Кіно, театр, майже сотня ролей, глядачі, знайомства, кохання життя, картини, книги — так багато всього значимого та яскравого в житті цієї жінки. І хоч би скільки років минало, вона однаково відкрито, щиро й оптимістично дивиться на світ та людей своїми прекрасними очима, котрі полонили душу не одного чоловіка, не одного талановитого режисера. Вік, здавалося б, непідвладний їй, і напередодні свого 82-го року народження, який відзначає 30 серпня, акторка театру і кіно, всесвітньо відома Марічка з фільму «Тіні забутих предків», народна артистка України, лауреат Шевченківської премії, прима Театру російської драми імені Лесі Українки Лариса Кадочникова так само сповнена любові до життя, людей, театру, що став її другим домом. Про все це свого часу ми говорили з нею на порадницькій гостині.
ПРО НАЙЦІННІШЕ
Кожна людина — це як окрема планета. І як на кожній планеті, справді, можна відкривати і відкривати таємниці, знаходити нові скарби. Хіба що в акторів, художників більше можливостей, мотивів для такого пошуку. Чого я домоглася в житті, а що залишилося для мене недосяжним, що вдалося, а що не вийшло?
Найціннішим, як на мене, є те, що мені пощастило працювати з дуже талановитими режисерами від самого початку свого творчого життя.
Студенткою мене запрошували гарні режисери, і я бігла в кіно, а про театр думала: нікуди не подінеться. Усе ж таки навчалася в інституті кіно — ВДІКу. Захоплювала сама інститутська атмосфера, павільйони. Хлопці з режисерського курсу кличуть тебе на знімальний майданчик і згодом бачиш себе на екрані. То було якось дивно красиво.
До речі, тоді ж мене несподівано запросили на зйомки до Голлівуду, пророчили велике акторське майбутнє. Та чи могла залишити свою країну? Та й згодом у деканаті пояснили, що не варто мріяти про Голлівуд, можуть і з інституту відрахувати.
А коли після закінчення ВДІКу у 1961 році взяли(!) в «Совремєннік», де працював режисером Олег Єфремов, театр мене просто вразив. Потрапити сюди вже було великим щастям. Щастям було грати на одній сцені з такими талантами, як Євстигнєєв, Єфремов, Волчек, Толмачова, Дорошина, і грати цікаві, прекрасні ролі, будучи зовсім молодою. Це моє щастя тривало три роки…
Моїм педагогом у ВДІКу була знаменита Ольга Іванівна Пижова. Та все ж найголовнішою своєю вчителькою вважаю маму, актрису Ніну Алісову, котра все своє життя присвятила мистецтву. Жінка неймовірної вроди, чарівності, доброти, високого таланту — приклад, гідний для наслідування. До неї завжди тяглися люди, вона любила всіх і все. Та найбільше — кіно і сцену. Народилася мама у Києві, а вступати приїхала до Москви ще зовсім юною дівчинкою, навіть батьки не знали. І вступила до ВДІКу. Там її побачив Яків Протазанов, запросив до роботи у фільмі «Безприданниця» за п’єсою Островського. Роль Лариси Огудалової мама зіграла геніально і у вісімнадцять років стала вже знаменитою. А геніально — тому що був такий режисер, була актриса Алісова з унікальною зовнішністю.
Мама загалом дуже не хотіла, щоб я була акторкою, бо знала, який то нелегкий труд. Я ж з дитинства була хворобливою, худорлявою, сором’язливою. Коли до нас приходили чи приїздили гості (а шанувальники у мами були з усього Радянського Союзу, і у нашій маленькій квартирці завжди хтось жив), мене ледве не витягували на світ Божий з якогось закутка. Але ж я росла у творчій атмосфері, довкола — такі великі артисти! Чи ж могла кимось іншим стати?!
ПРО БРАТА — ВАДИМА АЛІСОВА
Нас у сім’ї росло двоє. Батько, Валентин Кадочников, талановитий режисер, художник популярного фільму «Золотий ключик» рано пішов з життя, у 29 років. Мама виховувала нас із братом, на чотири роки молодшим від мене, сама, багато виступала, аби виростити. Якось, коли вже підросли, посадила обох і запитала, хто з нас яке прізвище хотів би собі мати? Вадим лишив собі мамине, а я на честь батька стала Кадочниковою. Хоч воно, можливо, й не таке красиве, та, гадаю, ми зробили правильно. Вадим Алісов — відомий, талановитий кінооператор «Мосфільму». Він зняв багато фільмів режисера Ельдара Рязанова. Зараз викладає. У брата велика сім’я — дружина, донька, онуки. Я часто навідуюся до них у гості.
ПРО ЗНАЙОМСТВА ТА РОМАНИ
Мені щастило на талановитих, цікавих людей, завжди прагнула спілкування з неординарними, імпульсивними особистостями. Стосунки з людьми роблять нас багатшими, мудрішими, як-от зокрема і мої з Іллею Глазуновим, котрі переросли в бурхливий роман. Я була ще юною, а він — уже визнаний геній-художник, знався на справжньому мистецтві. Він сформував мене як особистість, як гарну актрису, з тонким смаком, особливим сприйняттям світу, навчив розбиратися у живописі, літературі, в одязі. Навіть мій образ виліпив, як справжній художник: яскравий макіяж очей, бліде обличчя, яскраві губи.
Нас познайомила його дружина, котра запримітила мене на його першій виставці, куди ми прийшли з мамою. «У неї чудові очі. Ілля її, напевне, гарно намалював би», — сказала вона мамі. Згодом познайомила мене зі своїм чоловіком, і той відразу сказав: «Я вас малюватиму». (Насправді багато мене малював; хоча й нічого з того не подарував). Так і закрутився наш роман. Дружина про те знала. Ніна Олександрівна була надзвичайною жінкою, вірною дружиною, котра все життя присвятила йому. Ілля цінував це, дуже поважав її, тому й не розлучався. А я лиш знала, що в нас із ним надзвичайне кохання, й не замислювалася, а чи правильно чиню. Заради нього ладна була померти. Так тривало три роки — три роки солодких мук та страждань. Мені дуже хотілося стати актрисою, багато зніматися, подобатися іншим, і я розуміла, що не зможу присвятити себе цілковито чоловікові. Моя мама, дізнавшись про наше розлучення, плакала від … щастя.
…Якось ми зустрілися, років через двадцять; було чомусь дуже важко і сумно. Я навіть показала Глазунову свої рисунки. Але великий художник залишився до них байдужим. «Нічого так», — тільки й сказав…
Цікавим і талановитим був Юрій Іллєнко, з яким ми разом навчалися і котрий згодом став моїм чоловіком. Ми прожили в шлюбі 18 років. Дуже ревнував мене і хотів будь-що забрати з Москви до Києва. З часом, коли вже став відомим, змінився. У нас часто виникали конфлікти, кожен жив уже своїм життям. Так і розлучилися.
Юрій зняв чудові картини — «Білий птах з чорною ознакою», «Криниця для спраглих». «Тіні забутих предків» — його геніальна операторська робота. Це Іллєнко познайомив мене з Параджановим, і той, уперше побачивши, сказав: «Ніяких більше проб. Ось же вона, Марічка!» І я, покинувши «Совремєннік»(!), поїхала з чоловіком до Києва, а згодом — в Карпати, де знімався фільм «Тіні забутих предків»…
ПРО «ТІНІ ЗАБУТИХ ПРЕДКІВ»
Кадочникову зазвичай одразу ж пов’язують із образом Марічки. Це, напевно, природно і зовсім, погодьтеся, непогано. Завдяки геніальності режисера Параджанова картина «Тіні забутих предків», прем’єра якої відбулася в 1964 році, жила, живе і житиме. Вона не старіє!
Коли після її виходу ми поїхали з Іваном Миколайчуком на фестиваль до Аргентини, весь зал після перегляду стрічки піднявся. До нас підходили делегації й запитували, де той дивовижний край, що показано у картині. Нами захоплювалися, часто звучало слово «геніально». Мені казали, який вражаючий образ створила, а я ще й не розуміла, наче ж нічого особливого. З’явилася кілька разів на екрані — от якби з кадру в кадр. Але ж Параджанов так вибудував образ Марічки, що він на роки й роки лишиться зразком. У тому й талант режисера, оператора, так зуміти його подати і зняти.
А як талановито і красиво показаний народ, вимальовано кожен персонаж, знято природу — в усе це неможливо не закохатися. То якась шалено красива поема про гуцулів, про кохання. Дивишся — і душа завмирає.
ПРО ЛЮБОВ ТА САМОПОЖЕРТВУ
Любов — на першому місці. А ще дуже гарна, цікава робота. Неодмінно — дім-фортеця, де був би чоловік, котрий піклувався б про жінку, і захищав, і любив.
Чи багато це? Ні. Мені пощастило, зустріла такого чоловіка, котрий став моєю фортецею, оберегом, за яким можна було вільно жити, дихати, творити.
Михайло Йосипович Саранчук працював директором нашого театру. Якось його запросили до вищих інстанцій і поставили перед вибором: або театр, або Кадочникова. Він вибрав мене, що насправді зрідка трапляється з чоловіками. Це була серйозна самопожертва, адже Михайло обожнював театр. А мені сказав: «Ларисо, ми будемо разом, ти гратимеш в театрі, а я присвячую тобі своє життя». Міша просто розчинився в мені, їздив зі мною на гастролі і фестивалі, допомагав влаштовувати виставки моїх робіт. Всі мої недоліки в його очах були чеснотами. Чоловік опікувався мною, як міг, готував сніданки…
(У 2013 році М.Й.Саранчук раптово пішов із життя. — Авт.).
ПРО ЖІНОК ТА ЧОЛОВІКІВ
Незалежність, самостійність… Це начебто й потрібно нам, жінкам, аби літати, самій усе вирішувати… Але ж при цьому і набуваються якісь чоловічі якості, чужі нашій жіночій природі.
У принципі, чоловіки люблять слабких жінок. Згадаймо образи всіх героїнь, станцьованих великою балериною Галиною Улановою чи створених геніальними актрисами — вони жіночні, лагідні, слабкі, віддані, їх люблять. Розумієте, сильна жінка може бути не відданою, вона сама обирає чоловіків. Але коли все «сама», «сама»…
А ще в чоловіках маємо шукати не красу. На ній не раз й обпікалася. Маємо шукати розум, культуру, доброту, співчуття, жалість, хоча останньої має бути у жінок більше. На особливе ж місце ставлю чоловічу доброту, щедрість. Це не означає, що чоловік повинен роздавати направо й наліво гроші, подарунки. Благородство, широта жестів, здатність на красиві вчинки, як колись чоловік міг кинути до ніг жінки (ні, не треба діамантів!) квіти! Можна бути бідним, але багатим за натурою. Я зустрічала таких людей. Сергій Параджанов був надзвичайно добрим, ніколи нічого не жалкував для інших. А Боря Хмельницький; скільки ми з ним працювали за кордоном, і він заробляв непогані гроші, витрачав їх не на себе, а на своїх друзів, маму, сестру. Ось така широта має бути у чоловіків.
ПРО ПОДАРУНКИ ВІД ЖИТТЯ
Прекрасний уже сам факт перебування нашого на цій землі. І якихось особливих подарунків від життя я не чекаю. Для мене найголовніше — аби залишилися мої друзі, аби в них усе гарно складалося в житті. А для себе хочу бути здоровою, не хворіти, й лишатися такою, якою я є. І щоб театр наш працював, і я в ньому грала. Адже там — мій другий дім. Ще дуже хочу, аби Україна зрештою піднялася, щоб усі люди наші нормально жили. Щоб держава, звісно, більше уваги приділяла мистецтву.
Мені ж особисто від неї нічого не треба. Колись не раз просила квартиру, адже живу в дуже маленькій. У кожному уряді знали про моє квартирне питання. Напевне, акторка, яка зіграла головну роль у такій картині, як «Тіні забутих предків», що має понад 100 міжнародних нагород, мала би жити дещо в інших, м’яко кажучи, умовах. Хоча й не це важливо. Зрештою, геніальний Сергій Параджанов теж жив у такій мініатюрній квартирі. Звісно, можна було б з неї зробити музей. Але мотивують тим, що це — 6 поверх.
Зате, заспокоюю себе, в моїй квартирі бували найталановитіші, найвідоміші люди. Тому вона й насправді, як мені кажуть, наповнена особливою енергетикою, аурою, й, заходячи сюди, окрім радості та захоплення нічого не відчуваєш.
ПРО КРАСУ ТА БАГАТСТВО
Я живу, я здорова, бачу світ, поруч зі мною близькі люди, поряд зі мною — мої глядачі, які мене люблять. Оце і є найголовніше, це і є багатство.
А краса… То — від мами. А ще я вільна від заздрощів, намагаюся, щоб доброта, милосердя ніколи не полишали моє серце. Звісно, як і кожна жінка, доглядаю за собою. У косметичні салони не ходжу. Роблю щодня натуральні маски, наприклад, із домашнього сиру. Додаю туди оливкову олію і будь-які фрукти, збиваю і наношу на обличчя на 20 хвилин. Обтираю обличчя кубиками льоду з трав. Але, повірте, краса — вона не ззовні, це — наш внутрішній світ.
ПОРАДА ЧИТАЧАМ «ПОРАДНИЦІ»
Що можна побажати людям, особливо тим, хто вже у віці? Звісно ж, здоров’я, найперше. Аби й близькі їхні були здоровими, гарно до них ставилися, піклувалися, любили один одного. Загалом я завжди кажу, що треба бути доброю людиною, і доброта має йти зсередини, від душі. Цим людина багата — добром і любов’ю.
Автор та керівник проекту «Порадницька гостина»
Тетяна ВЛАСЮК, головний редактор газети «Порадниця».
Повну версію порадницької гостини з Ларисою Кадочниковою можна прочитати в книжці “Порадницька гостина. Історії життя та успіху. 2006-2016”.
