27 жовтня 1944 року народився легендарний артист театру та кіно, улюбленець мільйонів Микола Караченцов. Яскравий і харизматичний, мужній і романтичний, актор з унікальним голосом і яскравою зовнішністю, що запам’ятовується, людина з неймовірною долею та непохитною силою волі, ім’я якого назавжди ввійшло в історію радянської та російської культури. Він міг розсмішити, здивувати трюком, роз’ятрити душу піснею, але робив це на розрив аорти, близько підібравшись до самого серця глядача.
ВСЕ ПОЧАЛОСЬ ІЗ ДИТИНСТВА
Корінний москвич, Караченцов з дитинства мріяв стати не актором, а танцівником. Батьками майбутнього актора були художник-графік журналу «Огонек» Петро Караченцов і балетмейстер Яніна Брунак. Батько залишив родину ще до народження сина. Тому Яніна Євгенівна виховувала Колю сама. У матері з сином склалися неймовірно теплі стосунки. Для Миколи Караченцова мама залишалася головною людиною та другом все життя. Можливо, ця відданість сина допомогла пізніше зіграти акторові одну з кращих і пронизливих своїх ролей на самому початку кар’єри — роль Миколи Басигіна у фільмі «Старший син». Саме вона принесла акторові популярність.
Будучи затребуваним хореографом, Яніна Брунак ставила спектаклі буквально по всьому світу. Одного разу зрозуміла, що не в змозі приділяти достатньо уваги синові. Тому вона віддала Колю в елітний інтернат при Міністерстві зовнішньої торгівлі. Саме там Караченцов засвоював принципи братерства, шляхетності й справедливості, які потім проявлялися в його особистому житті, на сцені й у кіно. Навіть негідники у виконанні Караченцова були симпатичними хлопцями.
ТЕАТР — ВИПАДКОВА СПРАВА
Завдяки щирим стосункам з матір’ю Коля з дитинства був у курсі всіх подій, що відбувалися у балетному середовищі. Тому немає нічого дивного у тому, що в якийсь момент він теж став марити балетом. Коли йому виповнилося 9 років, хлопчик захотів вступити до хореографічного училища, та мати відмовила його. Адже вона знала, яка це важка праця. Після 10-го класу Караченцов готувався вступати до одного з вузів. Тоді при Центральному дитячому театрі було створено групу «Актив», у яку набирали старшокласників з московських шкіл. Микола прийшов туди за компанію зі своїми однокласниками. Так у житті Караченцова з’явився театр. А до Школи-студії МХАТ він вступив з першого разу. Педагогів особливо підкорила його пластичність і рухливість, адже Коля займався пластикою й балетом. Але своєрідна зовнішність їх насторожувала: вважалося, що радянський герой з таким обличчям не може бути. Зате він набув великої популярності серед жіночої половини училища. Неймовірна чарівність, уміння рухатися змушували закохуватися у нього студенток. Пізніше й викладачі стали вважати його перспективним актором. Закінчив Караченцов навчання з відзнакою і став буквально жити своєю майбутньою професією.
ЛЕНКОМ: РАЗОМ НАЗАВЖДИ
У 1967 році після закінчення студії МХАТ разом з десятьма найкращими учнями потрапив до театру Ленінського комсомолу, якому залишався відданим усе життя. 1973 року розпочалася нова епоха Ленкома — до театру прийшов молодий режисер Марк Захаров. Караченцов пройшов проби у першому його спектаклі «Автоград-21». Потім Марк Анатолійович запропонував акторові головну роль у спектаклі «Тіль Уленшпігель». Його вразила енергетика артиста. Гострі репліки, сміливий текст, новий режисерський підхід — усе було незвичайним. А чудово зіграний Миколою блазень, хуліган і бунтар Тіль Уленшпігель став кумиром молоді 70-х. Із цього моменту Караченцов став відомим на всю країну. У спектаклі він грав з Інною Чуриковою, яка стала партнером і другом на довгі роки.
У той час Ленком був одним із культових театрів країни. Там грали молоді зірки Микола Караченцов, Олександр Збруєв, Олег Янковський, Інна Чурикова, Олександр Абдулов. Яскраві та незвичайні постановки набули великої популярності. Були постійні аншлаги та юрби шанувальників. Зі сцени звучав живий рок у виконанні групи «Аракс». Квитки до театру дістати було неможливо навіть у спекулянтів з переплатою.
У Ленкомі Караченцов зіграв десятки ролей у постановках усіх жанрів. Драми, мюзикли, комедії, рок-опери. Його герої абсолютно різні, але завжди запам’ятовуються, виразні. Кожну роль актор пропускав крізь себе. «У професії все залежить від мільйонів обставин, від застуди партнерки до того, хто сьогодні сидить у глядацькій залі, хто сьогодні прийшов, як вони почуваються, яка сьогодні погода на вулиці. І все це разом з’єднується якимись невидимими нитками в єдине поняття тканини спектаклю, яку дуже важко створити, щоб глядач дихав разом з тобою в одній напрузі, в одному режимі. І дуже легко зруйнувати, іноді дрібницею. І потім дуже важко повернути», — сказав якось Микола Петрович. Цікаво, що Караченцов ніколи не спізнювався на спектаклі. Одного разу помилково сів у поїзд, який їхав в іншу сторону. Він стоп-краном зупинив його і приїхав вчасно на спектакль.
«ЮНОНА і АВОСЬ»
Але все-таки найзірковіша роль — у спектаклі «Юнона і Авось». У 1981 році відбулася прем’єра незвичайної та пронизливої історії двох сердець — юної Кончіти і графа Миколи Петровича Рєзанова. Однак роль в актора довго не виходила. Миколі навіть почало здаватися, що спектакль через нього провалиться. Марк Анатолійович якось сказав: «Колю, от у Сашка Абдулова образ уже готовий, а ви все ходите, ходите». На що Караченцов відповів: «Ну вибачте, дитина дев’ять місяців в утробі матері росте, так і я». Але коли на генеральну репетицію Караченцов вийшов у костюмі свого героя, з прямою спиною, живучи якимось особливим внутрішнім життям, усі зрозуміли: вийде. Так і сталося. 23 роки під сльози й оплески глядачів актор проживав на сцені життя першопрохідника Рєзанова у суперпопулярному донині спектаклі.
РАДЯНСЬКИЙ БЕЛЬМОНДО
Дебют як кіноактора відбувся 1968 року в історико-пригодницькому фільмі «І знову травень». Правда, говорив він там голосом Валентина Гурова. В 70-ті вийшли одразу кілька фільмів з його участю, які перетворилися на хіти — «Старший син», «Собака на сіні», «Шерлок Холмс і доктор Ватсон: Кривавий напис», «Петербурзькі таємниці». Знімався у серіалах, серед яких «Королева Марго», «Досьє детектива Дубровського», «Таємниці двірських переворотів».
У «Пригодах Електроніка» на зйомках герой Караченцова бандит Уррі повинен був хоробро ганяти на мотоциклі та співати. Оскільки на швидкості це робити нелегко, всі крупні плани Караченцов знімався сидячи на стільці, який стояв на дошці. Дошку розгойдували робітники, щоб створити видимість крутих віражів. А в обличчя дули звичайним вентилятором.
У «Білих росах» Караченцов зіграв балакуна й веселуна Васю. В одному з епізодів він повинен був грати на гармошці «Мільйон червоних троянд», сидячи у гнізді лелеки. Миколу довго вмовляли залізти у нього, оскільки боявся висоти. Заліз він сам, а от злізти вже не наважився — довелося знімати за допомогою пожежних сходів.
У фільмі «Людина з бульвару Капуцинів» Караченцову було призначено роль Чорного Джека, якого потім зіграв Михайло Боярський. Але, прочитавши сценарій, актор вирішив, що він буде Біллі. Коли йшла проба на роль, він так азартно поліз у бійку з каскадером, що всі були просто вражені. У результаті у фільмі ми милувалися ковбоєм і зухвалим дебоширом зі зворушливим і, можна сказати, людяним обличчям.
Гнучкий, спортивний, з легкістю граючи і драму, і комедію, Караченцов незмінно наділяв своїх героїв якостями, властивими йому самому. Усі вони справжні чоловіки. У Караченцова ніколи не було дублерів, усі трюки виконував сам, умів фехтувати і їздити верхи.
Мало хто знає, що Караченцов озвучував закордонні фільми, зокрема дублював у радянському прокаті героїв Жана-Поля Бельмондо. Його голосом говорили герої популярних радянських мультфільмів «Пес у чоботях», «Три мушкетери» і багатьох інших.
ПО ЖИТТЮ З ПІСНЕЮ
Микола Караченцов був одним з небагатьох співаючих акторів з незабутнім оксамитовим тембром і фірмовою хриплуватістю. Тільки на це не одразу звернули увагу. Геннадій Гладков уперше запропонував заспівати йому у фільмі «Собака на сіні» знамениту серенаду маркіза Рікардо. За 40 років своєї акторської та музичної діяльності артист виконав більше 200 пісень, багато з яких стали хітами. Це «Аллілуйя любові», «Кленовий лист», «Леді Гамільтон», «Що тобі подарувати?» Для нього писали пісні Максим Дунаєвський, Олена Суржикова, Володимир Бистряков і Рустам Невредінов. Композитор Володимир Дашкевич якось сказав: «Я Колю Караченцова в якомусь сенсі можу порівняти тільки з Висоцьким по виплеску незвичайної енергетики — у кожному русі, кожній інтонації».
МІЦНА ОПОРА
1973 року в Ленком прийшла нова талановита акторка Людмила Поргіна. «Я не знаю взагалі, красень він чи не красень. Я покохала його з першого погляду», — згадує дружина Миколи. Їхній роман розвивався дуже бурхливо. Правда, вони намагалися приховувати свої стосунки у театрі, оскільки Людмила була тоді заміжня. Через деякий час вона розлучилася, і за два роки вони одружилися. Незабаром Людмила завагітніла. Вона народила сина Андрія у той знаменний день 1978 року, коли одним наказом були вручені звання «Заслуженого артиста РСФСР» Олегу Янковському, Олександру Збруєву та Миколі Караченцову. У перші дні після пологів Людмила сильно занедужала. І Микола взяв усю турботу про дитину на себе: пеленав, купав, гуляв. Тому першим словом, яке вимовив Андрій, було «тато». Людмилі Поргіній пророкували блискуче майбутнє, називали новою Єрмоловою, але вона присвятила себе чоловіку та сину. Адже з нею був чоловік, про якого багато жінок могли тільки мріяти.
Караченцов рідко бував вдома. Усе його життя було схоже на нескінченний біг — сцена, зйомки, студія звукозапису. І йому це подобалося. Єдине, що в нього не виходило, це хатня робота. «Після того, як він став розбирати поламаний телефон, мені довелося купувати новий, — згадує чоловіка Миколу Людмила Поргіна. — У нього краще виходило писати вірші, малювати…» Актор звик жити в дорозі, тому носив завжди куртку, джинси, до їжі був невибагливий. Але після гастрольної сухом’ятки із задоволенням їв те, що приготувала дружина. Особливо він любив макарони по-флотськи, картоплю з оселедцем і домашні котлети. Чудова господиня Людмила Поргіна зуміла створити в домі особливу атмосферу тепла й затишку. Дім Караченцова завжди був відкритий для друзів. Свята й зустрічі з ними проходили якось театрально. Завсідниками в домі були Інна Чурикова, Борис Чунаєв, Максим Дунаєвський, Лора Квін, Клара Новікова.
УДАРИ ДОЛІ
Усе змінилося різко, зненацька, в одну ніч. Аварія на Мічурінському проспекті розділила його життя на «до» і «після». У 2005 році знаменитий актор потрапив у страшну аварію. Того дня померла його теща. Дізнавшись про це, Караченцов з дачі помчав додому, щоб підтримати дружину. Він отримав важку черепно-мозкову травму й довгий час перебував між життям і смертю, переніс найскладніші операції й назавжди залишився інвалідом. Рівно через 12 років після того, що трапилося, в 2017 році, Караченцов знову потрапив в аварію і був госпіталізований зі струсом мозку. Незабаром у Миколи Петровича виявили рак. Незважаючи на всі зусилля рідних, дива не сталося. Він не дожив до свого 74-річчя лише один день і 26 жовтня Миколи Петровича Караченцова не стало.
«ШКОЛА ИСКУССТВ КАРАЧЕНЦОВА (ШИК)»
Після смерті батька син Андрій вирішив залишити адвокатську діяльність і відновити роботу «Школы искусств Караченцова», скорочено «ШИК», яку на деякий час було припинено. А діло було так. Одного разу до Миколи Петровича підійшов його товариш Микола Олександрович Астапов — каскадер, з яким разом знімалися у фільмі «Людина з бульвару Капуцинів» і попросив йому допомогти. Він сказав: «Я хочу створити найкращу у світі школу мистецтв. Мені боляче дивитися на наших акторів. Вони якісь усі в’ялі, неспортивні. Хочу, щоб мені дзвонили в мою школу з усіх театральних інститутів і запитували, хто в тебе там випускається. А цьому потрібно з дитинства вчити». Так в 1994 році Караченцов взяв Дитячу школу мистецтв у Красноармійську під свою опіку, але з однією умовою, що діти навчать його танцювати степ. Їздив до своїх підопічних і бив з ними чечітку до сьомого поту. Актор повинен уміти все, так вважав Караченцов. «Так вийшло, що нам вдалося створити школу й отримати статус державної установи. Зраділи вони, хотіли моїм іменем назвати. Я говорю почекайте ще», — згадував Микола Петрович в одному з інтерв’ю.
Підготувала Валентина ЛІХАНОВА.
