Сьогодні — 212-та річниця від дня народження Миколи Гоголя. Тарас Шевченко у посланні до нього писав: «Ти смієшся, а я плачу, великий мій друже». Сміх Гоголя був і розкотистий, й іронічний, і саркастичний, і сміх крізь сльози. А починалося все змалку, на благословенній Полтавщині, а потім у Ніжині, в гімназії вищих наук, куди ми і запрошуємо перенестися читачів «Порадниці».
ПІД РЕГІТ МАЙБУТНІХ “ОДНОКАШНИКІВ”
Коляска зупинилася біля парадного входу ошатного білого будинку з колонами. Якраз пролунав дзвінок на перерву і юрба гімназистів злетіла донизу. З карети вийшла молода вродлива пані і такий же чоловік у крислатому капелюсі. Потім з допомогою кучера і слуги вийшло щось загорнуте у пальто, обв’язане великою картатою хустиною. Маленьке загострене личко визирало, наче голівка спійманої в тенета пташки. Батько Василь Гоголь-Яновський і слуга Симон Стокоза почали, немов із кокона, розкутувати новачка. Під регіт майбутніх «однокашників» з’явився худий, негарний і спотворений золотухою хлопчик. Після таких оглядин Микола став почуватися як шолудива тварина у зграї. Склавши вступні іспити, опинився в нижчому відділенні, де вихованці не надто навантажували себе навчанням, сиділи на задніх партах, лише зрідка прислухаючись до того, що кажуть викладачі. Серед них була «своя людина» — наглядач і викладач німецької мови Єгор Іванович Зельднер. Батько Миколи заздалегідь домовився з ним, аби той дбав про хлопчика. Але ані він, ані вірний слуга Симон не могли втрутитися в особливі закони хлопчачого товариства.
Єдиний спосіб розчулити батьків і переконати їх забрати із осоружного Ніжина — послатися на слабке здоров’я. Тож малий хитрун з надією узявся за перо: «Мої любі, якби ви були тут зараз, коли я пишу цей лист, то ви б побачили, що сталося з вашою дитиною! Мені після канікул зробилося так сумно, що всякий божий день сльози рікою ллються, і сам не знаю, від чого, а особливо, коли згадаю про вас, то градом так і ллються…» Але лист враження не справив, довелося продовжити навчання.
ДЕМОКРАТ І АРИСТОКРАТИ
Учні гімназії князя Безбородька, що її називали ліцеєм, були вихідцями з різних класів. Аристократи верховодили над тими, хто належав до менш родовитих сімей. А Яновський (саме під таким прізвищем його записали) цьому не бажав коритися! Пихатий Василь Любич-Романович згадував, що Микола удавав себе «якимось демократом серед нас, дітей аристократів». Навмисно зрідка вмивався вранці, ходив завжди у брудній білизні й забрудненому костюмі. У кишенях його штанів завжди був великий запас солодощів — цукерок, пряників, що їх не припиняв жувати навіть під час занять. У збереженому для нащадків класному журналі значиться, що Яновського часто карали: за неохайність і непослух стояв у кутку; за лінощі лишили без обіду; за впертість — без чаю; за те, що грався іграшками під час проповіді священника, посаджений на хліб і воду.
«БОЖЕВІЛЬНИЙ» ПОЕТ
Найвищою мірою покарання було биття різками. Нелегко було її заслужити, бо директор гімназії Іван Семенович Орлай, ухвалюючи жахливий вирок, довго страждав, навіть хворів. Одного разу, коли Гоголь-Яновський знову провинився, до класу вбігає збуджений Нестор Кукольник, якого боготворили у гімназії, і мало не з радістю вигукує: «Все, брате! Не уникнути тобі цього разу різок!» — «Я знаю, — завтра!» — огризнувся Гоголь. А коли настав «судний день» і з’явилися екзекутори, Гоголь раптом блідне, падає і скрикує так пронизливо, що всі навкруг злякалися: «Божеволіє». Зчиняється сум’яття! Гоголя ведуть до лікарні; директор двічі на день відвідує його; товариші ходять до нього потайки і повертаються із сумом. Збожеволів, цілковито збожеволів! Кукольник пізніше напише: «До того майстерно прикинувся, що ми всі були переконані в його божевіллі».
ПОТІШАННЯ НАД ВИКЛАДАЧАМИ
Але то були тільки квіточки. Гоголь звикся-змирився зі своїм становищем, але приверне до себе увагу і зрештою повагу, бо зуміє чинити те, що іншим не до снаги. Потішатися над викладачами! Найперше дісталося німцеві Зельднеру, який мав дбати про моральність дитини. Викладач цей був високим, сухорлявим, з довгими, тонкими і кривими ногами, майже без литок; обличчя його потворно видавалося вперед і дуже скидалося на свиняче рило. Уявіть, така незграба з дурнуватим виразом безбарвних очей і дивною зачіскою гігантськими кроками проходжувалася у класі. Гімназистам несила було сховатися за його спиною і робити те, чого душа бажає. Ледь що — він тут, як уродився! Один, два, три, — і Зельднер від передньої парти вже біля задньої. Надто вадила ця його прудкість під час прогулянок, на які хлопці виходили у складі свого класу попарно. Тож задумав Гоголь стримати цибатого німця, склавши про нього епіграму:
Гицель — морда поросяча,
Журавлині ніжки,
Той же чортик, що в болоті,
Тільки пристав ріжки.
Ось вервечка ліцеїстів вийшла у сад, Зельднер — попереду колони. Раптом задні пари починають співати: «Гицель — морда поросяча…» Крок — і німець уже там: «Кто смеля шпівати, што співала?» Мовчання. Та раптом заспівали передні пари. Ступне Зельднер туди, а задні знову затягують (невеличкого зросту Гоголь та його друг Герасим Висоцький ішли у задніх) — і він знову туди. Потішалися, поки спітнілий Зельднер крокувати перестав. Іде мовчки і тільки озирається та погрожує пальцем. Наступного разу, повторюючи подібну «виставу», натовп не витримує і вибухає сміхом. Така потіха доставляла Гоголю і усім бешкетникам велике задоволення і таки зменшила гігантські кроки Зельднера.
Полюбляючи залишати клас під час уроків і прогулюватися чи коридором, чи садом, Гоголь неодмінно натикався на директора Орлая, який, звісно, не жалував прогульників. Але щоразу хлопець вдавав ділову людину, яка затрималася у невідкладних справах. У Орлая був крихітний маєток із шістьма душами поблизу Гоголівської Василівки, тож щоразу, бачачи директора здалеку, винахідливий бешкетник підбігав до нього, розкланювався і проказував: «Ваше ясновельможносте! Я щойно отримав від матінки листа. Вона доручила засвідчити вам низький уклін і доповісти, що у вашому маєтку все йде дуже добре!» «Щиро дякую! Коли писатимете матінці, не забудьте поклонитися від мене і подякувати», — такою була відповідь Івана Семеновича. А Гоголь безкарно продовжував свою повільну ходу.
НЕ ДЛЯ ПОМСТИ, А ЗАДЛЯ ВЕСЕЛОЩІВ
Але найчастіше об’єктами для глузування ставали гімназисти. Це була не помста за те, що Микола від них мав попервах, а для потіхи, для збудження веселощів у їхньому доволі нудному житті. Вирішив провчити студента Ріттеля, довготелесого і надто довірливого хлопця років вісімнадцяти. До того ж — помисливого. Якось відвів його у бік і каже: «Знаєш, Ріттеле, давно спостерігаю за тобою, і зауважив, що в тебе не людські, а бичачі очі. Але сумнівався, не хотів говорити тобі, а тепер бачу, що це безперечна істина: у тебе бичачі очі». На підтвердження підвів хлопця до дзеркала. Той пильно вдивляється, блідне, тремтить, а Гоголь наводить інші докази. Нещасний Ріттель не може вночі заснути, крутиться у ліжку, раптом схоплюється, наказує лакеєві запалити свічку і питає: «Семене, у мене бичачі очі?» Намовлений Гоголем слуга жахається: «А й справді, пане, у вас бичачі очі! Боже мій, це Гоголь на вас навів таку ману!» Бідний юнак остаточно занепав духом, розгубився, а вранці пішов поголос, що Ріттель збожеволів, бо в нього бичачі очі. Незворушний Гоголь став усіх запевняти: «Та я ще вчора це помітив!» Розсудити усіх, звісно, мав директор Орлай, який наказав відвести Ріттеля до лікарні, яка була для студентів богоспасенним місцем. Тут робили все, що завгодно, — від вільних прогулянок до читання заборонених книжок. Потім друзі цілий тиждень залюбки відвідувати товариша і, зрештою, посміялися над витівкою Гоголя.
Якось він вирішив поглузувати і над професором Нікольським, подавши йому вірш Пушкіна «Пророк» як свій. Нікольський прочитав, поморщився і, як зазвичай, почав переробляти. Коли пушкінський вірш був вкінець знівечений і повернений уявному автору з приказуванням, що так погано писати соромно, Гоголь не витримав: «Так це ж не мої вірші». — «А чиї?» — «Пушкіна. Я навмисне вам їх підсунув, бо ніяк, нічим і ніколи вам не можу догодити, а ви навіть і Пушкіна переробили». — «Ну, що ти розумієш?! — вигукнув професор. — Хіба Пушкін безграмотно не може писати? Ось тобі явний доказ! Подивись — у кого краще вийшло, в мене чи в Пушкіна?!»
ВСЯКА ВСЯЧИНА
Кілька віршів Гоголя з української старовини були вміщені в гімназійному журналі, чому Микола безмежно радів. Але вони були слабкими, опублікували, аби потім над ним посміятися та віддячити фунтом медових пряників… Першу прозову річ «Брати Твердославичі» він прочитав на засіданні літературного гуртка і зазнав нищівної критики. За правилами твір мав бути негайно знищений, тож Микола, не вагаючись, спокійно розірвав рукопис на дрібні клаптики і кинув до палаючої печі. «У віршах вправляйся, — дружньо порадив йому грек Костянтин Базилі, — а прозою не пиши». Уявіть, яким було його здивування, коли через кілька років вийшли друком «Вечори на хуторі біля Диканьки».
Уже в Ніжині в єстві Гоголя відбувалися якісь потаємні внутрішні перетворення. Він прагнув пізнати різних людей — від професорів, однокурсників до селян і жебраків. Ходив у місто на ринок, спілкувався з торгівцями, відвідував церкви, критикував дяків, які гугняво співають. Надто полюбляв бувати в передмісті Магерках, де сільські садиби нагадували йому Полтавщину. Після кожного нового знайомства подовгу зачинявся в кімнаті й переносив на папір свої враження. Так почала народжуватися «Книга всякої всячини»…
“ТАЄМНИЧИЙ КАРЛО”
Цей низенький, непоказний хлопчик, який мав прізвисько Таємничий Карло, був зітканий із заперечень і протиріч. Не любив симетрії, розставляв у своїй кімнаті меблі не так, як усі, біля стін, а в кутках і посередині кімнати. Ходив вулицями або алеями зазвичай ліворуч, постійно натикаючись на перехожих. Йому кидали вслід: «Невіглас!» Але Гоголь цього не бажав чути, образи на свою адресу вважав недосяжними, кажучи: «Брудне до чистого не пристане. От якби я вас замастив чим-небудь, ну, тоді було б, мабуть, чутливо». Якось отак прогулюючись, Гоголь штовхнув плечем «однокашника», який сказав: «Дурню!» — «Ну, а ти — розумний, — відповів Гоголь, — і обидва ми збрехали”…
Але загалом він не був злим. Ніколи не міг пройти повз жебрака, щоб не подати йому якусь копійчину, і завжди вибачався, якщо нічого було вкласти в долоню. Гоголь любив природу. Частенько ходив до ліцейського саду і подовгу розмовляв із садівником: «Ти сади дерева не по ранжиру, як вояків у строю, один біля одного, а так, як сама природа робить». Брав у руку кілька камінців, кидав їх на галявину, додаючи: «Ось тут, де камінь упав, і саджай деревце!»
Отаким непоступливим, іронічним, «колючим» і лишився на все життя великий українець Микола Гоголь.
Олександр БАЛАБКО.
