Усе своє життя він служив Богові. Був упізнаваним, але залишався простим. Попри всі випробування і злети, які дарував йому Господь, поєднував у собі милосердя, смиренність і велич духу. Обравши шлях монаха, позбувся таких звичних багатьом із нас прив’язок до матеріальних благ і слави. А коли прийшов час, добровільно передав усю повноту влади, гарантовану пожиттєвим титулом, у руки свого наступника. Став моральним авторитетом, духовним батьком для багатьох, і не лише вірних УГКЦ: як відомо, рейтинг довіри до Блаженнішого Любомира Гузара значно перевищував число мирян цієї конфесії.
Поспішав творити добро й надихав до того. Не раз зізнавався: його мрія, бажання, молитва — про те, щоб бути людиною. Доброю, нормальною людиною, пояснював співрозмовнику; такою, як був митрополит Андрей Шептицький, його одвічний взірець, якого бачив лише раз у дитинстві. Бо серед зустрінутих по життю осіб може виявитися не так і багато людей, у повному значенні цього слова, та коли ми з ними зустрічаємося, то відходимо від них кращими людьми.
І тому, збагачуючись мудрістю думок цієї Людини напередодні дня її народження, маймо надію й собі стати трохи кращими…
Коріння його роду — на теренах сучасної Західної України. Прадід по батьковій лінії — парох на Тернопільщині. Батько Ярослав служив в австрійському війську, згодом став січовим стрільцем. Із наближенням більшовиків 1918 року разом із батьком скидав у Галичі польську управу, на певний час встановивши там українську владу. Згодом із дружиною Ростиславою переїхав до Львова. Син Любомир, який народився там 26 лютого 1933 року, став їх другою, після доньки Марти, дитиною. Побожні батьки змалку прищеплювали дітям віру в Бога. «Моя мати згадувала, що я народився слабонький і що мене хрестили вже в четвертий день після народження», — розповідав Гузар.
Батько працював урядником в Українському земельному банку; мати, скінчивши вчительську семінарію, займалася дітьми. Коли малого запитували, кого любить сильніше — тата чи маму (хоч це завжди видавалося йому дурним запитанням), то відповідав: «І, і». В тому віці його улюбленою розвагою було з’їжджати з крутих високих сходів, що вели на другий поверх. «Перші 6 років були дуже гарні, спокійні для мене», — згадував ті часи. Чіпка дитяча пам’ять зберегла й день 1.09.1941, коли на Львів почали падати бомби, і прихід більшовиків. Відтоді по ночах усі дослухалися, чи не їде за кимось авто, а батько, побувавши на допиті в нквс, повернувся додому білим, як стіна…
НАГОДА ПОБАЧИТИ СВІТ
Любко, як називали хлопця вдома, вже навчався в Українській народній школі, коли 1941-го німці відкрили львівські в’язниці, де виявили тіла сотень замордованих нквс. А потім почалося переслідування євреїв. Усі ці жахи він бачив на власні очі. Та це не знищило світлу душу Любка, який 10-річним, до радості батьків, заявив: хоче стати священником. Але отці редемптористи порадили спершу закінчити гімназію.
Коли німці почали відступати, а радянська армія наблизилася до міста, багато львів’ян уже не мали ілюзій щодо визволителів — тікали завчасно. Перебути якийсь час у безпечнішому місці вирішили й Гузари. Чи не найціннішим у багажі був родинний фотоальбом, який згодом став скарбом для нащадків. Та небезпека спонукала їх емігрувати до Австрії.
«То була добра нагода побачити світ», — згадуватиме Любомир Гузар ті роки. І сприйматиме нові випробування як прояв Божої волі. Наступного разу ступить на рідну землю як турист лише через 46 років, 1990-го. І завжди дякуватиме Богові за повернення в Україну.
ПОКЛИКАННЯ
Коли Любомир продовжить навчання в українській гімназії австрійського Зальцбурга, родина перебуватиме в пересильних трудових таборах, які невдовзі стануть концентраційними. На щастя, Гузари встигають вчасно вибратися звідти.
1949-го Америка відкрила свої двері для біженців, і родина вирішує перебратися за океан. Якийсь час Любомир хотів стати астрономом, та в 16 років листовно звертається до ректора духовної семінарії в США, прохаючи допомогти вступити туди на навчання. Твердить, що давно відчуває в собі священиче покликання і має намір «стати добрим і побожним священником і працювати на Божу хвалу і на добро духовне і матеріальне українського народу». На звороті аркуша — коротка характеристика — рекомендація деканату, де зокрема є слова: «Надзвичайно побожний, чесний і пильний у справі».
Середню освіту отримає в омріяній малій духовній семінарії в Стемфорді, штат Коннектикут. Саме тут за кілька років у Квітну неділю 30.03.1958 без кількох хвилин випускника Католицького університету Америки у Вашингтоні, який уже здобув ліцензіат богослов’я, висвятять на священника — і він понад 10 років викладатиме в семінарії, яку сам скінчив. Тоді ж вступає до загону Червоної калини Пласту — найчисельнішої та найдавнішої української скаутської організації. За якийсь час він — уже капелан молодіжних таборів Спілки української молоді (СУМ) в Елленвілі, завжди готовий кожному допомогти й розрадити.
Якось батьки взяли сина з собою до оселі «Союзівка» Українського Народного Союзу, де українці мали потребу в недільній Службі Божій. Відтак молодий священник і там докладатиме своїх зусиль, а набувши нових знань у Фордгемському університеті Нью-Йорка, з бакалавра стане магістром.
Патріархом УГКЦ на той час був Йосип Сліпий, який оселився в Римі після 18-річного ув’язнення в радянських таборах і звільнення за умови депортації з срср. Ставши в очах усього світу живим символом нескореної України, наголошував у проповідях: українці й на чужині залишаються українським народом! Після знайомства зі Сліпим в Америці Гузар, з його благословення, вирушає до Риму, аби продовжити навчання, і через 3 роки стає доктором богослов’я. Тема його дисертації присвячена постаті Митрополита Андрея Шептицького.
У 40 років Любомир Гузар приймає малу схиму і за підтримки Патріарха Сліпого стає «новиком» — молодим монахом монастиря св. Теодора Студита неподалік Риму. Викладаючи в Папському Урбаніанському університеті в Римі, паралельно виконує доручення Патріарха.
ХІРОТОНІЯ
Через небезпеку знищення кдб усіх єпископів УГКЦ Йосип Сліпий вирішує «підстрахувати» Церкву, висвятивши трьох «запасних» єпископів у Римі. За найгіршого сценарію ті мали би відвідати Україну, висвятити нових людей — і повернутися. Не бажаючи виносити цю таємницю на церковний загал, Йосип Сліпий не узгоджує кандидатури обраних із Папою Римським, як це мало би бути. Серед трьох нововисвячених у травні 1977-го — й монах Любомир Гузар, який не прагне стати єпископом, але, нагадавши собі про послух у чернецтві, не може не прийняти запропоноване Верховним Архієпископом. Згодом про цю подію йому нагадуватиме антимінс — особлива хустка із зашитою частинкою мощів святих із написом рукою Патріарха Сліпого: «Дорогому в Христі Любомиру» і датою — «1977», який висітиме над робочим столом Гузара. Підтвердження єпископства він отримає майже через 20 років, будучи архімандритом монастиря Студійського уставу поблизу Рима та відповідальним за всі такі монастирі за межами України, уже від нового Папи, Івана Павла ІІ.
Із початком перебудови в срср дозволяють реєстрацію греко-католицьких громад. Церква готується до виходу з підпілля. Через 46 років еміграції Любомир Гузар як турист уперше відвідує Україну. Не може стримати сліз, знову ступивши на рідну землю. Коли міняє долари на рублі, на нього дивляться з подивуванням. За рік по тому Україна проголошує Незалежність.
ПОРАДИ НАЙДОРОЖЧОЇ
Про найважливіші події в своєму і церковному житті він листовно розповідає найближчим — матері, сестрі та її чоловікові. Це листування тривало щонайменше 17 років, допоки була жива пані Ростислава, і згодом побачило світ у книзі «Найдорожча Мамусю!» Саме так давно дорослий син чи не щотижня писемно звертався до матері, незмінно підписуючись: «Ваш Любко». Її ж відповіді розпочиналися зі слів: «Найдорожчий мій Синочку!» Копії цих листів Гузар зберігав у своєму особистому архіві й намагався навідувати неньку.
«Моя покійна мама старалася, щоб я був добрий хлопець, — згадував згодом в одному з інтерв’ю. — Коли став священиком, вона вимагала звітувати. Казала: «Прошу, ти маєш уже готову проповідь на неділю? Скажи мені». Я мусів перед нею сказати проповідь. Вона говорила: то добре, то недобре. Мені то добре послужило, хоч я дуже того не любив. Але мама дала науку: пам’ятай, сину, як одна людина в церкві тебе слухає, то ти вже маєш великий успіх. Слухають усі, а чує тільки один. Я не роблю жодних ілюзій, що мої проповіді мають великі успіхи. То всьо в руках Божих. Якщо я комусь послужив, дуже тому радий. Бо люди говорять: як ви гарно сказали! Але ще ніхто не сказав мені: який добрий після вашої проповіді я став!»
ВИЗНАННЯ
До України Любомир Гузар повертається разом із монастирською спільнотою 1993-го. Швидко стає авторитетом у Церкві. Коли через 3 роки на першому соборі УГКЦ, згадував Мирослав Маринович, почали сперечатися на підвищених тонах, Гузар розвертає ікону до залу, просить пару хвилин спокійно посидіти, помолитись, — і подальші дискусії проходять спокійніше.
Він — один із тих, хто сформував обличчя Всеукраїнської ради церков і релігійних організацій. Коли під час акції «Україна без Кучми» на ім’я чергового головуючого прийшов лист від Держкомрелігії, де йшлося, що «вся влада від Бога, протестувати проти неї не можна, не виходьте на вулиці», всі кинулися підписувати його, і лише відмова Гузара стала переломним моментом, а ВРЦ відтоді — самодостатньою і самостійною організацією.
По смерті кардинала Любачівського новим Главою УГКЦ і Архієпископом Львівським Любомира Гузара обирають 2001 року. По тому Папа Римський Іван Павло ІІ номінує його кардиналом. Ось вона, довічна влада, якої часом так прагнуть люди, — але Гузар попереджає: «Згідно з запрошенням церковного права, у 75 років хотів би передати свій уряд наступникові». Того року його першочерговою справою була підготовка до вікопомного й доти немислимого візиту в Україну Івана Павла ІІ. У Львові на початку Папської літургії Блаженніший приносить слово-вибачення за всі гріхи УГКЦ, які могли мати місце в історії. Таким чином нове тисячоліття розпочинається з покаяння, прохання прощення й водночас — вдячності за Божу ласку.
Ставши громадянином України, він приймає рішення про власний переїзд і перевезення головного престолу УГКЦ до Києва. Інтронізація відбудеться у храмі на Аскольдовій могилі. Відтепер матиме звання Верховного Архієпископа Києво-Галицького. Церквою керуватиме понад 9 років. І хоч титул предстоятеля — пожиттєвий, завчасно починає готуватися до процесу зречення. Весь цей час усе більше втрачає зір. «Я вже не є молодець, мені от вже за кілька днів мине 78 років. Відповідно, я не маю вже тої фізичної сили на таку відповідальну позицію», — обґрунтовує своє рішення. І заспокоює всіх: у тому нема жодної трагедії.
У лютому 2011-го Папа Римський Бенедикт XVI приймає його відставку. Наступного дня Блаженніший востаннє як Глава УГКЦ дає прощальну пресконференцію. Зізнається, що не бачить і за станом здоров’я не може надалі виконувати свою роботу, але не збирається сидіти, склавши руки: «Я ще не дав вимурувати собі печі, на якій я би міг засісти, як старий чоловік, я ще хочу щось робити». Каже: «Як чоловік проживе життя, то назбирає якогось досвіду, так само і я. Я буду радий, коли хтось захоче прийти до мене порадитися, дуже прошу, я відкритий…» Зала проводжає його оплесками стоячи. Його наступником оберуть Святослава Шевчука, в минулому (2002–2005) — особистого секретаря Любомира Гузара. Ця інтронізація відкриє Патріарший собор Воскресіння Христового, будівництво якого тривало довгих 12 років, тому що церковне керівництво категорично відмовилося від підтримки великого бізнесу та можновладців. «Ми хочемо бути Церквою свобідною, щоби пожертви не перешкодили нам сказати правду, коли її треба сказати», — пояснював це рішення Блаженніший.
ЙОГО ВІЧНІ ЦІННОСТІ
Замешкавши у Княжичах під Києвом, попри поважний вік і повну втрату зору, він дотримає слова й надалі говорити до всіх, хто хоче його слухати: спілкуватиметься, читатиме лекції, виступатиме, проповідуватиме. 2011-го Гузар долучається до створення ініціативної групи «Першого грудня» за участю відомих українських інтелектуалів і громадських діячів. Стає неформальним лідером групи, яка закликає об’єднати зусилля задля духовного відродження українського суспільства, стверджуючи: «Україна нашої мрії досі не постала тому, що ми очікували її в подарунок».
Через 2 роки вони скажуть своє «Не бійтеся» на Майдані після побиття студентів. Текст звернення, народжений у Княжичах, зачитають на Вічі, а потім слово візьме Любомир Гузар. «Ми можемо подолати зло, коли чинимо добро», — акцентуватиме він. «…Це дуже важливо в таких моментах — не боятися…», — додасть згодом.
Із життя земного у життя вічне Любомир Гузар пішов 31 травня 2017 року в лікарні «Феофанія» після важкої недуги (цукрового діабету). Тисячі людей різних конфесій прийшли попрощатися з ним у Львові й Києві. У день Святого Духа після чину Архієрейського похорону його поховали у крипті Патріаршого собору Воскресіння Христового УГКЦ. Нам залишилася вервиця його мудрості — берімо ж її до своїх душ і сердець.
«Релігія — це не знання про Бога. Релігія — це зустріч з Богом. Така зустріч може бути тільки особистою… Порівняйте п’єсу, переглянуту на телебаченні, з тією, яку ви побачили в театрі, — різниця колосальна».
«Було б набагато менше зла у світі, якби всі, хто мають владу, розуміли, що в їхніх руках — прекрасний спосіб служити вільним людям і розвивати їх. Влада прекрасна, але водночас — небезпечна річ для людей, які є духовно вбогими… Зуміти використати її на добро, не забути про Боже помазання і ту відповідальність, яка за нею стоїть, — це велике благословення».
«Свобода — це можливість робити добро. Ніхто не змушений робити зла. Ми завжди можемо навіть у найгірших обставинах робити добро».
«Нападати є неморально. Боронитися є морально. Я маю право боронити себе, а ще більше — обороняти інших».
«Ми прожили сотні років різної окупації. Але найгіршою була окупація радянського союзу: тоді дуже послідовно старалися створити на місці християнської людини — радянську… Лише другий Майдан став для нас зворотним пунктом — ми ступили на шлях незалежності».
«Наше минуле та сучасне вчить нас, що ми — можемо, а якщо можемо, то повинні збудувати рідну хату, в якій будемо щасливими мешканцями».
«Наш народ має духовну силу здобути остаточну перемогу. Цю силу треба використати: відректися корупції, забезпечити рівність прав, навчити тих громадян, які ще цього не зробили, служити ближнім… Ніхто з тих, хто ще не став на шлях до перемоги, не може виправдати себе, кажучи, що це понад мої сили. Жодне добро не є понад наші сили».
«Любов до України — це прекрасний слоган… А любити треба українців, жителів цієї країни — це є любов до України».
«Любов — це є бажання робити добро ближньому».
«Як навчитися любити ближнього? Треба спробувати».
Ольга ГОЙДЕНКО.
