старшою Зоєю і молодшою Женею (донькою Олександра Пономарьова).
Мозговий любив обдаровувати найрідніших. Із гастролей привозив дружині й доньці по флакончику французьких парфумів. Казав, що «в моїх жінок усе має бути найкраще».
МІГ ВІДДАТИ ОСТАННЄ
Неординарна людина із нелегким характером, часто казали про Мозгового. Його загострене відчуття справедливості часом проявлялося емоційними сплесками, різкими відповідями. Та саме твердий характер допоміг відновитися, коли, потрапивши в автоаварію, отримав перелом хребта.
Улюбленим місцем духовної сили для нього був Видубицький монастир. Із віком відчув і користь християнського посту. Із начитаним, освіченим чоловіком багатьом було цікаво поговорити про культуру й політику, економіку й бізнес, приємно разом посидіти за столом, заспівати й так само – помовчати. Зокрема, вподобав він товариство Павла Загребельного.
Не цурався і гумору. Оповідали, отримуючи зароблені «авторські» кошти, брав плетену авоську і просив касирку знайти дрібніші купюри, тож виходив із повною «торбою» грошей, на що інші «творчі люди» реагували по-різному.
Мав особливий графік життя. Казав, що 4 години сну для нього – вже забагато. Тож рано вставав, пізно лягав і щодня встигав чимало зробити. Живучи під Києвом, тримав кіз, овець. Мав піч, у якій випікався хліб, і сад, із дарів якого готував рідкісні смаколики, як-от обліпихове вино.
Дуже вимогливий у питаннях, які стосувалися роботи, творчості, за природою своєю був дуже добрим і допомагав багатьом – навіть незнайомим! – у найрізноманітніших ситуаціях. Відмовляти не вмів, а друзям міг віддати й останнє.
Дуже цінував людей, які зробили для нього навіть найменше добро, намагаючись непомітно віддарувати сторицею. Тож коли раптово пішов з життя, багато хто з друзів вважав: велике серце цієї людини зрештою не витримало емоційних навантажень.
ЗАСНУВ НАВІКИ…
Увечері 29 липня він заснув у власній оселі в с. Кийлів, так і не прокинувшись наступного ранку. Проблеми з серцем були й раніше, але ж обстежувався, підліковувався, за день до того приймав відвідувачів на роботі, напередодні ні на що не скаржився. Спроби дружини й доньки «завести» серце найдорожчої людини, зробити штучне дихання виявилися безрезультатними. До 63-річчя Микола Мозговий не дожив місяць. Прощалися з відомим співаком і композитором у його улюбленій «Україні».
Щороку в пам’ять про батька Олена Мозгова організовує вечори, на яких звучать його пісні. Ось і цьогоріч, 24 жовтня, відбудеться такий в Палаці «Україна». А в 70-й день його народження біля службового входу до Палацу постав бронзовий пам’ятник Миколі Мозговому роботи скульптора Мішеля Іщенка та архітектора Леоніда Малого. Місце обрали не випадково: навесні, коли квітував бузок, Мозговий завжди підходив до нього, насолоджуючись красою і пахощами весняного цвіту…
Підготувала Ольга ГОЙДЕНКО.
