Леся Королик-Бойко: “Українством своїм гордитися треба”

Коли вперше приїхала до України після повномасштабного вторгнення, а то був уже серпень 2022 року, мене вразила згуртованість українців, бажання один одному допомогти, сприяти, бажання працювати на Перемогу. Чому щиро радію. Чим пишаюся. Я не побачила страху в Україні. Страх мають у Європі, справді. Тут люди налякані: а що буде далі? Українці ж — насправді незламна нація, котра ніколи, ні перед чим і ні перед ким не мала страху. Такі події завжди згуртовують, додають сил, піднімають дух, і кожен із нас робить те, що може, у своїй сфері. Завдяки цьому ми й збереглися як країна, як нація.

…Я ж часто їжджу до України в часі війни й ніколи не боюсь. Просто дуже хочу бути поруч зі своїми людьми. Втішена, що й вони завжди радо чекають на мене, кажуть, що коли приїжджаю, то аж на душі їм світлішає. Звісно, для мене це приємно і дуже важливо.

Так, ми всі тут, за кордоном, допомагаємо, збираємо, відсилаємо що потрібно, тобто тримаємо цей тил. Але душею я завжди в Україні. Свідома своєї місії: не просто щось робити для неї, сидячи тут, у мирній країні, а й бути зі своїм народом.

І от усі ці фестивалі-конкурси мистецькі проводимо й задля підняття духу українців та підтримки ЗСУ – матеріально й матеріально. Хоча дехто, можливо, вважає, що такі заходи онлайн не потрібні. Мовляв, ми вже не в часі коронавірусу, повинні наживо це все проводити. Але і в часі війни не всі мають можливість з’їхатися, зійтися, та й ризики великі. Проте навіть таке єднання для нас усіх важливе. Тим паче закордон, діаспора хочуть бачити, що робиться в Україні в мистецькому плані, які навчальні програми, що тепер грають, що співають. Зате наживо ми проводимо гала-концерти, нехай і з невеликою кількістю учасників. Усі ці заходи проходять за підтримки Департаменту культури КМДА і за сприяння громадських організацій України та з-за кордону. Коли приїжджаю до України, де літають над головою шахеди та ракети, а завтра — гала-концерт, і всі на нього збираються, ти розумієш, наскільки ми, українці, незламні. І це, слава Богу, бачить світ.

Від початку березня 2022 року до міста Губбіо, регіон Умбрія, де живу вже майже 25 років, приїхало багато українців, які тікали від війни і з котрими за кілька місяців ми вже насправді стали однією такою великою родиною. Люди горнулися до мене, й теплом своїм і мене огорнули. Їм потрібна була допомога — і не лише матеріальна (все необхідне — житло, харчі — надали благодійна організація «Карітас», інші місцеві установи), а й моральна. Переважно то було кияни, мами з дітками. Приїхали і з Гостомеля молода жінка з двома маленькими дітками своїми і двома братовими, бо його дружина, як і він, — військові. Ми ж знаємо, якою була російська навала в Гостомелі в перші дні, як загарбники руйнували все на своєму шляху. Їхнього будинку теж не стало. Були ще мами з дітками з Житомирщини, Рівненщини… Я допомагала і в школу дітей оформляти, адже була ще й перекладачем. І не просто як виключно офіційна особа виконувала певні функції на державному рівні, а в нас склалися й суто людські, дуже теплі стосунки. Стала для них рідною, вони — для мене.

Коли приїхала сюди, для мене це було найголовнішим — не розчинитися в чужій країні, в чужій культурі. Бо насправді то дуже легко — у такій красі, спокої, розміреності. Мову рідну — ось що найважливіше зберігати. Так, ти зобов’язаний знати мову країни свого перебування. Але в сім’ї, з дітьми треба говорити українською. Бо то дуже легко губиться. Часто чую: ну, дітям важко, тому треба і вдома спілкуватися італійською, щоби добре її знали. Я зі своїм сином, котрий багато років тому приїхав до мене, ніколи не розмовляла італійською, принципово. Й по сьогодні. Він і так достатньо її має, живучи в суспільстві італійському, працюючи тут. А коли ще й зі мною говоритиме, то де буде наша українська?! Все починається з мови. Тому важливо зберігати свою, рідну. Зберігати свої традиції. Зберігати все своє. Незалежно, де ви є. Не встидатися, що ти українець. Українством своїм гордитися треба.

Зрештою, хоч би яка перфектна є твоя іноземна, ти ніколи не будеш італійцем, іспанцем чи французом. Тому — не встидатися свого. І тебе поважатиме інша нація. Бо коли ховаєшся за чужим, таких не поважають. Бачу ж, як італійці дуже пишаються всім своїм. І от коли з гордістю кажу: «Я — українка, в мене є Шевченко, Франко, є українська пісня, є вишиванка…» — вони розуміють, що людина пишається своєю нацією. Тоді й мене поважають.

Тобто українці мають бути вдячними чужій країні за роботу, за прихисток, за допомогу, але своє гордо тримати. Коли сам себе поважаєш, тебе і світ поважає, і всі, хто довкола.

Люблю співати змалечку. То мені з генами передалося: від мами, тата, бабці. Чи не все життя у хорі церковному співала. (Хоча три роки й була солісткою ВІА «Край» Будинку культури при радіозаводі в Івано-Франківську, де працювала перед вступом до Прикарпатського університету). Приїхала до Італії, і знову ж таки, — це була моя діяльність. Ми ж, діаспора, завжди довкола церкви гуртуємося. Бо то є стрижень, який єднає, хоч би в якій країні ви жили. Була диригенткою і співала як солістка у церковних хорах, а ще коли організовували різні свята в нашій українській громаді.

У часи коронавірусу не сиділа без діла, досліджувала культурно-мистецьке та освітянське життя українців в Італії кінця ХХ — початку ХХІ століття як фактор збереження ідентичності.

Паралельно співала й для душі, відкривши для себе програму-караоке SMULE, де познайомилася з багатьма людьми, залюбленими в нашу пісню. З киянином Петром Жаховським створили віртуальний дует «Добре удвох», людям подобається наш спів. Потім організувала віртуальний гурт «Соловоньки». Знаєте, наче в юність повернулася… І на прохання моїх прихильників продовжую співати.

Але й далі співаю в церкві італійській. Удосконалюю свої знання про італійську культуру. Для мене честь у церкві співати, під орган. Є солісткою хору, він аматорський, а я там людина з музичною освітою.

Так, спів на сцені та в церкві — різні відчуття. Бо в церкві не просто співаєш — то єднання з вищими силами. Душа начебто возноситься, тут ти — перед Богом. Для мене спів — як очищення. Кажуть, хто в церкві співає, той молиться тричі. А ще це — відповідальність. Адже люди спеціально приходять до церкви, коли я там веду літургію. Після служби підходять, кажуть, що люблять мій спів, діляться враженнями: «Коли йдеш до причастя, а ви співаєте, то здається, ніби небо відкрите, янголи сходять і якась особлива спускається на нас благодать».

Але й сцену дуже люблю. Там — живий контакт із людьми. Їхні очі, оплески. Це така ейфорія для душі, знову ж таки, але — вже з іншого боку. Тому щаслива, що вдається те поєднувати. Бо по вінця душа наповнюється теплом, добром. Ось тут, у церкві — вдячність Богові за все, а на сцені — людям.

Тоді як на терезах стояла: або лишаюся в Італії і все моє подальше життя буде пов’язане з цією країною, або повертаюся до України й втрачаю оте своє, особисте. Аби зараз потрібно було вибирати, то не лишалася би тут, при всій повазі до мого чоловіка, краси, доброти і всього решти. Розумієте, мене ця людина вразила, найперше, — своїм ставленням до України. Альфредо дуже допомагав у всьому, що стосувалося України. Був захоплений, як я розповідала про свою країну, з якою любов’ю. Казав, що закохався в мене не просто як у жінку, в українку, а в те, як люблю свій рідний край.

Для мене дуже цінне ставлення чоловіка до України, його повага до нашої культури. Завжди на 24 серпня їдемо в Київ, у Канів. Він же розуміє, яка тут кругом небезпека, але каже: «Куди моя дружина, туди і я». Насправді багато докладається. Бо що таке нині поїхати і вклонитися Шевченкові, і ті верби зі мною возити (це я про Міжнародну акцію «Тарасова верба»), і в усьому сприяти, допомагати, та ще й матеріально. Мені ж це ніхто не спонсорує, не маю грантів. Ми з чоловіком себе обмежуємо в особистих витратах. За час війни жодного разу не їхали на відпочинки. Не є бізнесменами, в нас немає великих грошей, але є розуміння, що навіть маленькою лептою, маленьким вчинком кожен із нас, по краплиночці, теж творить Україну.

Чоловік дуже підтримує і своєю святою вірою в те, що Україна буде, що ніхто не зможе її знищити. Бо, каже, кожна країна, щоби вибороти справжню незалежність, проходить через такі великі страждання і втрати, але маєте зберегти те, за що ваші Герої віддають свої життя, і продовжувати свою роботу в тилу. Бо там, на фронті, відстоюють захисники територію і вашу ідентичність. А ваше завдання в тилу її зберегти та не розпорошити.

Я своїм у Губбіо ще відразу казала: «Дівчата, тільки-но буде перша можливість, повертайтеся в Україну. Розумієте, це зовсім інше — те, що ви приїхали сюди, ніж те, коли їхала я — справді на заробітки. Так, важко, так, складно, але із власного досвіду можу вам сказати: нехай буде менше того добробуту вдома, але своя земля, свої люди, своя культура — найцінніше, і ніколи не вернеш того ані за які гроші. Не нехтуйте таким багатством». Якщо хтось не має куди повертатися, то нехай підзаробить тут грошей і купить собі житло в Україні. Хоч би як добре було за кордоном, але, чесно кажу, ти тут ніхто і звати тебе ніяк. Так, поважають, шанують, ти багато чого робиш, на твої пропозиції, прохання відгукуються, відчиняють тобі двері. Але як стоїть питання, кого взяти на роботу, скажемо так, на більш почесне місце, звісно ж, візьмуть італійця, не українця. Звісно, ми тут стараємося, вибиваємося потроху в люди. Але, як каже моя мама, ще ніхто з нас не став міністром у Європі. Бо тут мають своїх людей. І цьому треба в них учитися: спочатку своїм дорога, а потім — усім решта.

…Тому моє однозначне: вертатися додому. Кажуть мені: вам добре закликати, бо ви там, у добрі та спокої. Ні, кажу, не я там. У мене немає тут статків, не склала їх у хати, машини круті. Не на це працюю. А працюю на духовність, на Україну. Ніякі статки того не замінять. І рано чи пізно ми приходимо до межі, коли понад усе бракує тієї України.

Навіть і молодь: якщо раніше дехто й казав, що не сумує за Україною, тепер, дорослішаючи, хочуть додому. Бо є той ген український, який не вирвеш. Хоч би як добре тобі на цій землі чужій було, але в свідомих, а дають цю свідомість родина, школа, рано чи пізно проявляється оте бажання на рідну землю повернутися. І я планую рано чи пізно повернутися на рідну землю…